"...Груди! Відкрийте йому груди...Швидше...Швидше..." Відкрили йому груди.
Там рана від кулі. Глибока.
Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося.
Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.
"...Мені не болить...Я--живий...Не болить...Мамо..."
Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.
Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала
життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже,
а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо--він йшов ангелом до Бога...
Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани.
Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.
Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати.
Бо син Ваш своєю кров"ю змив наш гріх. Тяжкий гріх.
Гріх тих тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця--незрячі.
Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.
Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили,
на які гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли.
Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися--немає ліків, аби допомогти,
й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.
У судах--розпинали невинних й кидали за ґрати. Прокурори
фальсифікували справи. А ми...А ми мовчали байдуже
і в неділю йшли до церкви , ставили свічку, аби відкупитися.
А в понеділок давали хабарі. І відводили погляд у бік.
Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.
Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому у грудях більше.
Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога.
А по ліву--його побратими. Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими--
ті, хто нині названий сотнею небесною.
Вони не були героями. Вони були звичайними людьми.
І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали,--життя своє.
За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх
ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.
Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові. Весна вже на порозі.
