missov - BLOG.I.UA Голосов: 1 Адрес блога: http://blog.i.ua/user/3035919/ Добавлен: 2010-04-27 19:40:43

Анна

Ліхтарі вздовж алеї заповнювали пустоту тьмяно-жовтим світлом. Ніч, а зоряного неба не видно. А для чого? Не знаю яких придурків надихає ця безвість. І скільки можна тому снігу падати і падати. Останній епізод фільму. Підстаркувата головна героїня сидить на лавочці. Сльози котяться по зморшкуватому обличчі. Голос за кадром каже, що вона ридає через те, що зрозуміла, що жива. От жила всі 70 років дама, і ніби щось робила, варилася у круговерті життєвого казана: не любила свого чоловіка, народжувала дітей, відправляла їх до школи, продовжувала не любити свого чоловіка, починала ненавидіти себе, вбила його, уникла покарання, зненавиділа себе, її всі обожнювали, що роз’їдало її зсередини. «До останнього вдиху, не подаючи ні грама підозри», - вона себе запрограмувала. Коли їй виповнилося сімдесят вона щезла з радарів своєї улюбленої сім’ї щастя, якої віддано плекала все життя. Вона розчинилася. Знаючи, що ніхто, і ніколи її не знайде. Не через те, що не можливо, а через те, що вона так захотіла. «No me buscas», - остання записка дочці, як останній заповіт знайшла свого адресата. Все чого їй так хотілося від тоді, коли вона себе пам’ятала це залишитися на одинці. Не підійти під звичний інтер’єр. Вона ніколи не плакала. Не розуміла, що значить сльоза: саме в ту мить, коли душевна Сахара аж по верх дюн обпечена гранатовим сонцем, небо розпачливо дарує дощ, в ту мить, здавалося б пуста в середині, вона вибухнула, але не так як вивергається Везувій, Етна, рисова Фудзіяма, вона вибухнула всередині, щось здетонувало. У неї б не вистачило сил стати детонатором для самої себе, логічно припустити, що мав би бути зовнішній подразник, але його не було. Все пішло проти правил, проти встановленого невідомо-ким зразка. Абсурдно. Життя ось-ось вселилося в неї, стільки років лише кружляло ореолом біля неї, а зараз принизувало її наскрізь. Вона в перше сміялася, плакала, не через те, що так треба, а через те, що відчувала світ на справді. Але це був кінець, смерть змела її з лиця землі остаточно. Ліхтарі вздовж алеї заповнили пустоту тьмяно-жовтим світлом. Ніч, а зоряного неба не було видно. А для чого? Я, той придурок, яку надихає ця безвість. Хай падає...