Постоянная ссылка

Постоянная ссылка

Ідентичність на іншому березі Дніпра

 

Того дня стояла густа спека і лише романтичні краєвиди із горами метлобрухту та піщаними дюнами привели мене у Дніпропетровський річковий порт. А ще - мовна помилка водія, який завіз мене трохи не туди, куди треба, бо вважав, що чудово розуміє українську мову, а мені не хотілось його розчаровувати, тому я погодилась висісти у порту. Мене цікавив металобрухт - це мала бути стаття-епопея під назвою "Смерть металобрухту".

Однак до металобрухту добратись не вдалося - ця тема вводила у депресивну паніку всіх, з ким доводилось спілкуватись. Тому потрапила я на корабель. Іноді таке буває - потрапляєш не туди куди треба, але виходить нічогенько. На кораблі уособленням такої особливої міської пролетарської спеки сидів капітан - бо який же корабель без капітана. Саме так має виглядати справжня спека - із відкладеним на бік пітним картузом, викладним коміром сорочки, який оголює чорну засмаглу шию та білі-білі груди, ледь почервонілі від сонця. А поверх сорочки формовий синій жакет. І обов'язкова напівзотліла цигарка із тих, які курить український пролетаріат. Далеко за палубою гойдалося сонце на маленьких хвильках, оздоблених скатами та підйомними кранами. Скати для того, щоб кораблі не побили собі носа, паркуючись у порту. А підйомні крани зберігали таємничу історію металобрухту, яку мені так і не вийшло розкрити. 

Корабель, на який я тоді потрапила займався добуванням піску. Капітан корабля із заковиристим прізвищем Харлашко дивився на сонце і вдавав, що не бачить на палубі нікого чужого, наче були лише він, сонце і пролетарська цигарка, яка окрім тютюну диміла спаленою ватою, якоюсь пласмасою і просмерджувала кінчики пальців  курця солодким і дивним запахом міської цивілізації. І під'йомні крани - ці велетенські  заржавілі лебеді урбаністичних краєвидів створювали інтимну атмосферу взаємопорозуміння. Здавалося - можна спілкуватися мовчки або на сурдо-мовою. 

І хто б подумав, що єдиною спільно-зрозумілою мовою для нас обидвох  буде мовчання. Ну хто ж це вигадав, що на Сході України розмовляють російською? Ні, це була ні трохи не російська, і так само не українська, це була особлива мова придніпровських портів. Найцікавіше, що починаючи розмову українською, почула запитання: З якої ви партії?, а переходячи на російську задля кращого взаєморозуміння, отримала книгу в якій записано кількість видобутого піску і почула запитання: З якої ви установи?

Світ на цьому пісковидобувачі поділявся не за національними характеристиками, а на партії та установи, установи та партії. І за горизонтом, за тополями на протилежному березі, за набережною і хмарочосами, за Дніпропетровськом та за Київом, за Україною та Молдовою - ускрізь були лише установи і партії, пісок та вода.

- Моя донька переплила Чорне море, а мій син - моряк. Приходьте до нас до дому ночувати, коли будете у Дніпропетровську і не матимете грошей на готель, - запросив несподівано капітан.

Ми були дітьми різних цивілізацій - він належав до тієї, у якій потрібно було виконувати план і боятись ревізії, я до тієї цивілізації, у якій прийнято говорити про патріотизм, сидіти на шиї в батьків і використовувати корисні знайомства задля кар'єрного просування. Він розмовляв мовою технічних термінів та радянських стереотипів, мовою нашвидку переглянутих за сніданком російських телешоу та новин, у яких чиновники, погано знаючись на будові речень, дають коментар. Я розмовляла мовою університетських конспектів та ввічливих фраз, які мали на меті розкрити переді мною уста співрозмовника. І незважаючи на це ми порозумілись - двоє людей на кораблі у спеку. 

 

Більше не клич мене на Схід

 

Спека. У цьому відчувались основні регіональні розбіжності. У Львові падав дощ, дівчата носили особливий літній різновид чобіт та парасолі, а в Дніпропетровську світило сонце, таке ж палке, як зграї студентів у повних вщерть кафешках, а потім, вночі - клубах. Вулиці з космічними назвами, з густими липами та височезними мурованими парканами заводів вели у глибину міста, у нутрощі труб та цехів, офісів та шкіл, парків, присвячених видатним металургам та пам'ятників ракетам. І саме у глибині цього міста мені зустрівся стрункий дідусь у спортивці, який радісним суржиком - плетивом української, російської та механіко-математичного сленгу, вигукнув щось, що мало такий зміст:

- О, ви розмовляєте українською? Як мило чути рідну мову, бо я вже давненько її не чув. Нас відучили від рідної мови.

Олександр Яловий у минулому працював технологом на ракетному заводі. Він походив із села Великої України - там, де Дніпро, кручі і таке інше. Можливо з Тернопільщини, можливо із Полтавщини. Але це не суттєво. Головне, що з України. Розмовляв мабуть тим діалектом, яким розмовляють в тамтешніх селах, і який здається літературно недосяжним тут, у нас на Заході, незважаючи на вивішені у маршрутних таксі преліки правильних фраз та речень для щоденного вжитку. Студентом чи робітником на металургійному заводі потрапив у Дніпропетровськ і вже тут вивчив російську в університеті - мову тодішньої вищої освіти. І аж тоді повністю російський радянський інженер потрапив на ракетний завод, де працював головним технологом і мав безбосередній стосунок до будівництва ракет.

І ось тепер, коли вийшов на пенсію і отримав повно часу на роздуми, цей колишній радянський патріот зацікавився власною ідентичністю. Але зацікавився запізно, бо у його віці вже не час змінювати мову. І так само важко віднайти те глибоке національне та моральне коріння, яке сповнює пихи львівських пенсіонерів, що у вишиванках збираються перед пам'ятником Шевченку і виспівують пісень.

Але кожна людина потребує релігії. І ось ми сидимо у напівтемній кімнаті перед тарілкою великого соковитого винограду "Дамські пальчики", хоч може це і якийсь інший сорт, а на покуті, там де у львівських пенсіонерів висять образи, милує око фотографія Шрі Матаджи Нірмали Деві із чорною цяткою на переніссі і медитативно здійнятими руками.

- Це наша матуся, - пояснює пан Олександр, ми вже давненько займаємось сахаджа-йогою, що в перекладі означає "народжений із всепроникною енергією Божої любові". Це дуже допомагає - і здоров'я підтримувати, і нормальний духовний стан. 

Цього року я довідалася, що він помер. Вже давно. 

 

 Що там у Львові?

 

І врешті бачиш на книжці дніпропетровського поета Володимира Козака напис: Вірши - це здається логічним, зрозумілим, таким, що вписується повністю у контекст цієї мови. І вкрай обмеженими здаються всі філологи, які розвішують у маршрутних таксі таблички, як правильно говорити ті чи інші фрази, і не розуміють, що є світ, ця лавина різномислячих людей, які мають свою власну ідентичність поза чітко визначеними ідентичностями. 

На пароплаві імені Михайла Кузьмича Янгеля, зірки ракетобудування, ми пили каву-гляссе і плили ген за всі п'ять дніпропетровських мостів, за міські пляжі, за спальні райони лівого берега, за останні спалахи сонця, відображені у вікнах хмарочосів.  Дніпропетровський поет читав:  Мосты  надежды сожжены:

Не знаю я, к чему стремиться…

К чему стремиться мы должны…

Порою, проще удавиться.                                                                                                                                                                                                       

А потім плавно переходив на українську: Мені ночами сняться бджоли...

Він розмовляв тим особливим відтінком мови, яка розповідала про викладача-металурга, про тернопільське село, з якого був родом, про риболовлю у Дніпрі та про всі особливості впливу шевченківської, російської та радянської культур.

І ось у цьому червоному томатному теплі освітленого призахідним сонцем пароплава слухаєш тихе шамротання хвиль за бортом і тихо прочитані трохи ностальгічні вірші про те, як живеться дніпропетровському пенсіонерові родом із України у самотній велетенській квартирі, із якої діти помандрували хто куди - син на зустріч західній цивілізації у канадські ліси, до Ніагарського водоспаду, а донька - на Схід, у Москву. І вони з дружиною лишилися вдвох - у країні із профанською медициною та газопроводами, які ладні в будь-який момент вибухнути, із високими податками та кострубатими дорогами. "Що там нового у вашому Львові?", - запитують з надією, що можливо звідти, із Заходу, прийде до них відчуття безпеки та затишку. "Як там воно в Москві!", - мрійливо пригадують доньку, у якої все є - в Москві - перспективи, гроші та особисте щастя. І з підозрою дивляться на сусідських дітей, які тут, у рідній неньці-Україні не можуть знайти ні трохи щастя та потихеньку спиваються, сколюються і помирають від СНІДУ. Бо може їм і хотілося б мати дітей при собі, але коли вони, діти, там, за кордоном - а це вже не має значення де саме - то так все ж таки безпечніше. 

І трохи соромлячись трохи тої української реальності, у яку він би не хотів поселити своїх дітей, яку їхнє ж покоління створило, і трохи відчуваючи власну вину за те, що відбувається в країні, поет читає:

- Нас прости, страна забвенья,

  За поруганную честь,

  За распутье поколения,

  Позади грехов не счесть

Місто готувалося святкувати свої уродини. Літо завершувалося. Дніпро, таке широке і спляче, яким воно більше ніде не буває, котило хвилями пароплав до пристані. У далині диміла синя труба Дніпрогресу, а ми плили вздовж найдовшої у Європі Дніпровської набережної до сяючих дахами хмарочосів. 

"Львову вітання", - передає поет Козак і повертається у самотню квартиру до недописаних віршів, яких можливо ніхто ніколи не буде читати. А я закуповуюсь у супермаркеті харчами і думаю, що власне кажучи, нічим ми не відрізняємось. І мова нічого тут не змінює - бо ми маємо іншу спільну мову - мову понять і уявлень про світ, про вигоду і не вигоду, про відверту корупцію і працевлаштування за кордоном. 

 

А у Львові...

 

Цієї зими до мене приїхали в гості дві дніпропетровські туристки, дівчата які їдять сиру їжу і займаються йогою. Їх зачарували зразки львівського рукоділля на вернісажі, вони розглядали брошки, сережки горнятка - дівчата також розмальовують у себе вдома акриловими фарбами горнятка і виготовляють із шерсті та мідного дроту рожеві квіти на довгих шерстяних стеблах. Одну з таких квіток подарували мені. Вони подивувалися, що на заході "всі будуються", запитали, навіщо ми у під'їзді вішаємо картини і навіщо на кожному розп'ятті зображують череп. Я довідалась, що пророщений горох на смак такий самий, як зелений свіжий горошок, а намочена соцевиця нагадує смаком горіхи. Йогу дівчата розглядали, як пошуки свободи, як звільнення від обмежень, що накладає на людину цивілізація, як запоруку здоров'я і єднання із всесвітом. Я їла страву під назвою "вкусняшкі" - салат із сухофруктів, заправлений медом, і ми врешті розійшлися кожен у своєму напрямку - я додому, вони - на Схід.

Постоянная ссылка

Постоянная ссылка

Постоянная ссылка