Історія друга. Вовк: Той, що тумани плете.

Вже порядно стомившись хлопець підійшов до широкої річки, що текла посеред лісу, а затим впадала в ще більшу котрою, однак, човни ходили. Було абсолютно тихо, тому він вирішив відпочити, сівши на невеличкому причалі і спершись об вербу. Сидів  вглядаючись кудись у глибокий простір річки, в котрій, мабуть, було заховано багато секретів і таємниць. Дивний молочний туман почав поступово заповнювати собою простір і розливатися лісом. Незчувся хлопець, як і його облило холодно-молочним повітрям. Перед собою побачив він старого дідугана. Сиве волосся і борода були білими мов сніг, то ж ближче до обличчя можна було розрізнити, а кінці розчинялись в тумані. Здавалось, що й очі у старого сиві-сиві. Хлопець здогадався, що старий не стоїть на причалі, бо той  кінчався всього лише за кілька кроків від того місця, де він сидів а дідуган стояв ледь не за половину річки, що не завадило в одну мить опинитися поряд, всістись, і старечим поглядом розглядати дерева, заховані молочно-холодним повітрям.

- Віддай мені свою душу. - Почав з кінця дід.

- Радий би був, та не маю...Навіть серця не маю...

Старого така відповідь невдовольнила.

- Я можу вилікувати тебе від суму та туги.

- Це як? Життя відбереш? Відбирай...

- Ти міг би вічність бути із нею.

- Так... Але де? Загубившись у власних фантазіях? Але то не справжня вона.

Старий ще більше скривився.

- Але ти знаєш, що я просто так не можу тебе звідси відпустити?

- А чи хочу я звідси йти, ти не запитав...

Діда вже зовсім перекосило, а потім, немов стрілою груди пробило і він різко відвернувся, мов щось спіймав, та хотів сховати, аби не побачили.

- То може розкажеш?

- Ти й сам все знаєш...

- Знаю... І де вас тільки Бог таких робить...

- Яких таких?

-...

- Та й хіба тобі не на користь? Хто ти такий?

- Я... Той, що тумани плете. Усякі... Ті, що пеленають землю уранці й підвечір; ті, що вкривають гірські переходи; ті, що облизують очі, коли нам брешуть; ті, що не показують нам правди коли ми закохуємось...

- То мені кому дякувати? Тобі, чи долі?

- Тій, котру кохав.

- Що це значить?

- Ти й сам усе розумієш.

- Врятуй мене від цієї туги...

Дідусь почав потроху розчинятися. Туман густішав та й густішав, допоки повністю не заповнив хлопця, вриваючись у легені, розчиняючи тіло.

У селі справляли весілля. Гості вже були добряче на підпитку, музики вигравали так, що й у лісі було чути. Ніхто не помітив старого сивого діда, що всівся на дальній лаві і дивився на молоду. Він не відводив очей, милувався. Із сивих очей, неголеними старими щоками до сивої бороди потекли сльози. На вечір туман розійшовся селом, казали, що такого важкого й густого туману ще ніколи не було. Але хто його знає...

Вона любила коли на землю сходив туман. Любила сидіти в саду одна, а потім із дітьми. Просто мовчки сидіти і дивитися кудись у простір, без думок, просто розчиняючись в тумані. Їй було дивно, наскільки ніжний туман, і наскільки сумно їй завжди стає, коли той з’являється. Причину того суму вона так ніколи й не дізнається, але він не полишить її ніколи.

Інтермедія.

Розказавши історію вовк звалився на долівку і сумним поглядом старого діда подивився на річку.

- Сумну якусь історію ти розказав, вовче.

- А ти що хотіла принцесо? Ми домовлялись про те, що по черзі розповідаємо, а я вже другу ніч підряд.

- Якщо їм доля була бути разом, то чому вони не були разом, а вийшла вона за іншого?

- Не знаю.

- Все ти знаєш, тільки казати не хочеш.

- Можливо.

- Нуууу...

- Добраніч принцесо. - Промовив вовк і заснув.

Пянянка ще довго із сумом вдивлялась у річку. Бачила як з’являється легенький туманчик і вже аж потім лягла сперши голову на кудлату вовчу спину.

Вовку снились широкі степи, коні, що ховаються в некошених травах, мов коники-стрибунці, старе місто, і хлопець із сумним поглядом. Час від часу на нього находили спогади і він починав підскулювати, або дрижати. Але панночка була поряд. Поки що була поряд.