RSS feed of hiblogger.net user maxi4u Голосов: 1 Адрес блога: http://maxi4u.hiblogger.net/ Добавлен: 2010-05-08 02:04:06 блограйдером maxi4u

15-16

2012-03-18 01:12:56 (читать в оригинале)

 

так хочется запечатлеть 2 последних дня. я поняла, что город я люблю из-за тех людей, кто там живет. 

Читать дальше...

 

---

17.03.2012

2012-03-18 01:01:50 (читать в оригинале)

то, напевно, весна на мене так впливає.

я сьогодні така молодчиночка, що не можу не похвалитись всім - я внєзапно відчула наплив позитивних емоцій і на хвилі хорошого настрою помила вікна, поприбирала все і всюди, навіть на терасі навела порядок!
все встигла, як не дивно.

хороший сьогодні день. але він ще не закінчився, і, сподіваюсь, ніякий малий фактор мені його не встигне зіпсувати. ммм. не зіпсує, впевнена, я ж не піду до пивнички))

а поки - йду до Ро. буду мати нову чб плівочку до Зеніта.
роздумую над наступними кадрами. хочу мінімум одягу і максимум еротічності на фото. хмм. а ще - ланцюжок і яблука. і ще можна ванну. а ще барабанні атрибути.  і ще.. ууух ^_^ всякого різного хочу! 

То всьо веснааа!! ^_^

---

Ночные

2012-03-18 01:00:44 (читать в оригинале)

Ночные клубы мне всегда представлялись таким себе колодцем разврата и полнейшего релакса. И сейчас меня очень удивляют девушки, которые этого не понимают. Эти особи наивно полагают, что в ночные клубы приходят парни в поисках "чистой любви" и преданности. Девчата, да проснитесь вы уже наконец-то!

---

один день з не мого життя

2012-03-17 22:45:16 (читать в оригинале)

одна з моїх прогресивних подруг в одній із соціальних мереж вкинула в статус посилання на кастинг нового українського фільму, для якого достатньо було лайкнути сторінку, лишити особисті дані - і ось ви вже учасник. я автоматично натиснула клавішу й пішла по справам.

однієї півночі, коли я вже забула про цю мутку, мені прийшла смс-запрошення з адресою і часом. автоматично, я подумала, що це завтра. (роззява 1 ) потім сталося так, що на парі я дізналась сьогоднішнє число. даний кастинг починався вже через годиину. вирішила пропустити наступну пару й сходити.

але, що б не стояти сама в черзі з амбіційними, красивими акторами, вирішила взяти з собою іллю. ілля не спав 40 годин і ходити не міг, не те що сунутись на кастинг. тому, я зїла булочку й поїхала сама.

я думала, що в смс вказана адреса інституту карпенка-карого, оскільки місцезнаходження того корпусу співпадає. пройшлася ярославовим валом. трохи прифігєла, бо 13 поверху, який вказаний в смс, в жодній будівлі поряд і не пахнуло. зайшла в храм акторської майстерності, там всі такі нєрвні підлітки ходять по кругу. запитала тьотю-вахтьора. тьотя в нєдоумєнії. одна з нєрвових підлітків, яка сиділа на стільці й плакала, сказала, що в мене випав гудзик. підняла, вийшла звідти нафіг. подзвонила подрузі, нажалілась, змусила гуглити зовнішній вигляд будівлі, оскільки джпіерес показував на недобудову. я вияснила, що ця вся шняга проводиться трохи в іншому кінці міста. (роззява 2) тому що це не на львівській площі, а просто на львівській вулиці, що на станції метро житомирській біля вулиці чорнобильської. ( логіка то!)і от я вже прямувала в свою улюблену книгарню по дорозі додому, аж раптом мені зателефонували інші подруги, яких хлібом не готуй, зводи кудись. смусі й вирішила замутити їх на кастинг все таки. 

в такий далекий закоулок я не їздила ніколи. вийшовши з вагона. сіла поряд на лавочку з уже приїхавшими подругами й почала розповідати байку, що це за шняга і що я не знаю куди йти. до нас пристали хачики: -красавіци, ви навєрно знаєте, гдє здєсь житомєрская трасса? "ТУДИ!! ", - послала я їх в невідомому напрямку. а самі хутко побігли в інший. вийшли назовні. джіпіерес показував, що нам треба до мосту, який у формі клєвєра. тут і почався активний допит людей про дорогу.

спочатку, підійшли до зупинки, бабці не знали. потім одна наче вкурила, куди нам, почала розповідати, але раптом її 7-ий тралік примчав і вона скрилась на недоговореному півслові. пішли в переході запитувати. нас посилали в різні сторони. ми декілька раз ходили то на одну сторону, то на другу. в переході стояли двоє хлопчик, які роздавали флаєра якогось взуття. вони вже почали ржати, коли ми черговий раз наближались. дорогу і в них питали. безрезультатно. нарешті одна з бабок вказала нам путь істінний. ми мали перейти, звісно ж, на протилежну сторону, пройти прямо й повернути біля сірих будинків. 

путь був неблизький. декілька разів навіть здалося,  що нас там і гопнуть. коли побачили сірі будинкі, щастя настало. куди йти далі - почали полювати на людей за допомогою. а вулиця та - як чорнобильська зона. церква стоїть. кажу, помолимось хоч перед кончиною. і давай паралельно дзвонити уже вищезгаданій подрузі. трапилося так, що вона взяла трубку одночасно, коли нас зустрівся єдиний перехожий. тому я розпитувала дорогу у двох відразу. тьотя пояснила, що ця вулиця дуже довга. і щоб потрапити на необхідний номер, нам треба повернутися до метро, а далі на маршруточці, взалежності, до чого саме нам треба. подруга все це почула, зорієнтувалась на місці, прислала смс з назвою навчального закладу. 

тут подруги, супроводжуючі мене, почали бунтувати. оскільки вони так само сильно хотіли їсти, як я хотіла в туалет. і взагалі, почали казати, що їм немає сенсу туди добиратись, бо їх не візьмуть і номер якийсь палівний. тільки тоді одна з них зателефонувала в ту шнягу. трубку не брали, я вже вирішила на хату тримати орієнтир. як женщіна передзвонила, я на неї накричала, мовляв, на житомирській стою, як до вашої організації дістатись не знаю. вона відповіла, що зайнята зараз, а я маю запитати шлях до кімо. думаю, кімо ж на лукяші! вони що, взагалі мене тролять! уламала подруг зирнуть на написи на маршрутках - може щось іде до кімо, тіпа каліберно взакали адресу.

знов почали підбиратися до чуваків, що роздавали. вони перегородили нам дорогу. всучили по півпачки листівок. користуючи нагодою, я запитала про маршрутки до кімо. один немєсний. другий, посимпатичніше, сказав, що 401. просив обняти. я нєкнула. потім ми зацінили обстановку. пішли в перехід до метро. тут мені в голову стукнуло, що я не маю здаватися, раз вже стільки зусиль поклала на пошук цієї шняги. подруги підтвердили, дали копняка під зад, напутствіє на успєх і поїхали жерти суші в "щасливі години". тепер я проходила через роздавачів листівок вже сама. вони знову перегородили дорогу. той самий, що в курсі маршрутки, знов просив обняти. я запропонувала йому поїхати зі мною. ще й пообіцяла забрати всі флаєра. він недовгодумаючи погодився, попри засторогу партнера, про те, що можуть прийти перевірити його так звану "присутність на мосту". 

і отак ми вже вдвох вирушили на пошуки грьобаного кастингу. на зупинці ще трохи порозпитували дорогу в невєдующих бабок. одна дівчина тіпа по джіпіересу почала шукати. знайшла трасу клєвєром. потім докурила, що знає, що то КІМУ! (вкрайнє міняє дєло ) вказала нам можливі номери маршруток. супутник вкурив, що знає де це. і ми пішли пішки, бо там два рази впасти. по дорозі познайомились. по ньому відразу ж було видно, що молодший за мене. запитую, мовляв, скільки тобі років. а він випалює: 14. 14!!! сукайобанийврот! щоб я така в 14 була. ніфігасє діти пішли. як мінімум дала б 16. кажу, дітє, мені 19. він тоже в шокє. каже, що не може бути, ти на десь 16 виглядаєш. нє, ну мені канєшно пріятно. йдем далі. про музику почали говорити. кажу, що ненавиджу реп, люблю потяжелєє і їм вареники під напалм дез із татком. а він такий в невимовному захваті. а в самого очі блакитні.

прийшли в кіму це. скажу я вам, красива будівля. на фоні захаращених ганделиків святошинського району. заходим важні такі, щоб охоронці не запалили школоту на районє. йду така вся, наче щодня в кіму прохождаюсь, а сама не бум-бум куди прямувати. бачу - ліфт. о удача! зайшли. там 9 поверх максимум. а нам на 13. кажу, долетим далі. вийшли, до охоронників. тьотя, яка з ними заігрувала пояснила, що нам треба проїхати до 11. а там перейти через актовий зал в інший корпус і много тєкста на 13 поверх. викликали ліфта. на цей раз приїхав такий, що до 11. вийшли. йдемо, як і посилали - наліво. а там телестудія якась і, о удача! туалет. мені вже кастингу ніякого не треба було. ізлила душу повністю, подивувалась чого в них у туалеті стоїть стілець - творчі люди мабуть дуже. та телестудія - це не зазначена в смс 1310 аудиторія.

пішли ми на право. там сходи -почали підніматись. по мірі піднімання густина нервово-повторюючих щось під носа людей з листочками в руках зростала. думаю - воно. піднялись на 13. там в коридорі черга з тьол. я ж до аудиторії без слов рванула. як і очувала, найбільш біля дверей дєва зупинила, сказала, що дівчина звідти вийде і все скаже. думаю, просунута якась дєва.

ми відійшли з моїм супутником в сторону від толпи до вікна. чесно кажучи, я очікувала худих, красивих дівчат. але присутні були настільки нєвзрачними, непропоціональними, наче серед них непрофесіонал не я, а вони не по тємі явились. малий сказав, що я найявкравіша на фоні. я вирішила переловити ходящих, учащих листочкі слова мужів. один сказав, що анкету і слова має дати дівчина, виходяща із аудиторії. ми із супутником продовжили гомоніти. вид з вікна реально був красивий. видко було навіть ту церкву на сірій вулиці вдалечині. півгодини потому мені урвався терпець, і я залетіла в ту аудиторію, накинулась на першу-ліпшу дєву, сидящу за столом, мовляв, тєло, дай мені в кінець кінців анкету і слова. вона спочатку дала мені слова юлії, потім секунду подумавши, відібрала - всучила анжелу. гарний знак, подумала я, оскільки ненавиджу ім"я "юлія". 

анкета була брєдова. треба було вказати розмір одягу (малий на радощах почав сукню здирати. незнайшов розміру) - написала ес. хай ще там зріст, розмір ноги, але розмір волосся! грьобана жизнь, малий дістав зі свого шкільного пенала лінійку на 10 см. почав міряти волосся. невийшло. написали 40 см. участь в телепроектах, кастингах, телешоу, серіалах, фільмах - прочерк. в якому театрі ви граєте, в якіх п"єсах - прочерк. ваша фобія, чого ви боїтеся? -яка в мене фобія? -снід! -ок. величезними літерами написала "СНІДУ", що на загальному фоні, кхм, трохи виділялося. постояли, поржали.

глянула на слова - три рядочки. причому такі класні слова. з претензіями. мовляв, ти, мудак, і страшна тварь, відпусти мою руку, підр! в точку - подумала я. почала тренуватись на малому. не зчулась, як захопилась, притиснула його до стєнкі, і, кхм, дала себе обійняти. потім закричала свою репліку і потягнула в чергу. виявилося, що та дєва сама називає кому заходити наступному.

постояли трохи, дєва невиходила. а звідти крики іноді долунали. думаю, клас, це те що я люблю - покричати. от би зараз заверещала... малий віттянув знов до вікна. я його послала забирати меншого братика зі школи, номер телефону не дала. пішла в толпу, яка россосалась. в купочці стояло декілька дєв, багато мужів і декілька їхніх викладачів, що роздавали напутствія. думаю, не в тєму я. стала біля якоїсь білої скромняжки, яка учила кілька рядкові слова юлії від самого початку моєї присутності. до нас пристала якась стрьомна дівчина, кругла, гулька на лобі, брови маркером намальовані, губи замазані тональним кремом. почала втірати, що вона там і там грала. ми з скромною дівчиною тільки плечами махнули, мовляв не знаємо, не чули. коли її самовозвишеніє на рахунок акторської майстерності закінчилось, вона прийнялась вихваляти мою яскравість. почала мацати звязані на сумку овочі, і при цьому втірати, що я дуже творча людина і маю відкрити групу в контакті й продавати такі штуки. я сказала, що вона мене тролить. - не зрозуміла? що це? - кхм, ну це тіпа прикалуваться. - о боже, як ти могла про мене таке подумати! я дуже щира людина, я можу блаблабла. коли з дверей запитали, хто наступний - я влетіла в них, аби не чути цокотання тієї однієї.

кинула сумку на стілець, всучила анкету дєві, сидящій на стільці, яка завідувала всім. вона попросила взяти номерок і стати на білу фігню. далі мене мали фотографувати. і тут остапа понесло... на прохання усміхнутись - я таку гримасу скорчила, що присустні патлаті мужі з камерами не витримали і заржали. з горем пополам, коли мене зафігачили в усіх ракурсах, вони попросили розповісти про себе: як звати, скільки років, де навчаюсь, який досвід, які особливі таланти. і чорний демон мене дьоргнув сказати, що я займаюся танцями. звісно, дядя попросив станцювати. я запитала, що саме він хоче. він: так, щоб нас вразити. - не буду. -чому? - бо я не знаю, що саме вам треба і не хочу вас вражати. я взагалі економіст і мені насрати на ваш кастинг.

всі пофігєли. дядя каже - окєй, ну що ж, вєщай свою роль. я скоромовкою випалила три рядочки, подякувала і скрилась в пучінє корідору. коли вийшла, на мене накинулась та губозатонована дівчина. почала розпитувати, чи не страшно. я сказала, що примушували танцювати, а я відмовилась, тому мене непоняли. -ну що ж, це така справа, дєтка, треба виконувати все, що каже режисер... ~.~

пізніше, я дізналась, що та главна дєва на стільці - найкраща подруга мого брата. і я нагнала срамоту на всю сім"ю.)

але мені дуже сподобалося. я почала задумуватись, що мабуть класно передавати емоції інших людей, тіпа як брешеш всім, стаєш кимось не таким смусьовим. спілкуєшся з різними людьми, починаєш розбиратися в характерах. розповідаєш щось. коли декілька хвилин на сцені заряджають енергією на тиждень. це вам не кореляційну модель складати. Тт

---

Беженцы из Афганистана отказываются учиться в украинских школах ( документ)

2012-03-17 20:56:06 (читать в оригинале)

Беженцы из Афганистана отказываются учиться в украинских школах ( документ)

Об этом правозащитнику Марку Бен-Наим сообщил начальник отдела Минобразования Украины Сергей Дятленко.

Мать пятерых детей- граждан Афганистана, содержащихся в Пункте Временного Пребывания иностранцев в Черниговской области Загра Аб Вадуд Сабир ( дети- Нига Мисабир 2007 г.р., Бахар Мисабир 2006 г.р., Кисрав Мисабир 2005 г.р., Фирдовс Мисабир 2004 г.р. и Бизазир Мисабир 2002 г.р.) отказывается от воспитания и обучения детей и это не смотря на прямое указание Уполномоченного Президента Украины по правам детей Юрия Павленко о немедленном создании общеобразовательных школ во всех пунктах пребывания иностранцев Госмиграционной службы Украины и начале обучения детей беженцев по программе общеобразовательной школы.

Я расцениваю сложившуюся ситуацию, как прямое нежелание и неумение должностных лиц Черниговского управления образования исполнять свои прямые обязанности, прокомментировал информацию Марк Бен-Наим. Они хоть « в задницу должны целовать» беженцев из Афганистана и Сомали, но учиться должны все. Так распорядился Уполномоченный Президента Украины по правам детей. Получается, что распоряжение Уполномоченного Президента Украины для чиновников от образования ничего не значит- они якобы ведут душеспасительные беседы с многодетной матерью, а воз и ныне там. Соответственно ни меня, ни Уполномоченного не будет интересовать как чиновники уговорят гражданку Афганистана, но они должны отчитаться о стопроцентном охвате средним образованием всех детей беженцев, содержащихся в Госмиграционной службе Украины. А пока я направил очередные заявления о неисполнении чиновниками управления образования Черниговской области своих прямых обязанностей, сообщил правозащитник.

Напомним, что по обращениям Региональной Правозащитной Группы «ПОЛУОСТРОВ КРЫМ» об отсутствии общеобразовательных школ на территории ПВПИ Госмиграицонной службы Украины в Волынской и Черниговской областях, было дано поручение Уполномоченного Президента Украины по правам детей Юрия Павленко Минобразования Украины и Госмиграционной службе Украины о немедленном создании таких школ. При этом Юрий Павленко выразил глубокую обеспокоенность нарушением прав детей беженцев из Сомали и Афганистана на получение образования . В настоящее время создана правительственная комиссия по проверке хода исполнения поручения Уполномоченного.

Вопрос продолжает оставаться на контроле Региональной Правозащитной Группы «ПОЛУОСТРОВ КРЫМ».

Адрес статьи: http://poluostrov1.livejournal.com/387601.html

Пресс-группа Региональной Правозащитной Группы «ПОЛУОСТРОВ КРЫМ» и издания «Крымские Ведомости»

https://sites.google.com/site/markbennayim/

http://poluostrov1.livejournal.com/

Разрешается распространение при условии ссылки на пресс-группу проекта