Начни утром с нами МАКСИМУМ - ЭТО МАКСИМУМ УСПЕХА! Голосов: 1 Адрес блога: http://potapenko.hiblogger.net/ Добавлен: 2010-05-15 16:02:20 блограйдером maxi4u

Дайошь нам

2011-12-22 22:24:41 (читать в оригинале)

Фюрера!!!

---

Дайошь нам

2011-12-22 22:24:41 (читать в оригинале)

Фюрера!!!

---

Дайошь нам

2011-12-22 22:24:41 (читать в оригинале)

Фюрера!!!

---

Сторінки історії: 25 років тому

2011-12-22 22:14:59 (читать в оригинале)

Чорнобильський 1986-й приніс Київщині футбольній кубковий тріумф українського масштабу. Підготовлена заслуженим тренером України Віктором Жиліним дивовижно дружна й безкомпромісна бородянська команда зійшла на «кришталеву» вершину, почергово перегравши конкурентів із Запорізької, Сумської, Кримської та Житомирської областей.

 

Однак почалося все, нехай і формально, з Полтавщини. 9 серпня до Бородянки мав приїхати полтавський «Мотор» — і не приїхав, пославшись на матеріальні та кадрові труднощі. Тому фактичний старт у турнірі машинобудівники взяли в Запоріжжі недільного дня 17 серпня. Віртуозно захищав ворота на своїй малій батьківщині Валерій Самохін, а переможний м`яч далекобійним ударом забив Олександр Мироненко.

А вже після цього, з легкої руки незабутнього Петра Івановича Безносенка, який представляв «Машинобудівник» на церемоніях жеребкування в офісі Держкомспорту республіки, бородянці провели два матчі поспіль вдома. Спочатку вони «витягли» щасливий квиток у післяматчевій футбольній лотереї, а потім буквально вирвали перемогу в «Авангарда» з кримського Джанкоя, забивши три м`ячі в останні п`ятнадцять хвилин, хоча до цього поступалися, здавалося, з безнадійним рахунком 0:2. Проводив напівфінальний поєдинок іменитий київський арбітр Олександр Цаповецький, до якого гості мали певні претензії після фінального свистка. Однак дипломатичний Петро Безносенко, зробивши комплімент «Авангарду» — мовляв, саме ця команда мала кращий ігровий вигляд, абсолютно справедливо зауважив: «Хіба суддя неправильно зарахував бодай один гол, або відмінив хоча б одного разу взяття воріт господарів поля?..»

Фінальний двобій традиційно проводився з роз`їздами, і цього разу жереб виявився прихильним до «Машинобудівника»: він почав основну турнірну серію на виїзді. Бердичівський поєдинок проти «Зірки», очолюваної нинішнім президентом ПФЛ України Мілетієм Бальчосом, завершився результативною нічиєю. На гол Віктора Юрченка точним ударом відповів Михайло Кутельмах. «На переповненому стадіоні бердичівського заводу «Прогрес» фіналісти показали жорсткий футбол», — констатувала «Спортивна газета».

До Бердичева приїжджали близько сотні симпатиків «Машинобудівника». Не дивно, що в Бородянці вони вщерть заповнили трибуни й оточили живим колом ігровий майданчик. Назагал уболівальників було не менше п`яти тисяч!.. Судив матч Віктор Зв`ягинцев з Донецька, колишній гравець «Шахтаря» та київського «Динамо». Він тричі фіксував взяття воріт: спочатку відзначився Роман Лаба, а вже потім — Юрченко та Сергій Дзюба, який обернув на вирішальний гол одинадцятиметровий незадовго до кінця додаткового часу.

Обидві команди нейтралізували лідерів атак опонента. Ні Кутельмах, ні Віктор Побігаєв забити м`яч так і не змогли. Наші земляки, навіть виступаючи в ослабленому складі (Олександр Святненко був дискваліфікований, Олександр Приходько вирушив під проводом Михайла Фоменка до грузинської «Гурії», а Василь Остринський зламав руку в календарному матчі з малинським «Папірником»), задавали тон і наступали великими силами. Були побоювання за напівекспериментальну лінію захисту, де вимушено і до того ж на уколах грав Анатолій Демченко, якому дошкуляли нестерпні болі в спині, але значних оргіхів у діях руйнівників не було. Навіть тоді, коли Віктор Степанович Жилін наказав стоперу Юрченку постійно долучатися до наступу, аби домогтися чисельної переваги в середині поля. Бо система взаємопідстраховки, запроваджена в київському «Динамо» великим Валерієм Лобановським, уже була відпрацьована і в аматорському футболі.

Кубок тріумфаторам вручили Петро Безносенко, відповідальний працівник Держкомспорту УРСР і член виконкому Федерації футболу республіки, та Ігор Конончук, спортивний оглядач газети «Радянська Україна», під патронатом якої й проводився наймасовіший аматорський турнір України.

«Машинобудівник» у вирішальному поєдинку задіяв такий склад: Валерій Самохін — Володимир Шома, Анатолій Демченко, Віктор Юрченко, Олександр Мироненко — Геннадій Каплунов, Сергій Дзюба, Віталій Мариненко (Павло Кикоть) — Володимир Сошко (Анатолій Остринський; Іван Іваненко), Сергій Запорожець, Віктор Побігаєв. До фіналу команді допомагали ще й воротар Юрій Черпак, а також польові виконавці Василь Остринський, Олександр Приходько, Олександр Святненко, Костянтин Мироненко. Тренував бородянців Віктор Жилін, а його найближчим помічником був начальник команди Віктор Пилипенко.

Кубковий шлях бородянського «Машинобудівника» зразка 1986 року виявився таким:

9 серпня. Бородянка. «Мотор» (Полтава) — технічна перемога (неявка).

17 серпня. Запоріжжя. «Трансформатор» (Запоріжжя) — 1:0 (О.Мироненко).

24 серпня. Бородянка. «Автомобіліст» (Суми) — 0:0, серія пенальті — 4:2.

30 серпня. Бородянка. «Авангард» (Джанкой) — 3:2 (В.Сошко, С.Дзюба-2).

21 вересня. Бердичів. «Зірка» (Бердичів) — 1:1 (В.Юрченко).

28 вересня. Бородянка. «Зірка» (Бердичів) — 2:1 (В.Юрченко, С.Дзюба).

На вшануванні першого в історії Київщини кубкового тріумфатора всеукраїнських аматорських змагань в грудні 2011 року не було Анатолія Остринського та Сергія Запорожця, котрі відійшли за межу відносно молодими…

Інформ-служба КОФФ

---

Кожен помирає. Але не кожен насправді живе…

2011-12-22 22:12:18 (читать в оригинале)

Село захопило могутність та власність зелених трав та могутніх дерев, які ніби обіймають і пригортають до себе своїх мешканців. Йменується на карті України воно, як село Лук’янівка, Київської області.

  Тут проживає жінка, котра, свою мудрість нажила з роками… Відчиняю ворота, мій погляд зупиняється на синьо-фіолетових гронах винограду… їх багато, дуже багато… Цей могутньо синьо-фіолетовий цар двора запрошує до середини, у своє царство, листя від тихенького насвистування вітру нашіптує милу мелодію, котра кличе господарку цього мовчазного куточка. Двері великого будинку відчиняються і перед мною з’являється жінка похилого віку, котра розповість найскладніше – прості речі невиміряного життя.

  Жінка впевненим кроком прямує до мене. М’які капці з твердістю ступають на асфальт, чорна довга юбка погойдується під ласкою вітру, синя куртка підкреслює прямий і тонкий стан, білява хустинка обіймає лице, очі, напевно, бувши волошкового кольору, зараз блідо-блакитні з цікавістю поглядають на мене. Ось і довгоочікуване знайомство! Її ім’я – Горбатенко Ольга Петрівна. Школу життя вона вивчає протягом 99 років! Це неймовірно для сучасного ритму життя!

  Доля пані Ольги формувалась не тільки її розумом і думками, а й голодом, війною, катастрофою Чорнобиля…

  Своє день народження, 24 липня, в селі Паришеві, за розповіддю своєї мами, Ольга Петрівна відносить до анекдотів. Її мати, вже будучи на дев’ятому місяці вагітності пішла на роботу в своє поле, жито жати, разом з сином, Іваном. І саме на полі почались пологи… І коли, жінка вже народила немовля, воно було повністю в крові і плакало… Маленький хлопчик дуже перелякався і заліз на вершину самого дерева при цьому обвинивши свою матір у вбивстві малої дитини. Ось при таких обставинах наша героїня появилась на цей світ. Вже підлітком, в чотирнадцять років, пані Ольга пасла волів та корів, обробляла поле і допомагала батькам, на той час заможнім, по домашньому господарству… Минуло декілька років і серце Ольги Петрівни шалено покохало чорнявого і високого хлопця Михаля. Незабаром у молодого і щасливого подружжя народились дві дівчинки: старша Ольга, молодша Ніна. Так минали юні роки дівчини з волошковими оченятами, але дорога життя приготувала різкий поворот…

  «Це не  казка, а як сон» - згадує пані Ольга. «Чоловік займав високу посаду у сільсоветі і його покликали до Чорнобиля, мов би на допит і забрали його на страшну війну... залишилась я сама з дівчатами.... Страшенно мені стало, коли німці загнали жінок самотніх з дітьми, котрі остались без чоловіків у хату і хотіли нас всіх спалити. Не боялась я за себе, а боялась за доньок, старшій Ользі тоді було сім років, а меншій Ніні всього три рочки. Чекала я чоловіка свого… сниться сон -  канава а в ній чоботи Михаля. Мені стало все зрозуміло – Михаля немає в живих. Пішла до Чорнобиля, дійшла до воріт, вони відчинились і тут мені один чоловік підтвердив той поганий сон, правда – чоловіка немає в живих. Як ми жили ж без нього… Їли вороб`їв….влетить в хату, обсмалю його і суп наварю дітям. Захищала їх, як могла, чую, летить, свистить бомба, вкрию собою Ніну і Ольгу і молю Господа Бога, щоб залишились мої дівчатка живі, щоб життя ще своє прожили! А меншенька одного разу питає мене - «Маму не має папи і тебе не буде?» Як моє серце колотило від того запитання, як мої губи тремтіли, коли казали те, що розум відторгав!». – Ольга Петрівна розповідає і все далі їй тяжко говорить, сльоза смутку вкриває собою бліде зморщене обличчя. Рука тремтячи підносить до обличчя білу хустинку і втирає той життєвий гіркий смак…

  «Про Чорнобиль можу сказати тільки те, що нам було там гарно жити великі ліса, а там гриби та я годи. Були в мене вже і внуки. У Старшої донька Ніна. А у молодшої два сина – Олександр і Михайло. Ніна деякий час зі своєю сім`єю жила у мене, а потім Олександр, її чоловік, збудував власну кирпічну хату... 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції… І перевезли нас до цього села Лук’янівка. Зараз я намагаюсь цього всього не згадувати, хотіла б це все ви черкнути зі свого життя…».

  Життя для Ольги Петрівни стало прекрасним своїм розчаруванням… Час – найкращий вчитель. Але, на жаль, він вбиває своїх учнів.