З південно-східної сторони 17й квартал обривається руслом Саксагані, через яку ми перебираємось екстремальним пішохідним місточком.

За річкою Кривий Ріг, фактично, закінчується, поступившись місцем посадкам, ставкам і відвалам.

Залізничний міст над Саксаганню.

Дорога виводить мене до Коломійцевського гранітного кар’єру. Піднявшись на вали навколо нього, можна позаглядати всередину.

Кар’єр діючий, але серцевина виявилась затопленою. Наскільки це було можливо, намагався сфотографувати озерце.

Панорама.

Та ж сама «Гвардійська» на горизонті.

За кар’єром починається об’їзна дорога і перше село – Тернуватий Кут. У село, звіддаля схоже на закинуті дачі, я вирішив не заїздити, обмежившись спогляданням навколишньої природи.

Копер, заводські труби і висотки на тлі плавнів – це так по-криворізьки.

Об’їзною можна вирушити як направо, так і вліво. А у віртуальній подорожі – і туди, і туди. Для початку зганяємо вправо, тутешній маршрут коротший.

За Тернуватим Кутом слідує доглянуте на вид село Новоіванівка (одна з двох Новоіванівок навколо міста). Тут є навіть непоганий, кладений бруківкою проспект.

Щирий подив.

Церква, очевидно, зроблена з якогось клубу.

Під нею паслися симпатичні вівці.

За Новоіванівкою уже видніється Божедарівка – теж історичне село, але включене до складу Кривого Рогу.

Перед Божедарівкою перетинаємо річку, яка в цих місцях дуже широка.

Божедарівські церкви.

Далі уже починається цивілізація – висотки і Рокувата, один з вокзалів міста. Нову будівлю вокзалу відкрили зовсім недавно, у жовтні 2013 року. Симпатична споруда вдало замінила совкове напіврозвалене страхіття, що було тут раніше.

Навколишні будинки теж причепурили, правда, тільки зі сторони траси.

Переносимось назад до Тернуватого Кута і рушаємо в іншу сторону. Уздовж дороги тягнеться село Коломійцеве, яке дало назву кар’єру.

Саксагань у Коломійцевому.

Поруч – село Гірницьке. Із особливого тут – хіба що психоневрологічний інтернат (така собі пам’ятка).

Наступне село, коли я через нього проїжджав, ще називалось Орджонікідзе, а зараз уже Шевченкове.

І останнє на цій стороні – Кам’яне Поле. Воно зустріло мене буйним бузковим цвітом, на тлі якого охоче позував парусник та інша живність.

Скромна церква.

Село сподобалось чи не найбільше серед усіх – живе, з дітьми, з велосипедистами. Навіть стріт-арт є.

Тим це дивніше, бо воно тупикове. За Кам’яним Полем дорога стає ґрунтовою і веде-петляє до міста понад зарослим очеретом руслом.

Зрештою, я вертаюсь у Кривий Ріг десь на межі Тернів та Веселих Тернів – найпівнічніших його мікрорайонів.

Трасою їду в сторону Веселих Тернів і біля кінського загону звертаю знову в глушину, щоб побачити основну принаду цього дня – парк.

Парк був закладений у меандрі Саксагані в 1893-94 роках, за поміщика-промисловця Івана Харіна. Його початкова площа сягала 32 гектари.

Основним джерелом доходів Харіна був сусідній рудник, нинішній Первомайський. У 1907-10 роках маєток дійшов піку свого процвітання, а його власник став одним з найбагатших людей імперії.

Парк був відомий далеко за межами Новопавлівки (так тоді називалось село-володіння поміщика). Закладений за канонами англійського паркового мистецтва, з оранжереями, підвісними містками (до нас дійшов тільки один), звіринцями. Тут також був кінний завод і двоповерховий палац.

У радянські часи парк був конфіскований і став просто зеленою зоною. Харін мігрував, помер у 1923 році в Данії.

Нинішня площа, 17 га, майже вдвічі менша початкової. Парк геть здичавілий, від давнішньої розкоші тут годі шукати і сліду… Але усе одно, який же він живописний.

Рештки цивілізації.

«Я стежу за тобою!»

Не менш красиво тут і восени.

На цій землі ростуть величезні дуби, вік деяких складає 400-500 років. Можливо, вони «бачили» наживо козаків Хмельницького, котрі, за переказами, стали тут на відпочинок після свого тріумфу на Жовтих Водах.

У 2011 році місток був суто екстремальним. Зараз його, як не дивно, відремонтували.

Навколо парку збереглося декілька цікавих старовинних споруд колишніх володінь Харіна.

Водяний млин.

Стайні.

І будинок управляючого.

Далі буде…