Тэги: истории
Комментарии | Постоянная ссылка

Тэги: юмор
Комментарии | Постоянная ссылка

Тэги: новости
Комментарии | Постоянная ссылка

Махновщина – Петлюрівщина – Третій шлях України

Большевику не веря,
Кричали все в одно:
"Не ври как сивый мерин,
Мы все идем к Махно!"
Ответ большевику Дыбенко


Гуляй-Поле


Нестор Іванович Махно народився в 1889 році у Гуляй-Полі – волосному центрі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область), у бідній селянській родині, з 12 років наймитував у німецьких колоністів, одержав початкову освіту в церковно-парафіяльній школі...

Важко сказати, як склалася б його подальша доля, якби Махно не потрапив, за його словами, під ідейний вплив анархіста-революціонера Володимира Антоні, відомого під революційним ім'ям "Заратустра". У юному Несторі прокинувся бунтарський дух його козацьких предків, які колись заснували село під хвацькою назвою Гуляй-Поле. Можна сказати, що вікові традиції запорізько-гайдамацької вольниці й зневаги до будь-якої державної влади вигадливим чином переплелися з анархістськими ідеями Прудона, Бакуніна та Кропоткіна, головною складовою яких було заперечення не тільки "фараонівського монстра" – держави.

Нестор прийшов у групу анархістів-бойовиків разом із братом Савою, і почалася "довга й затята боротьба з царськими сатрапами". Вона полягала переважно в "ексах", як революціонери для стислості називали "експропріації", а простіше – збройні напади на банківські та поштові установи (згадаймо, як пишався Коба-Сталін своєю участю в "ексі" Тифліського банку).

Але нерідко бували й акти індивідуального терору... В 1909 році Махно "ліквідував" поліцейського пристава, після чого був арештований і засуджений до страти, що була замінена йому, зважаючи на молодість, довічною каторгою.

"Революція 1917 року відкрила для мене, у ніч із 1-го на 2-е березня, ворота московських Бутирок, а справа революції в Україні змусила мене швидко перебратися з Москви в рідне Гуляй-Поле, де я віддався знову... справі організації трудящих для боротьби за нове, вільне життя", - пише Н. Махно у своїх мемуарах.


Статус "Батьки"

Повернувшись у рідні пенати, "в'язень царату" очолив створений за його особистої участі Селянський союз. При цьому Махно і його соратники-анархісти, серед яких найбільшою повагою користувалася така собі Маруся Никифорова (особисто розстріляла двох "царських сатрапів" на станції Оріхово), активно озброювалися. У Тимчасового ж уряду в Петрограді, зайнятого придушенням Корнилівського заколоту, до Гуляй-Поля руки не доходили...

Жовтневий переворот 1917 року Махно вітав (правда, звістка про взяття Зимового докотилася до Гуляйполя лише на початку грудня). Він тоді не боявся конкуренції з боку більшовиків і лівих есерів, набагато більше досаждала йому київська влада в особі "буржуазно-кулацької" Центральної Ради. Подумати тільки, вимагають роззброїти "революційне селянство"! З урахуванням цієї обставини Махно вступає в союз із більшовиками в особі В. Антонова-Овсеєнка.

Хоча вже тоді, у грудні 17-го, Нестор Іванович "розійшовся в ідейному плані" з більшовиками, які не приховували свого наміру побудувати державу... "Усюди засновуються комісаріати. І комісаріати ці більше з поліцейським обличчям, аніж з обличчям рівного брата, що прагне нам пояснити, як краще було б улаштуватися нам самим самостійно, без окриків начальників...". Як же пропонував "улаштуватися" гуляйпільцям їхній Батька? "Під час революції Кредитний банк у Гуляй-Полі спекулював і мародерствував за рахунок праці. По праву, він мав бути давно експропрійований". З ініціативи Н. Махна "налагоджується товарообмін села з містом", або, висловлюючись по-сучасному, бартер, а також створюються сільськогосподарські комуни, організація яких "ґрунтувалася на рівності й солідарності співчленів... Кухні були спільними, їдальня теж". Здається, однак, що всі ці елементи "нового ладу" були скоріше PR-заходами, аніж якоюсь довгостроковою кампанією з будівництва анархізму в окремо взятому Гуляй-Полі. А от що дійсно перетворило політкаторжанина Махна на Батьку всієї округи, то це його особиста участь у розподілі поміщицьких земель, проведеному "по справедливості", коли ніхто з тамтешніх селян не був скривджений. Усупереч радянській історіографії, яка стверджувала, що соціальною базою махновського руху було винятково "антиреволюційне заможне селянство" (або куркульство) Півдня України, фактично, ця база була набагато ширшою. Простому народу, байдужому до зарозумілих президентів і спікерів, куди ближче до серця Батька, який говорить прості і зрозумілі речі та взагалі "свій"!

"...Политиканы-социалисты и коммунисты-государственники довольны своими успехами. Широкие же трудовые массы, которыми и во имя которых совершалась революция, отдают свои права... под покровительство этим поистине зарвавшимся вершителям судеб трудящегося люда". Такі гнівно-викривальні слова Н.Махно вимовляє в Москві влітку 1918 року (Україна в цей час перебувала під німецькою і австро-угорською окупацією) керівникам радянського уряду. В.І. Ленін не залишився в боргу, заявивши "товаришеві з України": "Да, да, анархисты сильны мыслями о будущем; в настоящем же они беспочвенны, жалки, исключительно потому, что они, в силу своей бессодержательной фанатичности, реально не имеют с этим будущим связи..."


Про невідомі сторінки Махновського Nаціоналізму та Петлюрівського Анархізму

Звичним критерієм ставлення людини до національного відродження вважається позиція, яку вона займає щодо будівництва національної держави. Але в Україні отримав розвиток й інший варіант національного руху, який був прихильний до іншого принципу організації суспільства – анархістського, в першу чергу пов’язаного з досвідом махновського руху. Незважаючи на свою проанархістську ідеологію, махновці досить швидко зорганізувалися у воєнізовану аграрну республіку з численним населенням і збройними силами, та почали проводити на теренах України цілком незалежну політику.


В Україні 1917-1923 років воєдино сплелися елементи революції, громадянської війни та національно-визвольного руху. Головним їхнім позитивним результатом, для українців, стало досягнення певного рівня національної самосвідомості, самовідчуття нації. Ставлення до українців як до окремої нації розповсюдилося і серед світового співтовариства незважаючи на те, що територія України продовжувала залишатися розірваною поміж володіннями декількох держав.


Махновську ідеологію, навіть за широкого використання російської мови і гасел інтернаціоналізму, жодним чином не можна вважати антиукраїнською. В середовищі повстанської армії, в умовах боїв та походів формувався “український анархізм” – національна форма вчення, заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і спадковість поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.


Самостійно розвиваючись, державний і проанархістський національні рухи з самого початку були вороже налаштовані один до одного, вбачаючи в сусіді ідеологічного конкурента в оволодінні українськими масами. Претензії українських державників на монополію політичної репрезентації України загальновідомі. В свою чергу Нестор Махно називав хід розвитку очолюваного ним руху не інакше як “Українською Революцією”, а полтавська газета «Анархіст-повстанець», зокрема, писала: «В чому порятунок української нації? Який ідейний рух справді врятує українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно осягнув, що єдиний його рятунок в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдиною вільною незалежною організацією, яка має привести націю до довгоочікуваної свободи і процвітання українського народу”.

Згідно визначення відомого історика анархізму М.Неттлау “анархісти являють собою полярну протилежність по відношенню до націоналістів”. Перші прагнуть до зруйнування держави, другі до її побудови. Але на Україні ці течії політичної думки не впали в свої крайні прояви і догматизм, що зробило можливим пошук взаємопорозуміння. У вересні 1919 р. було підписано угоду Української Народної Республіки (УНР) з Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). Події, що мали місце в околицях Умані були одним з ключових моментів (“точкою біфуркації”) новітньої історії України, коли вона могла кардинально змінити свій хід, і, що важливо, на краще.

Існуюча історіографія махновсько-петлюрівського альянсу вкрай незначна і містить, здебільшого, трактування подій викладене безпосередніми сторонами договору. Пояснюючи сутність минулих подій і, значною мірою, виправдовуючись, сторони, що є цілком зрозуміло для політиків, представляли справу не як політичний провал, що символізував розкол національно-визвольного руху, а як події переферійні, що не мали помітної історичної ваги. Подібний підхід сприяв утвердженню цього погляду і в сучасній історіографії, котра не приділяє особливого значення цим подіям ні в історії українських повстанців, ні в історії УНР, хоча в них були безпосередньо задіяні їх лідери – Батько революційних повстанців Нестор Махно і Головний отаман військ УНР Симон Петлюра.

Замовчуванню подій сприяли подальші тенденційні відносини сторін. Як казав свого часу Фотій Мелешко, внесок Н.Махна в справу української революції такий, що найкраще, що може зробити справжній патріот, по відношенню до нього, це проігнорувати його. Подібна точка зору стала домінуючою. В тритомній праці Д.Дорошенка “Історія України. 1917-1923 р.р.”, де згадуються навіть лікарі іноземних посольств, ви, при всьому бажанні, не знайдете навіть слова про Н.Махна. Традиції подібного підходу не зжиті і до сьогодні. Намагання Н.Махна спрямувати національно-визвольний рух в русло анархізму оцінюються істориками-державниками виходячи з класичного сприйняття релігійної єресі: “Неправильно вірити більш шкідливо аніж не вірити взагалі”. В свою чергу махновський рух значною мірою було представлено громадськості книгами неукраїнських анархістів – росіянина П.Аршинова (Маріна) та єврея В.Воліна (Ейхенбаума), що представляють собою класичний приклад нехтування національним питанням. В книзі П.Аршинова не згадується навіть про використання повстанцями рідної мови.

Військовий кореспондент СС , що відвідав розташування РПАУ/м/, в майбутньому відомий український письменник Мирослав Ірчан (Баб’юк) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угрупувань (“партій”): українських патріотів та інтернаціоналістів. “Перша група постійно росте. Армія має досить великий процент інтелігентів: лікарів, вчителів, учительок, а навіть людей відомих добре з передвоєнної ще української літератури” – писав він згодом.


Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелігенти, об’єдналися в групу, що намагалася остаточно повернути махновську політику до національної ідеї. З прибуттям у табір армії Галини Кузьменко – дружини Н.Махно, вплив групи значно посилився. Кузьменко була вчителькою української мови та літератури Гуляйпільської гімназії. Вона користувалася авторитетом серед махновців як “матінка Галина” і займала в РПАУ ряд відповідальних посад, зокрема особистого секретаря командуючого. Більшість свідчень визначають її як послідовну українську патріотку. Х.Шпота взагалі був від неї у захваті: “…молоденька жінка незвичайної краси з університетською освітою. Вона щира українка, дуже розумна, самостійницьких поглядів”. Щоправда в 1927 р., всупереч усьому, Н.Махно заявив, що дружина навіть не намагалася навернути його в “націоналізм”.


Тоді ж, петлюрівець Ф.Мелешко, з групою товаришів, виявився відрізаним від основних сил армії УНР і отримав записку від Г.Кузьменко. В ній петлюрівці запрошувалися на зустріч з Н.Махно в його табір. При зустрічі Батько своєрідно пожартував, чи не боїться часом Мелешко, так як розповсюджується чутка буцімто Н.Махно вбиває будь-якого національно свідомого співвітчизника, що потрапляє до його рук. Опісля Ф.Мелешку з товаришами було запропоновано займатися культурною роботою, гадаючи що вони будуть служити посередниками в переговорах з С.Петлюрою, якщо до цього дійде справа. А справа йшла саме до цього.


Встановлення першого контакту з махновцями взяли на себе представники петлюрівських частин. Делегація прибула як раз тоді, коли штаб РПАУ/м/ закінчував випрацювання положень майбутнього договору. На знак доброї волі махновський штаб просив військову владу Умані прийняти в міські госпіталі хоча б важкопоранених махновців.


В.Білаш відмічав, що деякі члени делегації УНР носили старовинний одяг і запорозькі оселедці. Це не було дивиною і серед махновців. Тут теж подекуди знаходилися піддаті козакоманії особистості. Петлюрівці заявили про свій фактичний стан війни з Денікіним, і про небажання військового зіткнення з махновцями. Як висловився з цього приводу старшина І.Калина: “Наш штаб вважав за доцільне не перешкоджати махновцям бити денікінців”. Почувши таке махновці забажали вступити в союз на засадах “суворого взаємного військового нейтралітету”. Делегати республіканців погодились прийняти цю вимогу в якості попередньої домовленості і пообіцяли допомогти.


З розквартированими в Умані “січовими стрільцями” у махновців склалися цілком добросусідські відносини. Тут зустрілися вигнанці рідних країв: окупованої поляками Галичини і захопленого денікінцями Запорожжя. Для особистого знайомства з частинами УГА в Умань приїздив Н.Махно. Приїхав він з ескортом у кілька десятків кавалеристів та двома кулеметами на тачанках. Розмовляв російською мовою. Офіційна махновська делегація, що окрім Батька включала ще чотирьох представників штабу РПАУ/м/ відвідала штаб УСС. І.Калина описує Н.Махна в Умані: “Сам “батько” мужчина кріпко збудований, середнього росту, в синій чумарці з зеленим поясом. Подаючи мені руку сказав: “Батько Махно”. Зауважимо що Н.Махно вирядився “по-українському” спеціально, зазвичай він в таких костюмах ходив хіба що на розвідку, в офіційному спілкуванні одягаючись або по-військовому, або під “анархіста”, в залежності від обставин. Збереглася сумісна фотографія махновських і “січових” кавалеристів. Махновці називали галичан “золоторукавчиками”, по аналогії з “золотопогонниками”, але без особливої злості. Січові “старшини” відгукувалися про махновців, як про людей наділених розмахом і відвагою, хоча і схильних “до криміналу”.


20 вересня 1919 р. на станції Жмеринка була підписана угода. З боку УНР головним отаманом С.Петлюрою і командуючим київською групою військ, генералом Ю.Тютюнником. З боку РПАУ/м/ армійським скарбником і “дипломатом” О.Чубенком і завідуючим культурно-просвітницьким відділом ВРР РПАУ/м/ В.Воліним. Вірний традиціям недовіри, Н.Махно на підписання договору не приїхав.


Заходи, що своєрідно скріпляли угоду намагалися обрядити в святкову форму. На площі весь час грав махновський оркестр. Грав всю революційну музику підряд, навіть “Інтернаціонал” який цілком логічно можна було вважати ворожим гімном.



22 вересня 1919 р. відбулося засідання кабінету народних міністрів УНР на якому С.Петлюра виступив із доповіддю: “Про становище на денікінському фронті”. Після її обговорення уряд Директорії прийняв рішення “про необхідність об’єднання всіх українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України”. Цю постанову можна вважати непрямою ратифікацією урядом УНР союзу з махновцями і визнанням останніх “українською національною силою” до речі теж.


На сьогоднішній день можлива тільки наближена реконструкція основних положень угоди. Г.Кузьменко в старості згадувала, «що договір… про перемир’я укладався, аби… не проливати української крові”. Обидві сторони зберігали повну самостійність засновану на принципі “військового нейтралітету” – говорить П.Аршинов. “Обидва боки зобов’язувались вести боротьбу з генералом Денікіном” – повідомляє В.Білаш, “до повного знищення білих” – додає більшовицьке донесення. Не посилаючись на першоджерело професор В.Дубровський запевняє, що у випадку перемоги УНР зобов’язувалася виділити махновцям територію для будівництва “вільного радянського ладу”.


РПАУ/м/, як виявляється, була приписана до військ УНР в односторонньому порядку. Саму її про це, схоже, ніхто навіть не повідомив, або не встиг цього зробити. На паперах армія Н.Махна входила до Центральної армійської групи генерала А.Кравса.


Південноукраїнські селяни називали описаний вище союз “свайбою Махна й Петлюри”. В цій простій метафорі є подвійне дно. Н.Махно і “махновщина” звичайно ж, були на цьому весіллі нареченою. Махну не раз вже приходилося бути нареченою, коли його партизани під час вступу в населені пункти імітували весільний кортеж. Він навіть вінчався у церкві в цій якості. І всі ці весілля закінчувалися погано для оточуючих ворогів. Але весілля на найвищому рівні закінчилося погано і для молодих по причині їх надто короткого подружнього життя.


11 серпня 1934 р. львівська газета “Громадський голос” після повідомлення про смерть Н.Махна додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б приєднався до загальної української визвольної боротьби то хто знає, Україна була б сьогодні вільною і незалежною державою”.

Махно планував визволяти Україну спільно з Петлюрою, – історик

Видатний політик і полководець Нестор Махно після поразки його армії і краху фактично державного утворення у Південно-Східній Україні (т. зв. Гуляйпольська Республіка) лише на еміграції усвідомив, що найбільшою його помилкою було категоричне несприйняття ідей української державності у 1917-1921 рр.

Про це в ефірі програми «Історична правда» у дискусії з ведучим заявив історик з Києва, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Володимир Горак.

Зокрема, пан Горак поінформував: з огляду на нещодавно віднайдені документи, можна аргументовано твердити, що анархіст Махно, для війська якого найбільшим ворогом свого часу була армія УНР, тільки емігрувавши до Парижа, визнав цю найбільшу свою помилку.

Як відомо, у період постійних воєн на території України у 1917-1921 рр. керівник Робітничо-повстанської армії «батько Махно» заявляв, що найближчими його союзниками є російські більшовики. А після розгрому його повстанського війська Червоною армією Нестор Іванович був змушений емігрувати (фактично втікати) з України.

«У Парижі політичні емігранти Нестор Махно і лідер Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра досягли домовленості про спільний похід на Україну, щоби визволити її з-під більшовицької окупації. І лише смерть Махна, який важко хворів, стала на перешкоді реалізації такого плану», – заявив історик Володимир Горак.

Invalid video URL.


Перекопський фінал

Після виводу в листопаді 1918 року німецьких і австро-угорських військ з України та через політичну й військову неспроможність влади в Києві (будь-то Центральна Рада, уряд гетьмана Скоропадського або Директорія на чолі з В. Винниченком) головними "гравцями" на Українському театрі воєнних дій, до 1920 ріку включно, були червоні та білі. У цій ситуації формуванням батьки Махна самою долею була віддана роль "третьої сили".

Узимку 1919 року бойові загони анархістів разом із Червоною армією борються проти білогвардійських військ генерала Денікіна, що наступають на Донбас. Махновці показали себе хоробрими та вмілими воїнами при взятті Маріуполя (28 березня 1919 року), однак традиції "вольниці", м'яко кажучи, не сприяли дисципліні, без якої армія перетворюється на незрозуміло що... Якщо хлопцям траплявся на шляху винний склад, то наступ на ворога захлинався до загального протвереження... До того ж "некерований" Батько провів із величезною помпою анархістський з'їзд, хоча подібні заходи у фронтових умовах суворо заборонялися.

Москва починає явно тяготитися таким "союзником". Голова Реввійськради Л. Троцький висуває гасло "Геть махновщину!". До слова, в той час Махну, роль якого спочатку недооцінювали в денікінському штабі Збройних сил Півдня Росії, пропонують приєднатись до білого руху. Але подібні пропозиції Батька відкинув. Зате демонстративно повів переговори з отаманом Григор'євим, що був оголошений більшовиками поза законом, а також уклав вищезгаданий союз із Петлюрою – у пику і червоним, і білим!


В 1919 році "Повстанська армія імені батька Махна" (так вона називалася) нараховує до 60 тисяч бійців. Завдяки тачанкам (під бойові колісниці переобладувалися брички) махновці долали до 100 км на добу, з'являючись там, де їх не чекали. На боротьбу з ними Денікіну довелося відволікати значні сили (корпус Слащова, кінноти Шкуро тощо), у результаті чого був втрачений "стратегічний темп" наступу білих на Москву. Однак (іронія долі!) великомасштабна операція Червоної армії з ліквідації "бандформувань" Махна на початку 1920 року дозволила білим ґрунтовно зміцнити свій кримський плацдарм. Більшовики зрозуміли свою помилку, і у вересні 1920-го Ленін дає вказівку командуючому Південним фронтом М. Фрунзе почати переговори з Махно з метою виступу єдиним фронтом проти Врангеля.

Кримський дослідник феномену махновщини Олександр Тимощук так описує у своїй книзі "Анархо-комуністичні формування Н. Махна" події, які потім розгорталися : "Перед штурмом Перекопських укріплень Фрунзе зробив перегрупування сил. Повстанська армія була виведена з оперативного підпорядкування 13-ї армії і передана 4-й... Таким чином махновці перебували на напрямі головного удару... Вони повинні були першими переправитися і вступити в бій, відволікти на себе сили супротивника, забезпечити штурм червоними частинами перекопських укріплень. Чехарда з оперативним підпорядкуванням махновської Повстанської армії дає підстави припускати, що Фрунзе передбачав великі втрати особового складу фронту і шукав "союзникам" найнебезпечніші місця".

Як би там не було, але махновцям випала честь у числі перших почати практичне здійснення популярного в 1920-му девізу "Даєш Крим!" До кінця дня 9 листопада червоноармійці, які переправилися через Сиваш, і махновські частини під командуванням Каретникова зайняли село Караджанай, після чого врангелівці відступили з Перекопського валу на Ішунські позиції... 10 листопада махновці беруть участь у кавалерійському бої в Ішуні, 13 листопада їхні тачанки гуркочуть по вулицях Сімферополя, 15 листопада Кримська група Каретникова займає Євпаторію, а потім, у складі 2-ї кінної армії, махновські формування входять у Севастополь і Ялту.

"Мавр зробив свою справу..." І Фрунзе доповідає Леніну (23 листопада) про "початок ліквідації партизанщини". Це завдання було полегшене тим, що в боях за Крим махновці втратили не менше 6 тисяч кращих бійців.

Викликані в Сімферополь командир кримської групи махновців С. Каретников і його нач.штабу П. Гавриленко були "без зайвих слів" розстріляні, така ж доля чекала на багатьох інших "визволителів Криму", які боролися під чорними анархістськими прапорами. Самого ж батьку Махна схопити так і не змогли. Він уходить від червоних частин, що переслідували його по п'ятах, з'являючись не тільки в різних місцях України, але навіть у російських регіонах – у Курський, Воронезький губерніях і на Дону. Але всі спроби Батьки в черговий раз підняти на "боротьбу проти вікового рабства" втомлене від громадянської війни селянство були марні... В остаточному підсумку він із сотнею найбільш відданих хлопців переправився 26 серпня 1921 року через Дністер, здавшись румунській владі... А потім був Париж, де Махно, надівши цивільний піджак освоїв професії шевця і типографського робітника, де він писав мемуари про "смутний час", сповнені ностальгії по рідному Гуляй-Полю.

Тэги: история
Комментарии | Постоянная ссылка

Делаю две цитаты и небольшое дополнение к ним
eugenyshultz в Паспорт смертницы и другие странности
Оригинал взят у colonelcassad в Про теракт в Сталинграде

Тэги: мире, обстановке, текущей
Комментарии | Постоянная ссылка