UKRREFERAT.COM - ВСЕ ДЛЯ СТУДЕНТА! Голосов: 0 Адрес блога: http://ukrreferat.livejournal.com/ Добавлен: 2011-08-08 00:01:17

Україна без царя, пана й хама

2011-03-04 17:26:10 (читать в оригинале)


Я-концепція допомагає кожному українцю й нації в цілому усвідомити смисл свого буття у часі й просторі та ідентифікувати себе з нацією на духових засадах Я-концепція допомагає кожному українцю й нації в цілому усвідомити смисл свого буття у часі й просторі та ідентифікувати себе з нацією на духових засадах Я-концепція виникла й розвивалася в межах гуманістичної психології (К. Роджерс, А. Маслоу, Е. Берн), яку використовують щодо конкретного індивіда. Проте ми вважаємо, що цим поняттям можна успішно послуговуватися й щодо нації як суб’єкта діяльності. Я-концепція нації – це сукупність свідомих і підсвідомих уявлень як окремих представників, так і нації в цілому про своє призначення в часі й просторі, а також настанов до діяльності. У роки незалежності України вийшло достатньо розвідок, у яких автори намагалися з’ясувати духові основи буття української нації. Незважаючи на певні позитивні досягнення, поза увагою залишилося найсуттєвіше: які саме принципи лежали й мають лежати в основі життєдіяльності українців. З іншого боку, духові основи буття нації виступають глибинною основою ідентичності. Отже, метою розвідки є дослідження органічного взаємозв’язку між духовими засадами буття нації й механізмами ідентифікації, що передбачає розв’язання таких завдань: по-перше, дослідити уявлення видатних українських мислителів щодо духових основ буття нації; по-друге, з’ясувати онтологічні закони, за якими жила українська нація; по-третє, з’ясувати вплив духових основ буття нації на формування національної ідентичності. Зауважимо, що за методологічне підґрунтя дослідження приймаємо концепцію чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил людини та концепцію двох основних парадигм буття людини: особистісну й безособистісну [9]. Об’єктивною основою Я-концепції нації є її минуле, культура, традиції. У той же час Я-концепцію усвідомлюють і формують свідомими зусиллями найкращих представників нації. Проаналізуємо уявлення найвидатніших мислителів нації щодо духових основ буття українців. Розпочнемо аналіз з творчості українського письменника-полеміста, філософа І.Вишенського. На нашу думку, І. Вишенський продовжив в українській філософській думці особистісну традицію, яка була започаткована ще в часи Київської Русі. Він перший вводить в українську філософію ідею розподілу людей за рівнем духових спонукань до життєдіяльності, тобто за рівнем розвитку сутнісних сил. Так, він виділяє два принципово різних рівня розвитку індивідів: хлопів і шляхтичів. Хлоп, за Вишенським, – це той, хто "цьому світові як мужик, як хлоп, як бранець, як невольник служить…" [1, с. 332], тобто є залежним від світу й навіть прислуговує йому. Отже, хлопом є будь-яка людина, яка розміняла своє духове покликання на земні блага. Утім, шляхтичем є той, "хто свідомо світське до Бога поверне і наблизить, той від духа святого себе породить…" [1, с. 332]. Отже, Вишенський є основоположником провідної тенденції в українській філософській думці: ідеї двоподілу людей за їх спонуканнями до діяльності. Філософ започатковує дослідження людини в контексті безособистісного та особистісного буття. Г. Сковорода продовжив роздуми І. Вишенського. Стрижнем його соціально-філософських досліджень є пошуки духових основ життєдіяльності, за допомогою яких можна досягти більш справедливого суспільного устрою та реалізувати цінності особистісного буття. Філософ доходить висновку, що духові основи суспільного буття мають ґрунтуватися на засадах любові, спільній власності ("все там спільне"), республіканській та громадській рівності [10, с. 44]. Уважаємо, що в наведеній думці Г. Сковороди відображене філософське осмислення соціально-економічних та політико-правових засад Козацької республіки, коли людина не була відчужена від влади та суспільних форм буття. Г. Сковорода продовжив розробляти концепцію двоподілу І. Вишенського. У його творах можна знайти характеристики героїв різного рівня розвитку сутнісних сил, між якими відбувається діалог. Так, Єрмолай відносно щастя людського буття говорить: "Як на мене, найкраще, коли бути задоволеним усім" [12, с. 331]. Уважаємо, що в цій думці висловлені потреби людини, які не виходять за межі власного тіла, тобто можна впізнати індивіда залежного рівня розвитку сутнісних сил. Афанасій намагається поєднати матеріальні та соціальні цінності, але передусім про своє розуміння щастя говорить, що хотів би бути високим чиновником, надзвичайно багатим, постійно отримувати радість від життя, щоб не померти від нудьги [12, с. 326]. У потребах Єрмолая та Афанасія не важко побачити той тип людини, який І. Вишенський назвав хлопом. Меркантильним спонуканням Єрмолая та Афанасія Сковорода протиставляє життєві цінності Лонгіна та Григорія, які вважають, що людське щастя залежить від міри розвитку внутрішнього світу людини й полягає в пізнанні смислу буття. [12, с. 340]. Життєві цінності Лонгіна та Григорія – це установки особистості, які мають чітке екзистенційне спрямування. На нашу думку, Г. Сковорода суттєво конкретизував ідею І. Вишенського про двоподіл людей за рівнем розвитку сутнісних сил. Продовжуючи традицію Платона, Сковорода шляхетний рівень розвитку людини піднімає до рівня божественого. "Адже істинна людина та Бог є те саме" [11, с. 168]. Філософ формулює принципові ознаки особистісної парадигми буття людини: гуманні стосунки між людьми мають розбудовуватися на любові та соціальній рівності. Кирило-Мефодіївці продовжили духові пошуки І. Вишенського та Г. Сковороди, що знайшло відображення у творчості М. Костомарова. Історик усвідомив спеціфіку суспільних форм козаччини: республіканську й соціальну рівність. Безумовно, він розумів, що майнова нерівність залишається, але вона не заперечує громаду як специфічне утворення українського духу. За козацького устрою людина була не відчужена від процесу розробки й прийняття громадських рішень. Козаки у правовому, соціальному й моральному відношенні були рівними – братами-товаришами, що відповідало християнським цінностям. Результати своїх роздумів Костомаров сформулював у тезі: щоб не було на Україні ні царя, ні пана, ні хама [4, с. 24-25]. Ми вважаємо, що цей висновок, з одного боку, є продуктом особистісної спрямованості української ментальності, а з іншого – філософським кредо вченого. Зміст основної історіософської ідеї Костомарова "без царя, без пана й хама" полягає в двох моментах. Перший – це подальший розвиток ідеї Г. Сковороди про громадянську, соціальну рівність, отже, М. Костомаров мислить у межах української традиції. Другий – лише в умовах громадянської рівності людина не буде пішаком у житті, а матиме можливість реалізувати своє "Я". Філософське досягнення М. Костомарова в осмисленні духових основ буття української нації полягає в тому, що він продовжив і конкретизував зусилля Г. Сковороди в напряму пошуку ідеалу суспільного та державного устрою й сформулював принцип буття української нації: Україна без царя, пана й хама. Отже, принцип рівності був органічно притаманний українцям. П. Куліш у дусі української духової традиції віддає перевагу внутрішньому й заперечує зовнішнє. Пропонуємо цю традицію розуміти глибше: як протистояння особистісного й безособистісного первнів як у житті, так і в культурі й філософській зокрема. Уважаємо, що П. Куліш усвідомлював провідну тенденцію українського та світового духу – ідею ієрархії людей за їх спонуканнями до діяльності, тобто чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил. Саме це знання надавало йому можливість самостійно, оригінально мислити, а, найголовніше, відчувати розвиток подій на століття вперед. Проаналізуємо творчість П. Куліша крізь призму основних понять концепції рівнів розвитку сутнісних сил. Зовнішня людина П. Куліша – це індивід залежного та посереднього рівнів розвитку. Людина "серця" – це індивід третього (особистісного) та четвертого (геніального) рівнів. Уособленням людини посереднього рівня розвитку здібностей у П. Куліша виступає цар Ірод, який спотворив правду й на кривді розбудував світ [5, с. 302]. Інші риси людини посереднього рівня розвитку здібностей знаходимо в образі Кривди, яка діє не прямим насильством, а за допомогою маніпулювання інформацією, людьми й навіть владою. Щоб обманути запорожців, вона залучає представників церкви для обробки свідомості пересічних людей і водночас підкоряє собі світську владу [5, с. 317-318]. Христос виступає у П. Куліша уособленням індивіда особистісного рівня розвитку сутнісних сил, який народжується в Україні: "Коли де родивсь завзятий, / то се на Вкраїні, / у сім’ї між ратаями, / в мазаній хатині" [5, с. 308]. Цією думкою мислитель хотів підкреслити, що козацькі суспільні форми буття виступали прообразом нового, більш справедливого суспільного устрою, який відповідає християнським (особистісним) цінностям. Козацький устрій у П. Куліша змальований як опозиційний наявним у Польщі, Росії, Туреччині суспільним та державним формам буття, як сила, що стоїть на захисті людини, істини, цінностей особистісного буття. Мислитель розуміє, що справедливість як характеристика людських стосунків приховується у взаємовідносинах між людьми, людській громаді [5, с. 310]. Отже, носієм гуманних, особистісних стосунків у П. Куліша є громада, яку він розглядає як більш досконалу суспільну форму життєдіяльності, ніж відомі на той час. Громада створювала передумови для того, щоб людина усвідомлювала себе особистістю. Актуальність філософського дослідження творчості Т. Шевченка тотожна актуальності аналізу причин трагедії українського народу. Проаналізуємо творчість поета з погляду концепції рівнів розвитку сутнісних сил людини. Уважаємо, що Шевченко-філософ усвідомив приховану суть всесвітньої історії, яку ми позначаємо як боротьбу безособистісного первня з особистісним. Для розуміння сутності його творчості продуктивною є думка Г. Грабовича про міфологічне мислення поета [2, с. 60], тобто для свідомості поета характерне сприйняття подій у контексті трьох часів: минулого, сьогодення і майбутнього. З погляду концепції чотирьох рівнів розвитку здібностей індивіда зазначимо, що тривимірне сприйняття дійсності характерне якраз для індивіда третього рівня розвитку сутнісних сил – особистості. Особистісне (тривимірне) мислення дозволило Т. Шевченку філософськи сприймати будь-які історичні події. Наприклад, поет розуміє дійсність не просто як конфлікт між панами й народом, а як загальне протиріччя безособистісної парадигми буття людини, у якій пріоритет належить посередній людині. Уособленням цього типу людини в поета є земні царі, невдалі представники російської та української еліти. Шевченкові прокляття стосуються саме цього типу людей. Намагаючись усвідомити соціально-філософські погляди поета, Г. Грабович пише, що Шевченко, як і Гоголь, Пушкін й інші генії, сприймав світ як "глибоку і всеохопну дисгармонію й конфлікт" [2, с. 67], а ми філософськи узагальнюємо і стверджуємо як боротьбу двох основних парадигм буття людини: безособистісної з особистісною. Здійснений аналіз дозволяє стверджувати, що соціально-філософським змістом Шевченкової поезії є відображення конфлікту між безособистісною та особистісною парадигмами буття людини, причому всі думки поета спрямовані на реалізацію спільності, у якій пріоритет належав би індивіду особистісного рівня розвитку. Конкретизуємо Шевченкове уявлення про ці дві парадигми буття. Індивід посереднього рівня розвитку створив відповідну державну структуру, узагальненням якої стала розгалужена система соціальних статусів, уособленням якої став "табель о рангах", що відображено у вірші "Юродивий". У саркастичних рядках цієї поезії поет висловлює думку, що суспільство, яке набуло такої жорстокої ієрархії, не може бути гуманним. Цей висновок необхідно узагальнити до філософського рівня: людина посереднього рівня розвитку сутнісних сил витіснила із суспільного життя особистість і силою зайняла місце, яке не відповідає її інтелектуально-психологічним та моральним якостям. Т. Шевченко розглядає панівне становище посередньої людини як всесвітньо-історичну трагедію і намагається її проаналізувати на матеріалі української історії. Так, одну з причин він знаходить у рабській психології української еліти, яка втратила героїчний дух козаччини: "Ми серцем голі догола! / Раби з кокардою на лобі! /Лакеї в золотій оздобі…/ Онуча, сміття з помела / Єго величества. Та й годі" [14, с. 310]. Отже, безволля, рабська психологія як народу, так і його еліти є причиною існування безособистісної парадигми буття людини як в Україні, так й у світі. Пошуки відповіді на причини всесвітнього зла досягають кульмінації у "Саулі". У поезії йдеться не про євреїв, а про всю людську спільноту: "В непробудимому Китаї, / В Єгипті темному, у нас, / І понад Індом і Єфратом / Свої ягнята і телята / На полі вольнім вольно пас / Чабан, було, в своєму раї" [15, с. 356]. Висновок очевидний: у будь-якому суспільстві: (Російській імперії, імператорському Римі, Китаї) – всюди одне й теж: жорстока соціально-класова ієрархія, на насильстві базується те, що знайшло юридичне оформлення. Унизу цієї піраміди знаходяться народні маси, а на вершині – людина посереднього рівня розвитку сутнісних сил, уособленням якої є цар, король, імператор, генеральний секретар чи президент. Т. Шевченко осмислює процес життєдіяльності людини в контексті безособистісної й особистісної парадигм буття, що і є соціально-філософським змістом його творчості. Будь-яке реальне суспільство поет порівнює з ідеальною моделлю. На думку Т. Шевченка, козацтво – це більш досконала форма суспільного буття, що стояла на межі реальних суспільних форм та ідеальної спільності. Поет не ідеалізує козацтво і зокрема його старшину. Попри те, що вона не змогла виконати свою історичну місію, а народні маси не примусили її до цієї діяльності, Шевченко все-таки вважає, що козацький устрій найбільше відповідав християнським цінностям. Отже, Т. Шевченко продовжує традиції І. Вишенського, Г. Сковороди, М. Костомарова, П. Куліша й аналізує життя з точки зору абсолюту, а точніше з особистісної позиції й вимагає, щоб воно відповідало Євангельським заповідям. Дихотомія "особистісне – безособистісне" досягає у творчості поета апогею не лише в творчому плані, а й в особистому. Шевченко своїм способом життя стає уособленням особистісної парадигми буття людини. Аналіз творчості М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка показує, що в них є багато спільного. Братчики доходять висновку, що в межах чинних суспільних та державних форм буття принципових змін у покращенні долі людини відбутися не може, їх необхідно гуманізувати, привести у відповідність до потреб розвитку людини. Ідея ієрархії рівнів розвитку сутнісних сил індивіда та опозиція "особистісне – безособистісне" була успадкована від І. Вишенського та Г. Сковороди й лежала в основі їх соціально-філософських поглядів. Уявленням братчиків про справедливість відповідає козацький устрій, оскільки всі його представники мають рівний соціальний статус, а людина – більше можливостей для самореалізації. Їхні роздуми не виходили за межі однієї духової традиції, а саме: осмислення процесу життєдіяльності української спільноти в контексті безособистісної та особистісної парадигми буття людини. Уважаємо, що суттєвий внесок в осмислення й формування духових основ буття української людини здійснив Д. Донцов. Філософ формулює абсолютно чіткий і практичний критерій, за яким можна розрізняти індивідів різного рівня розвитку сутнісних сил. У його основу він поклав ставлення людини до історичних подій та суспільних форм буття. Д. Донцов пише, що існує три способи реагування на історичні події. Перший – "скоритися дійсності…" [3, с. 128]. Підкоряється дійсності людина залежного рівня розвитку. Вона забуває заради задоволення своїх безпосередніх матеріальних потреб традиції свого народу, мову. Другий спосіб – "традиція інтернаціоналістична <…> Відклик до "людського почуття" "братів-пролетарів", "братів-хліборобів", "братів-слов’ян", до "приспаної совісти" сильних, до розжалоблення їх сердець…" [3, с. 128]. Це позиція пристосування до більш сильного з метою отримання хоч якої-небудь вигоди. Третій спосіб – це творити дійсність, на що спроможний "тип людей-творців" [3, с. 130]. Отже, філософ не лише виділяє три типи людей за їх спонуканнями до життєдіяльності: залежний, посередній та особистість, але й уперше формулює основну парадигму української філософії та дійсності як жорстоку боротьбу безособистісного первня з особистісним. Предметом досліджень українського історіософа, теоретика геополітики Ю. Липи були першоджерела українського духу. Він довів, що носієм цих засад є форми суспільного життя, які лежали ще в основі трипільської культури. Ю. Липа виділяє найважливіші прикмети київської людини – стремління до особистої свободи, відповідальність перед релігійними святощами, прагнення до розвитку й духового зокрема [7, с. 185]. Ці ознаки київської людини повністю співпадають з характеристиками індивіда особистісного рівня розвитку – особистість це висловник звичаєвості та духу громади. Ю. Липа усвідомив специфіку українських суспільних форм життєдіяльності. Ми, разом із Ю. Липою, артіль, чумацьку валку, курінну організацію Січі, форми суспільного життя Козацької республіки вважаємо історичними протоформами особистісної парадигми буття людини. Українська громада була осереддям нових форм суспільного буття, що, безумовно, дратувало поляків, турків, російське самодержавство, а потім більшовицький режим. Подальший крок у розробці дихотомії "особистісне – безособистісне" зробив Я. Стецько. Він зрозумів, що розбудова держави й суспільства може відбуватися лише шляхом підвищення ролі особистості в суспільному житті [13, с. 230]. Реалізувати цю тенденцію можна лише за єдиної умови – поставити в центрі розбудови держави й суспільства особистість. Так, ще в 1950 р. він писав: "Ми наголошуємо національно-суспільний "персоналізм", тобто наповнену національним змістом людину" [13, с. 230]. На посиленні ролі особистості в суспільному житті сьогодні наполягає й відомий український філософ С. Кримський: персоналізація – основний закон сущого [6, с. 479], тобто в людській історії спостерігається тенденція до зростання ролі особистості. Узагальнемо наші роздуми щодо духових основ буття української нації, що були сформульовані українськими мислителями від І.Вишенського до сучасних філософів Київської школи. 1. Основною ідеєю їх творчості ієрархія людини за рівнем духових спонукань. Вони досліджували буття людини в контексті дихотомії: "особистісне – безособистісне", а особистість стояла в центрі їхньої уваги. 2. Особистісна парадигма буття – це не вигадка, не теоретизування. Козацька республіка є її історичною предтечею. М. Костомаров дав перше теоретичне визначення особистісної парадигми буття: Україна без царя, пана й хама. Отже, у центрі розбудови українського суспільства слід поставити розвиток сутнісних сил людини та розбудову особистісних форм взаємовідносин між людьми. Уважаємо, що духовим основам буття нації треба надати онтологічний статус. На основі проведеного аналізу сформулюємо онтологічні закони життєдіяльності людини й суспільства. Свідоме підпорядкування індивідуального життя інтересам громади було і має бути нормою життя української людини. У цій вимозі немає нічого дивного, оскільки до 1917 року українська людина жила в громаді. Для особистості підпорядкування свого життя суспільним і державним інтересам є внутрішньою потребою. Кожен свідомий член української спільноти має служити економічному, політичному, моральному, інтелектуальному розвитку нації. Благо цілого – має бути вищою метою кожного громадянина України. Отже, першим онтологічним законом буття української людини має бути служіння індивіда своїй нації. На основі досліджень М. Грушевського, Ю. Липи щодо ролі громади в життєдіяльності української нації формулюємо висновок, що солідаризм був основою буття українців. Суттєвого значення надавав солідаризму один із засновників української державницької думки, історик В. Липинський, який вважав, що солідарність ("однородність хотінь") активної меншості та пасивної більшості має лежати в основі життєдіяльності суспільства [8, с. 286]. Отже, необхідність солідаризму В. Липинський виводить не з утилітарних потреб, а з потреби підпорядкування вищим принципам. Сьогодні солідаризм має ґрунтуватися на моральній свідомості всіх членів суспільства. Отже, другим онтологічним законом національного буття вважаємо солідаризм. Аналіз досліджень І. Вишенського, Г. Сковороди, П. Куліша, Т. Шевченка, Д. Донцова, Я. Стецька, С. Кримського показує, що особистості – індивіду третього рівня розвитку сутнісних сил – має належати пріоритет у всіх сферах життя суспільства й держави. Отже, третім онтологічним законом національного буття має бути персоналізм. Громада не лише примушувала індивіда підпорядковувати свою діяльність цілому, проявляти солідарність, створювала умови для розвитку особистості, але й надавала свободу. Громадські форми життєдіяльності українців органічно поєднували протилежні тенденції розвитку людської історії: потяг до відокремлення й пошук спільного ґрунту до об’єднання. Громада через механізми підпорядкування створювала ґрунт для об‘єднання та солідарності і водночас давала достатньо простору для особистої свободи. Отже, свобода – четвертий онтологічний закон буття української людини. На нашу думку, онтологічною основою свободи в суспільстві може стати концепція чотирьох рівнів розвитку сутнісних сил. Кожна людина має право обирати рівень розвитку своїх сутнісних сил: або змиритися з тим, що є, або докладати зусилля для подальшого їх розвитку. Отже, усі члени нації мусять добровільно підпорядковувати свою життєдіяльність чотирьом онтологічним законам суспільного буття: служіння, солідаризм, персоналізм, свобода. Сформульовані закони, по-перше, органічно притаманні поглядам українських мислителів; по-друге – відповідають суспільним формам життєдіяльності української людини; по-третє, лежали в основі колективного й індивідуального свідомого й підсвідомого українців, тобто складали основу їх Я-концепції. Онтологічні закони суспільного буття були певною мірою притаманні суспільним формам буття Козацької республіки. Громада була органічною формою, що лежала в основі життєдіяльності української людини. У її межах сформувалися виявлені духові основи. Громада, з одного боку, привчала людину підпорядковувати свою діяльність інтересам цілого, вчила солідарності, виховувала й сприяла розвитку особистісного первня, а з іншого – надавала свободу для діяльності, врівноважувала спонуки людини й орієнтувала її на спонукання інтересом цілого. Під впливом виявлених онтологічних законів стихійно формувалася Я-концепція, яка була свідомою й підсвідомою основою діяльності людини. Уважаємо, що настав час свідомо покласти виявлені онтологічні закони в основу Я-концепції української нації. На процес реалізації запропонованої Я-концепції у життя першочергово впливає процес персоніфікації. Українська еліта й перші особи держави мають бути уособленням онтологічних законів суспільного буття. Україна чекає на соціально-політичну силу та політичного лідера особистісного рівня розвитку сутнісних сил, які здатні реалізувати напрацьований українським духом символічний капітал. Запропонована Я-концепція української нації створює умови для розв’язання нагальних проблем українського сьогодення. По-перше, допомагає вирішити проблему ідентичності: кожен, хто поділяє духовні засади буття українців, – є українцем. Виявлені й сформульовані духові основи акцентують увагу не лише на зовнішніх аспектах буття людини, нації, а й на внутрішніх, що допомагатиме розв’язанню проблеми політичної ідентичності. Людина буде відмовлятися від тих форм політичної ідентичності, які не будуть сприяти розвитку її внутрішнього потенціалу. Ідентичність ґрунтуватиметься на смисложиттєвих принципах буття людини й нації. По-друге, піднімає внутрішній і зовнішній (соціально-політичний) статус українця серед слов’ян та європейців: Європа в центр життєдіяльності поставила людину, а ми маємо поставити особистість. Ідентичність на основі способу життя особистості – це вища форма ідентичності, в основі якої лежатиме принцип особистісного буття, орієнтація на розвиток сутнісних сил та комунікативно-дискурсивних практик, що створюють умови для розвитку органічних форм суспільного життя. По-третє, створює умови для формування особистісної атмосфери в українському суспільстві, культури індивідуальної відповідальності за все, що відбувається в суспільстві й державі. Я-концепція переносить акцент із теоретичних аспектів дослідження духових основ буття нації у практичну площину. Вона допомагає кожному українцю й нації в цілому усвідомити смисл свого буття у часі й просторі й ідентифікувати себе з нацією на духових засадах. Отже, ідентичність на основі духових засад буття людини й нації є вищою формою ідентичності й орієнтує всіх суб’єктів діяльності на консолідацію та подолання знеособлених форм буття. Література 1. Вишенський І. Книжка / І. Вишенський // Українська література XIV-XVI ст. – К. : Наук. думка, 1988. – С. 306–368. 2. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Г. Грабович. – К. : Рад. письм., 1991. – 210 с. 3. Донцов Д. Де шукати шукати наших історичних традицій; Дух нашої давнини / Д. Донцов. – К. : МАУП, 2005. – 568 с. 4. Костомаров М. І. "Закон Божий" (Книга буття українського народу) / М. І. Костомаров. – К. : Либідь, 1991. – 40 с. 5. Куліш П. Іродова морока / П. Куліш // Куліш П. Твори : в 2 т. – К. : Дніпро, 1989. – Т. 2. – С. 302–331. 6. Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії / С. Б. Кримський. – К. : Києво-могилянська академія, 2008. – 718 с. 7. Липа Ю. І. Призначення України / Ю. І. Липа. – Львів : Просвіта, 1992. – 271 с. 8. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / В. Липинський ; Я. Пеленський (ред.) НАН України ; Ін-т східноєвропейських досліджень. – К. : Філадельфія, 1995. – Т. 6, кн. 1: Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму: твори. – 471 с. 9. Сабадуха В. О. Евристична значущість гіпотези ієрархії сутнісних сил людини для розробки української національної ідеї / В. О. Сабадуха // Практична філософія. – 2008. – № 2. – С. 152-161. 10. Сковорода Г. С. Книжечка про читання святого письма, названа жінка Лотова / Григорій Сковорода // Сковорода Г. С. Твори : у 2 т. – К., 2005. – Т. 2. – С. 34–60. 11. Сковорода Г. С. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе / Григорій Сковорода // Сковорода Г. С. Твори : у 2 т. – К., 2005. – Т. 1. – С. 151–188. 12. Сковорода Г. С. Розмова п‘яти подорожніх про істинне щастя в житті: [Товариська розмова про душевний мир] / Григорій Сковорода // Сковорода Г. С. Твори : у 2 т. – К., 2005. – Т. 1. – С. 325-358. 13. Стецько Я. Українська визвольна концепція / Я. Стецько // Твори. – Львів, 1987. – Т. 1. – 387 с. 14. Шевчеко Т. Г. "Во Іудеї во дні они…" / Тарас Шевченко // Повне зібр. творів : у 12 т. / [редкол.: М. Г. Жулинський та ін.]. – К., 2001. – Т. 2.: Поезія 1847–1861. – С. 309–310. 15. Шевчеко Т. Г. Саул // Тарас Шевченко // Повне зібр. творів : у 12 т. / [редкол.: М. Г.Жулинський та ін.]. – К., 2001. – Т. 2.: Поезія 1847–1861. – С. 356–358. Ігор Пасько, кандидат філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України Володимир Сабадуха, кандидат філософських наук, завідувач кафедри соціальної роботи Луганського інституту праці і соціальних технологій