alexfox2011 - BLOG.I.UA Голосов: 1 Адрес блога: http://blog.i.ua/user/3929117/ Добавлен: 2012-03-12 16:49:13 блограйдером alexfox2011 Принадлежит блограйдеру alexfox2011

Монмартр. Человек, проходящий сквозь стену.

2016-12-03 23:05:00 (читать в оригинале)

На монмартрском холме есть крошечная площадь, названная в честь писателя Марселя Эме

(Marcel Ayme, 1902--1967), который почти полвека прожил на Монмартре.

В 1989 г. здесь появился своеобразный арт-объект под названием "Человек, проходящий сквозь стену".  

 

 Так называется один из рассказов Эме, написанный в 1943 г. Бронзовая фигура, изображающая главного героя рассказа, имеет явное портретное сходство с Марселем Эме. Скульптуру и считают своеобразным памятником писателю. А то, что в нем образ Марселя Эме слился с образом героя рассказа, конечно же, не означает тождества между ними.

 Высота скульптуры - два с половиной метра, она расположена около домов №№ 17, 18, 20 по улочке Rue Norvins. 

Нельзя обойти вниманием автора скульптуры. Он в наших краях гораздо известнее, чем его друг Марсель Эме, правда, в другой ипостаси. Это знаменитый актер Жан Маре (1913--1998), который снялся в 107 картинах и особенно запомнился по ролям в фильмах "Красавица и чудовище", "Орфей" и "Завещание Орфея", "Граф Монте Кристо", "Тайны Версаля", "Капитан Фракасс", "Железная маска", "Парижские тайны", "Отверженные", серии фильмов о Фантомасе и  других. Жан Маре был также каскадером, художником, скульптором и написал две книги мемуаров.   

Марсель Эме -- автор 17 романов, а также пьес, рассказов, сказок, новелл, и почти все эти произведения, по мотивам которых снято немало фильмов, можно назвать трагикомедиями. В них причудливо переплетаются реалистичность и фантазия, философия и юмор, психологизм и гротеск.

Марсель Эме

Человек, проходящий сквозь стену

На Монмартре, в четвертом этаже дома 75-бис по улице Оршан, жил-был замечательный человек по фамилии Дютийель. Замечателен же он был тем, что обладал завидным даром проходить сквозь стены, не испытывая при этом ни малейшего неудобства. Он носил пенсне, маленькую черную бородку и работал мелким чиновником в министерстве регистрации. Зимой он добирался до работы на автобусе, а летом надевал шляпу-котелок и шел пешком.

Дютийелю шел уже 43 год, когда он случайно обнаружил свой дар. Однажды вечером, когда он находился в передней своей крохотной холостяцкой квартирки, неожиданно погас свет. Дютийель двинулся наугад в темноте, а когда электричество вспыхнуло вновь, оказалось, что он стоит на лестничной площадке четвертого этажа. Поскольку дверь его квартиры была заперта изнутри на ключ, это странное происшествие заставило Дютийеля крепко задуматься, и, несмотря на доводы рассудка, он решил вернуться к себе точно так же, как и вышел – то есть сквозь стену. Однако эта поразительная способность, так мало отвечающая его устремлениям, не переставала его тревожить. Назавтра, в субботу, Дютийель воспользовался тем, что был укороченный рабочий день, и отправился к районному врачу, чтобы изложить ему свою ситуацию. Убедившись, что пациент говорит правду, доктор осмотрел его и нашел причину болезни в спиральном отвердении странгуляционной стенки щитовидной железы. Он предписал больному вести активный образ жизни и дважды в год принимать порошок, состоящий из рисовой муки и гормона кентавра.

Приняв первый порошок, Дютийель убрал лекарство в ящик стола и начисто забыл о нем. Что касается активного образа жизни, то его обязанности на работе были строго регламентированы и не позволяли никаких излишеств в этом смысле, а в свободное время Дютийель читал газету и возился со своей коллекцией марок, так что и тут ему не приходилось бессмысленно расточать свою энергию. Таким образом, через год его способность проходить сквозь стены все еще оставалась при нем, но Дютийель не был склонен к приключениям и равнодушен к соблазнам воображения, так что если он и пользовался своим даром, то разве что по недосмотру. Даже в свою квартиру он не стремился возвращался иначе, чем через дверь, открывая замок с помощью ключа, как все обычные люди. Возможно, он так бы и состарился в мире своих привычек, не испытывая соблазна щегольнуть своим даром, если бы его существование не было потревожено неожиданной переменой. Его непосредственный начальник, месье Мурон, был назначен на другое место, а взамен него поставили некоего месье Лекюйера, который говорил отрывисто и носил усы щеточкой. С самого первого дня новому начальнику пришелся не по душе Дютийель с его пенсне на цепочке и черной бородкой, и он стал обращаться со своим подчиненным как с какой-то обременительной, никчемной рухлядью. Хуже всего, однако, было то, что Лекюйер собирался ввести у себя в отделе значительные реформы, словно нарочно предназначенные для того, чтобы смутить покой своего подчиненного. Добрых 20 лет Дютийель начинал деловые письма следующим образом: "В ответ на Ваше письмо от такого-то числа текущего месяца и напоминая Вам о нашем предшествующем обмене письмами, имею честь сообщить Вам, что…" Месье Лекюйер же требовал, чтобы эта формула была заменена другой, по-американски более энергичной: "В ответ на ваше письмо от такого-то числа, сообщаем вам, что…" Но Дютийель не смог привыкнуть к новой эпистолярной моде. Неосознанно он вновь и вновь возвращался к традиционному началу, с упорством, которое навлекало на него все растущее раздражение начальника. Атмосфера в министерстве регистрации становилась все более и более гнетущей. Утром Дютийель отправлялся на работу с тяжелым чувством, а вечером, уже в постели, ему случалось размышлять по целых четверть часа перед тем, как уснуть.

Раздраженный противодействием ретрограда, который сводил на нет все его реформы, Лекюйер сослал Дютийеля в полутемную каморку, прилегающую к его собственному кабинету. На маленькой узкой двери каморки, выходившей в коридор, красовалась выведенная прописными буквами надпись "КЛАДОВАЯ". Скрепя сердце Дютийель смирился с этим неслыханным оскорблением, но когда он вечером был у себя и читал в газете отчет о каком-то кровавом и чрезвычайно уголовном происшествии, он поймал себя на том, что мечтает, чтобы месье Лекюйер оказался в нем жертвой.

Читайте продолжение смешного и грустного рассказа о непредсказуемости жизни,  даре и судьбе.

---

ПДВ

2016-12-03 22:58:00 (читать в оригинале)

---

Підказав

2016-12-03 22:51:00 (читать в оригинале)

---

Погоди немає

2016-12-03 22:44:00 (читать в оригинале)

---

Вишиванковий народ. Частина четверта.

2016-12-03 22:41:00 (читать в оригинале)

Перша частина: http://blog.i.ua/user/2314358/1955206/
Друга частина: http://blog.i.ua/community/662/1982638/
Третя частина: http://blog.i.ua/user/2314358/

   В той час Казанське ханство, до складу якого входили дві марійські і три татарські орди, роздирали внутрішні чвари, які виникли не без зовнішнього втручання. З одного боку панівна верхівка ханства (а це були зайди, кримсько-татарські мурзи, які «понаїхали» до Казані слідом за своїм царевичем, що зайняв ханський престол) володарювала так невміло і нахабно, що збудила до себе ненависть всіх місцевих татар від найбідніших ясачників і до найвпливовіших мурз. З другого боку щедро підкормлені прибічники Москви підбурювали народ до непокори і робили все, щоб кинути свою землю під чоботи московський воєвод. Окрім того, Москва робила все можливе для знищення економіки свого сусіда, не забуваючи при цьому і про підготовку до прямого військового нападу. Кілька невдалих спроб оволодіти Казанню не засмутили Москву, лише змусили її ретельніше готуватись до майбутньої війни.
 
Московіти захопили Казань і знищили татаро-марійську державу в 1552 році, та вони були близькі до перемоги ще раніше – в 1524 і 1530 роках. Обидва рази Казань вистояла завдяки відважним черемисам. В 1524 році саме марійці розбили на Волзі військо московітів під проводом князя Палецького, потопили майже всі ворожі судна, захопили військові припаси і зброю. В битві загинуло майже 30 тисяч московських ратників. Завдяки цій перемозі Казань витримала навалу.

   В 1530 році, під час облоги Казані, склалася і зовсім критична ситуація: московіти захопили передмістя, і почали гарматний обстріл фортеці, яка була переповнена біженцями. Люди гинули тисячами. Раптом здійнялися страшна буря і злива. Московські стрільці і гармаші розбіглися з позицій. Цим скористався хан Сафа-Герей і його кримські і ногайські вельможі. Ні, вони не пішли у наступ - вони зрадили  своїх підданих, залишивши казанців на загибель, а самі пішли на прорив, рятуючи тільки своє власне життя. Порох у московітів був мокрий, тому з втратами Сафа-Герей і його наближені вирвалися з облоги. А в місті почалася паніка. Дванадцять тисяч татарських вояків казанського гарнізону втратили волю до спротиву. Ворота Казані були відкриті майже три години, і тільки дивом московіти не вдерлися до міста. Положення врятували героїчні марійці, які єдині не втратили волю до спротиву. Вони кинулися на ворога, відбили у нього гармати, рушниці, цілий обоз зі зброєю і порохом, все це завезли до міста і замкнули за собою міську браму. На той час, побачивши героїчний вчинок марійців, оговталися і інші захисники міста. Москва відступила. Але ж попереду був кривавий 1552 рік…

   Російські історики твердять, що єдине, чим керувалась Москва, починаючи похід на Казань - вимушена самооборона. Але сучасник подій, ідеолог московського войовничого дворянства Іван Пєрєсвєтов був більш відвертим, коли закликав царя Івана Лютого "...удалих воїнів послати на улуси казанські та звеліти їх палити, а людей рубати і полонити". Він пише: "Дивно, що така землиця невелика, але вельми принадна у такого великого і сильного царя під пазухою знаходиться, а не у дружбі з ним, а він так довго терпить і кручину від них таку велику приймає. Хоч би та землиця принадна і дружньою була, несила була б терпіти її за таку її принадність!"
От так! Мабуть є над чим замислитись деяким нашим сучасникам, які вперто твердять, що нинішня Росія веде війну проти України тільки тому, що вона до бідної расєюшкі недостатньо виявляє дружби, а от якби робила все так, як наказує Москва, тоді б все «било пучком». Та ні, Московщина ні на крихту не змінилась від часів кривавого царя Івана і розумника Івана Пєрєсвєтова, чиї поради цареві я раджу добре запам'ятати всім наївним українцям, щоб не потрапити у пастки, які щедро ставлять на таких наївних промосковські кликуші.

   Отже, Москва готувалась до вирішального нападу на Казанське ханство. Найскладніше у той час було гірським черемисам, бо вони знаходились якраз на шляху російських вторгнень, між Москвою і Казанню, як між молотом і ковадлом. Князі гірських черемисів намагалися хитрувати. Ось що писав іноземемний сучасник тих подій Джильс Флетчер: "... Черемиські татари, що живуть між московитами і ногайцями, поділені на лугових і гірських. Останні дуже часто турбували московських царів, які нині вдоволені тим, що можуть купувати у них мир, розраховуючись з їхніми мурзам і дивей-мурзами, тобто начальниками їхніх племен, щорічною даниною своїми товарами, а ті з свого боку повинні служити цареві в його війнах на деяких відомих умовах. Кажуть, що черемиси справедливі и чесні у своїх вчинках, тому ненавидять московітів, яких вважають підступними і несправедливими. Тому прості люди не хочуть укладати з ними ніяких договорів, та мурзи за данину, що отримують від московітів, утримують народ від порушення умов договору». З іншого боку тодішні казанські хани, безжальні і до свого народу, обкладали гірських черемисів важкою даниною, забирали до свого війська їхніх синів, а вродливих марійських дівчат віддавали до гаремів всього ісламського світу. Але ж і від московітів, в разі їхнього нападу, гірські черемиси не чекали нічого доброго. Марійські перекази розповідають, що налякані горяни зійшлися на велику раду, де найбільші мудреці, князі, мурзи, сотники і язицькі гадателі-мужани довго радились на який бік їм пристати. І вирішили таки піддатись Москві, але за певних умов. Вони просили залишити їм своїх князів, не зачіпати мужанів, людей простих не ображати і московським боярам їх не віддавати, ясак (данину) збирати по совісті, за царським законом, і той закон не змінювати, і щоб москалі ніколи не кривдили марійських жінок та дівчат. Сам перелік умов уже свідчить про те, якої думки були давні марійці про своїх сусідів московітів. Мабуть вони не дуже обманювались відносно своєї долі, і хотіли лише послабити неминучий її удар.

   Але російські джерела змальовують ці події дещо по-іншому. Так вони твердять, що 6 січня 1546 року гірські черемиси надіслали своїх послів до великого князя Московського, князя Тугая з товаришами, чолом бити «щоб він наказав військо посилати на Казань, а вони зі своїми воєводами государеві Московському служити хочуть. І великого князя воєводи ходили до Свіяжського гирла і багато Казанських міст повоювали і привели до Москви сто чоловік полонених черемисів". Отже виходить, що гірські марійці запросили росіян напасти на своїх братів лугових марійців, яких було побито, а сто чоловік взято у полон і відведено до Москви? Так це було, чи не так, бо москалі великі майстри брехати, та з тої пори росіяни вперто намагались поділити черемисів на поганих лугових і добрих гірських. Цю тактику вони потім будуть застосовувати неодноразово, намагаючись наприклад поділити українців на східних і західних, а чеченців на поганих гірських і добрих надтеречних і т.д.