Ні дня я без рими не можу прожити, 

Фицає невтомний крилатий мій кінь, 

Тож щоб спастися від сонця і спеки, 

Сідаю писати під яблуньку, в тінь. 

А рими-мов бджоли, рояться тихенько, 

І ось вже рядочки лягли на папір, 

Знову з'явилося "нове дитятко", 

Гумор, пейзаж, про коханнячко твір. 

Легесенький вітер вгорі повіває, 

І листячко шепче щось ніжно мені, 

В ці митті про все я тоді забуваю, 

Бо зовсім зникають всі думи сумні. 

-Не зберається ще заміж 

Онука Світлана?- 

Запитав сусід Петро 

У діда Степана. 

-Нє, не хоче, з хомяком, 

Був сумний ітог: 

Не кормила його Свєта, 

А він взяв...і здох, 

Тож говорить: чоловік? 

Боже, збережи! 

Це ж отвєтствєність велика, 

Що там не кажи!!! 

Ранесенько чоловіка 

Дружина питає: 

-Розкажи мені, Семене, 

Що то означає, 

Повернувся ти додому 

П'яний мов скотина, 

Чом подряпана була 

Уся твоя спина? 

-Не повірш ти, кохана, 

Сам не зміг іти, 

Тому пташечці орлові... 

Довелось нестИ!!!