| Сегодня 6 января, понедельник |
      |
  
|
  
Какой рейтинг вас больше интересует?
|
Україна - прабатьківщина індоєвропейців2012-03-25 04:48:00 (читать в оригинале)
Вічно дивує Шевченко. Неосягненно: як міг він за півстоліття до відкриття Києво-Трипільської цивілізації відчути її глибинніший дух! Вчитаємося у "Саул": В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Єфратом Свої ягнята і телята У вольнім полі вольно пас Чабан було в своєму раї. У нас... Було... Академік за дипломом та дійсним членством в елітарній інституції митців, Шевченко виплеснув на папір не лише згусток етноґенної інтуїції, а й зливок фундоментальних сходознань. Індоєвропейських вед. Ми... Рівночасні єгиптянам та шумерам (царство небесне обом преславним народам), китайцям (це етнонім початку 1-го тисячоліття по Христі), індійцям, або мешканцям Бгарату, як іменують свою країну вони самі... А ще вавилонянам та юдеям, про яких у "Саулі" йдеться далі. Шевченко іґнорує етнонімічну софістику Татіщева - Карамзіна - Устрялова (цей пропонував цареві Ніколаю Першому охрестити "русскими" навіть литовців - на тій підставі, що Київську й Галицько-Волинську Русі заступила Русь Литовська, Литво-Русь) - Поґодіна - Хомякова - Каткова... Безперечно, поет прекрасно знав, що росіяни мають до середньовічних русів такий самий стосунок, як і до "Другого Риму" та візантійського орла. Та Кобзар іде значно далі невідомого автора "Історії Русів". Принаймні - у 6-те тисячоліття до р. Хр. Які ж підстави були утверджувати нас у тій історії, що на нашій, не своїй землі до Рюриків нібито й не ночувала? Хай не видасться це парадоксом: за часів студентської юності Тараса індоєвропейські студії в імперії були активнішими, ніж у 2-й половині 19-го століття. Спочатку сходознавці Російської Імперії конкурували було зі знаменитим членом паризької Академії безсмертних Ж.Шампольйоном. П.Ґульянов задумав, але не здійснив навіть таку роботу: "Про слов'янської мови з єгипетською". Подібні теми в ті часи не здавалися ненауковими, як засвідчує історіоґрафія. "У кожному разі, його праці користувалися повагою в ученому світі" [1]. Чимало сенсаційних матеріалів опублікував часопис "Библиотека для чтения" ("Книгозбірня для читання"), яку редаґував О.Сеньковський. З-посеред українських учених порівняльним мовознавством захопився професор-енциклопедист перший ректор Університету Св. Володимира М.Максимович. Зокрема, він першим висунув припущення щодо спорідненості санскритської фонеми uk і тотожного стародавнього кореня у багатьох наших словах [розвиток ідеї: 2], а відтак - і етнонімі Україна. Сходознавчий романтизм спливав, а російська влада не виявляла реальної зацікавленості. Лише у зв'язку з посиленням антитурецької політики були виділені кошти на вивчення мусульманського світу. А тематика класичного Сходу здобула офіційне, імператорьке визнання аж за університетським статутом 1884 р. Тим часом на Заході утвердився зверхній погляд на культуру давніх мешканців Сходу. "Європоцентриський" підхід був властивим навіть таким дуже значним авторітетам, як Вінсент Сміт. Укладаючи політичну історію стародавньої Індії, він центральне місце відвів завоюванням Олександра Македонського, якого, за його власними словами, обожнював. В.Сміт поділяв думку, що "східний деспотизм" - неодмінна умова існування Індії. Безсумнівно, у даному випадку концепція вченого визначалася його політичними поглядами: він був прихильником анґлійського панування в Індії. Культурну спадщину країни багато індолоґів оцінювало з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи її крізь призму античної цивілізації. Нерідко давньоіндійське суспільство зображалося відсталим і застійним". І, зазначимо, подібні погляди "подибуються і у сучасній західній літературі" [3]. А тим часом, у 60-х роках 19 ст., у Київському університеті підготував та захистив дисертацію античної проблематики (на право викладання) спадкоємець Максимовича Михайло Драгоманов. Він став читати курс леуцій з історії Стародавнього Сходу. Згодом молодий, високоосвічений приват-доцент видав проґраму, в якій виділив окремий розділ "Орійські народи". Тоді синонімом їх учена Європа вважала "індоґерманців". Драгоманов декодує термін зовсім по-сучасному: "Риси побуту індоєвропейських народів до їхнього розділу. Індуси: історія знайомства Європи з індією. Громадське життя і реліґія патріархально-пастушого побуту на схилах Гідуку (Веди). Героїчний період переселення (Магабгарата). Громадський, родинний побут і реліґія жрецького періоду у долині Гангеса і декан-браманізм (Ману та Рамайяна); браминська наука й філософія." (...) [4]. Метафора Шевченка здобула теоретичний розвиток у справді науковому дослідженні "патріархально-пастушого побуту" стародавніх насельників величезного ареалу, де сформувалися всесвітні осередки культури. Але яких сміливих (навіть для сього дня) висновків доходить Драгоманов у зрілому віці! "Немає нічого дивного, що, керуючись лише корифеями національної літератури греків і римлян, нові вчені мали вельми неповні відомості про історію некласичних народів і надавали їй другорядного значення. А між тим достатньо глянути на розміри країни від Індійського океану до Гібралтару, щоб подумати про те, що на цій території могли відбуватися події, порівняно з якими багато фактів у греко-римській історії, відомі освіченим людям з малих літ, дійсно можуть бути названі подіями "сільської хроніки" [5]. Вчений наголошує, що достатньо найуривчастіших нотаток "про пам'ятники й установи народів східних, щоб бачити, що першими могутніми засобами культури: досконалою обробкою металів, будівельними машинами, системою лічби, календаря, азбукою тощо - ми зобов'язані некласичним народам [6]". У 1874 р. Драгоманов сприймав те, що й сьогодні заперечує або, в ліпшому разі, ігнорує українська офіційна наука: "Уже в XVI ст. італієць Філіпо Сасеті (1583 - 1588 рр.) звертав увагу на схожість мови індусів з італійською, а з кінця XVIII ст., з часу публікації кодексу браминів, складеного за дорученням англоіндійського уряду в 1776 році, завдяки працям англійців Гальгеда (1778 р.), Вількінса (1787 р.), Джонеса (1789 р.), Кольбрука (нар. 1765 р., пом, 1837 р.) утворилася ще нова галузь науки -санскритська філологія та старожитність і пов'язана з нею наука про індоєвропейський елемент в історії" [7]. Позбавлений комплексу європоцентризму, Драгоманов як історіософ ішов попереду своїх західних колег. Прагнучи виправдати "дикі", "варварські" народи, він на матеріалах міжнародного конгресу антрополоґії та доісторичної археолоґії (1871) твердить: археологія "рішучим чином вступила у галузь тієї науки про найдревніший побут людей, яка створена останнім часом працею переважно великих натуралістів. А якщо таким чином так звана древня історія розширила свою галузь у часі, то неодмінно вона повинна розширити її і в просторі. Пам'ятки первісної культури в Європі можуть бути досліджені з успіхом не інакше, як у зв'язку не лише з подібними їм викопними пам'ятками інших країн, але й порівняно з пам'ятками та побутом теперішніх диких племен". І висновок: "Ці пам'ятки найдревнішого побуту людини в Європі змушують нас, отже, найнаочнішим чином відмовитися від ґрупування матеріалу, що складає історичну науку, за грубо хронолоґічними кадрами, заснованими на спостереженнях життя не всього людства, навіть не народів усієї якоїсь частини світу, а життя десятка чи двох привілейованих народів" [8]. Залишається тільки шкодувати, шо Драгоманов помер усього за один-єдиний рік до відкриття Трипільської культури. А було ж тоді професорові всесвітньої Історії в Софійському університеті тільки 54... І.Франко критикував свого вчителя за "індійщину". А Леся Українка, навпаки, дуже серйозно поставилася до новітніх ідей у царині "індоєвропейської науки". Вона звернулася в Софію до дядька за консультаціями й одержала вичерпні настанови щодо методолоґії та джерел. Так під науковим керівництвом Драгоманова поетеса опрацювала величезний матеріал та написа-ла книгу "Стародавня історія східних народів". У ній Леся Українка вже проводить деякі санскритсько-українські паралелі. Оскільки ж це було на початку 90-х, то місця нашим трипільським пращурам ще не знайшлося (чи не тому вона так і не дала згоди на друкування книги, обіцяючи внести суттєві правки?). А 1896 року сталося те чудо, яке провіщав Т.Шевченко, яке прогнозував М.Драгоманов. Чех Вікентій Хвойка (Хвойко) здійснив в археології такий самий переворот, як поляк М.Красуський у порівняльному мовознавстві. Тільки на відміну від тепер уже знаменитого [9], хоч так і не визнаного українськими корефеями, поліполіглота,- замовчати Хвойку було неможливо. Одна справа мікротиражна брошура, а зовсім інша - численні матеріальні факти своєрідної культури. Що з ними робити? Засипати землею? Тим паче: все знайдене в "Малоросії" автоматично належало "Великоросії", - скитське золото чи шапка Мономаха... До честі В.Хвойки, він не просто описав пам'ятки, виявлені між Києвом і селами Трипіллям та Халеп'ям. Він продовжив методолоґічну лінію М.Драгоманова. Він покінчив із поглядом на Українську землю як дику, варварську в язичницькі часи. Він воздав їй належне як одній із прадавніх цивілізацій. Більше того, він показав спадкоємність духовно-матеріальних культур аж од самих трипільських часів, він висунунув ідею автохтонності україноруського етносу на власному терені. Відкривши 1893 р. Києво-Кирилівську стоянку (сам археолог підтримав тих учених, які вважали, що їй 20.000 літ; нині пам'ятці дають 10-15 тисяч), Хвойка дійшов висновку: "Древні мешканці території Києва з'явилися в той віддалений од нас час, коли головними представниками фауни нашого краю були - первісний слон, носоріг, печерний ведмідь, лев і гієна, а флори - кедр, кипарис, ялина. Боротьба із суворою первісною природою змусила їх згуртуватися у великі спільності, а більш чи менш сприятливі умови життя дозволили їм залишитися тут протягом дуже тривалого періоду часу" [10]. Історик занурився у сферу діяльності "великих натуралістів" (пригадаймо Драгоманова). Прапрапракиянин "був не тільки добре знайомий з уживанням огню, але вмів також і зберігати його" [11]. Більше того, він уже мав духовні цінності, вмів їх висловлювати матеріальними засобами. "Серед палиць, зроблених із бивнів первісного слона, в числі яких деякі були прикрашені нарізами, знайдена частина бивня, вкрита нескладною за малюнком різьбою, у котрій можна впізнати зображення птаха та якоїсь щитоносної тварини" [12]. А відкриття Києво-Трипільської культури дало поживу роздумам над її ймовірними зв'язками з Києво-Кирилівською. "Вивчаючи збережені пам'ятки неолітичної епохи, мимоволі відчуваєш бажання відшукати ті причини чи відкрити ті сприятливі умови, які допомогли древній людині зробити такі швидкі й блискучі успіхи на шляху культурного розвитку. З іншого боку, виникало заперечення: чи справді лише самими нашими попередниками залишені ці числені пам'ятки або ж деякі з них належать якомусь прийшлому, культукнішому народові, котрий змінив древніх поселенців нашого краю? Однак погодитися з останнім припущениям ве дозволяють вельми серйозні заперечення проти нього. Передусім цьому суперечить однаковий спосіб життя древніх насельників нашого краю, який не змінюється в усі періоди неолітичної епохи. Затим проти цього ж говорить й поступовість їхнього культурного зростання, яку легко простежити за іншими пам'ятками даної епохи, котрі являють цільність і незмінність у своєму основному типі" [1З]. Отже, хто вони — києвотрипільці? Звідки? "Щодо походження цих других жителів нашого краю можна висловити таке припущення. — Ґрунтуючись на їхній тілобудові та строї черепів (довгоголовість), не випускаючи з поля зору також характеру деяких залишених ними предметів і, головним чином, різноманітності рогових і кістяних виробів, пов'язуючих цю культуру з попередньою, навряд чи буде з нашого боку помилкою визнати неолітичних мешканців Середнього Придніпров'я за прямих потомків їхніх палеолітичних попередників, сліди існування яких відкриті як у Середньопридніпровській області, так і в Прикарпатських місцевостях" [14]. Хвойка торкнувся й питання про формування індоєвропейських народів. Протоіндоєвропейці населяли стикові терени Європи й Азії, а після катаклізму, що розокремив субконтиненти, вони опинилися по різні боки нових морів -Мармурового, Чорного, Каспійського, Аральського. Києво-Трипільську культуру Хвойка вважав "можливим назвати древньоорійською, а зокрема - протослов'янською" [15]. До кінця днів своїх шляхетний чех відстоював споконвічність українства. "Через те, що землянки й майданчики тисячами розкинуті на такому значному просторі (смуга поширення їх починається від самого Дніпра, доходить до р.Дністра та Карпат, а може, й далі, до р.Вісли) і що подибувана в них культура представляє многорізні стадії розвитку, від найпримітивнішої до тієї, яку ми видимо на початку віку металів, я можу повторити тільки висловлену вже мною раніше думку, а саме: народ, що зоставив їх, був мирним, осілим землеробським племенем безперечно орійського походження, в якім можна бачити лише наших пращурів - праслов'ян, котрі передували й пережили в нашій місцевості всі відомі досі пересування та нашестя шнших, іноземних племен й нащадки яких утримали у своєму володінні край пращурів до цього часу" [16]. Автохтонізм Хвойки підтримав М.Грушевський. Він висунув Ідею: "правітчиною" індоєвропейських (орійських) народів була етноґрафічна Україна. Характерно, що саме ці, а не політичні "гріхи" піддавалися остракізму московськими вченими, причому навіть із числа каторжан (Л.Гумильов). Ось фраґмент, що свідчить про крок уперед порівняно з Лесею Українкою: "Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уло-жилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська ґрупа). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лінґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі." І головний висновок: "Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі"[17]. В антрополоґічному ж плані, зазначає Грушевський, "справжнього індоевропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й "первісного слов'янського" одностайнього антропольоґічного типу" [18]. До уваги піонерів доморощеного расизму: "пранарід" наш "асимілював при розселенню, а мабуть; іше й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів" [19]. Згодом головні ідеї Хвойки-Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський [20], В.Даниленко [21], В.Петров [22], Д.Тєлегін [23], 0.3нойко [24]... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова [25], І.Чернякова [25], Ю.Шилова [26]... Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю - "Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури" (1990). Гадаєте, де вона випущена? У Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гартарді? Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в 9-13 ст. київський діалект "не був ні українським, ні російським у сучасному розумінні цього слова" [27]. Що "інтеґраційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї величезної держави" [28]. Що в неосяжній Київській Русі "хоч у 12-13 ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати" [29]. Що український народ зародився завдяки монголам (які навіть гарнізонів не позалишали в нас) і почав формуватися вже під литовцями, а завершив цей процес під поляками та росіянами. Що: "Аж до 14 ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим" [30]. Кінець кінцем, що подибуються ще могікани - "аполоґети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньоруськоїдержави" [З1]. Це все - з розділу "Давньоруська народність - спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів" у капітальній праці академічних учених "Українська народність" (підп. до друку 26 листопада 1990 р.). Це все продубльовано в статті "Чи існувала давньоруська народність?", підписаній до друку 20 грудня 1991 р. - вже після референдуму, на якому "аполоґетом історико-культурної своєрідності Південної Русі" виявився сам україноруський народ. Кому не відоме узагальнення М.Грушевського про те, що в руські часи ніякого "общерусского" язика не існувало! А П.Толочко ничтожесумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд [32] цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє ( 1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента - В.Петрова [33]. Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця? Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: "На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. "Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від 6 ст. по Різдві, а ще ... від 3 тис. перед Різдвом, ми повинні ... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша артохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біолоґічної зміни й біолоґічного відтворення поколінь, щов русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині" (с. 25-26). Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етноґенетичних пошуків" [34]. То академік перестав боротися проти "аполоґетів" саме цих "новітніх" студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів-русинів-русичів українцями, а "Слово..." - першою українською думою. Аполоґетом самобутності т.зв. "Південної Русі" був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етноґрафічну різність киян, полочан і новгородців [35]. А ця етноґрафічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами. Терміном Русь (з 852 р. "нача прозиватися земля Руская" [36]) згодом її вуалювали. Хіба ж неасимільовані"чюд, вес, меря, мурома, черемиса, ям, мордва, печера, литва, зимігола, корс, нерома, лив" [37] складали т.зв. "давньоруську народність"? Про який моноліт мова? Та, приміром, литовці були і є осібним етносом ще з часів неолітичних, коли "лито-слов'янська" [38] спільність розпалася. Заплутав Толочко наукову громадськість невизначеністю своєї позиції щодо українського етноґенезу. Якби ж це пішло на користь аполоґетам івдоєвропеїстики... А тим самим часом американка М.Гімбутас впиускає своєрідну археолоґічну дилоґію - "Цивілізація богинь" та "Мова богинь" [39]. Одразу ж треба зазначити, що Трипільська культура в неї -десь на околиці індоєвропейського світу. Того ж, приміром, знаного нею особисто М.Чмихова ніде немає серед численних посилань. Уманщина - це чомусь Західна Україна. На одній із принципових схем відсутній ... Дніпро. Проте американка наводить багато фактів, не або мало відомих нашому освіченому загалові. Вражає, зокрема, схема, зроблена за космічним знімком. Києво-Трипільський регіон був густонаселеним. Навіть якщо зважити на різночасовість поселень, число городищ не поступається перед часами Руської держави. Були вже й протоміста, коли не справжні городи. Наприклад, на території Майданецького чи Таліянок. Площа таких ґіґантів перевищувала 400 гектарів. Число хат - понад 1000. За розрахунками М.Шмаглія [40], в трипільських протомістах мешкало 10 і навіть більше тисяч чоловік. А населення попередника Майданецького сягало майже 25 тисяч. Може, "наші" з Заходу нам допоможуть? Модний нині О.Субтельний, з одного боку, погоджується з теорією самобутності від доби києвотрипільців: "Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи" [41]. А з іншого? Не розумію: "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням реґіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу" [42]. Які радянські? М.Брайчевський чи Я.Дашкевич? Які західні? Аґент чехословацького КГБ П.Маґочій, що очолює українську кафедру в Торонто? Далі Субтельний приголомшує: "Нещодавно американський учений Омелян Пріцак висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговим союзом, що з метою встановити контроль над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь" [43]. Для американців, може, 6 несуттєвий іхій етноґенез на кістках мільйонів корінних мешканців континенту. Для вас, затурканих такими ж старшими братами, наше походження - одна з передумов пробудження від летарґійного сну. Далі: хіба Елада не була поліетнічним і багатомовним торговим союзом? Чи Рим? Головне ж не в цьому. Субтельний посоромився розкрити українському читачеві істинну сутність історіософії свого вчителя. Це зробив голова Центру культури тюркських народів України Р.Масаутов: "Відомий український історик Омелян Пріцак на моє запитання, хто такі українці, не задумуючись, відповів - стародавні тюрки, які розмовляють слов'янською мовою" [44]. Каюсь: не можу, грішний, утриматися, щоб не перефразувати Шевченка: Пріцак скаже: "Ви моголи!" "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі. Пріцак скаже: "...!" Славних прадідів великих Правнуки погані. У часописі Верховної Ради України "Віче" О.Пріцак публікує про нашу міфічну "хозарність" зовсім бездоказові матеріали. Це передусім фраґменти "Історії хазар" А.Кримського. У передмові американського учня знаменитого сходознавця-поліглота - аж нуль арґументів. А загальний заголовок убиває наповал: "Хозарська держава - попередниця Київської Русі" [45]. Уявляєте: Британська імперія - попередниця Республіки Індія? Або: Арабський халіфат - попередник Ірану? Чи: Іспанія - попередниця Нідерландів? У того ж Субтельного читаємо, що наприкінці 8 ст. "у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни змушені були сплачувати хозарам данину" [46]. Мало хто кому платив данину! Де-факто навіть учень Пріцака не визнає теорію української хо-зарності. Але ж і Прщаків учитель у статті " Тюрки та їх мови" писав, що українська кров значною мірою вливалася в кримськотатарську. Сам потомок кримського татарина, академік Кримський не міг би не усвідомлювати біолоґічної тавтолоґії, якби українці були тюрками. Що, наприклад, принципово змінюється від влиття азербайджанської крові в турецьку, тобто тюркської в тюркську? Кінець кінцем, треба розібратися, хто такі тюрки. Зокрема, таджики - це нащадки арабів і тюрків. За мусульманською вірою вони близькі туркам. За мовою фарсі (персидською) - іранцям. За системою письма - арабам. Останні, до речі, семіти, які ворогують із семітами Ізраїлю. Новий альманах "Хроніка - 2000'' почав друкувати "Походження Русі" О.Пріцака. Віддаючи належне рівню альманаху, самому наміру ознайомити українського читача з цим капітальним твором, водночас не можу зрозуміти тотального захвату преси. "Педагогічні роздуми" Українського радіо, "Независимость", львівський "Европеец"... Останній пише: "Давно я перестал надеяться на внход журнала "Хроніка 2000''. А тут сразу - О.Прицак "Походження Русі". Об этой публикации надо сказать больше. Безусловно, само название нашого читателя сейчас весьма испугает. Столько уже бредятины с подобннми названиями было опубликовано в рамках имитации национального возрождения! Писали уже все, кажется, кто сумел совместить отсутствие совести с нехваткой лени. Само собой, процесс кретинизации народа Украины, особо тут отличился пан П.Чемерис, так сразу не прекратится, а некоторые издания - "Індо-Європа", "Атлантида-Україна", буд
|
  
Категория «Размышления»
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
Популярные за сутки
|
Загрузка...
BlogRider.ru не имеет отношения к публикуемым в записях блогов материалам. Все записи
взяты из открытых общедоступных источников и являются собственностью их авторов.
взяты из открытых общедоступных источников и являются собственностью их авторов.