СПРАВА ПРАВА Голосов: 0 Адрес блога: http://urecom.blogspot.com/ Добавлен: 2012-07-23 23:53:35

Оренда земельної ділянки

2008-08-21 15:43:00 (читать в оригинале)

Роман Щудло

Хто не любить землі, той її не потребує мати.
Ольга Кобилянська "Земля".1902

Предмет оренди

В час коли вартість землі зросла за один рік вдвічі, а за час незалежності в десятки разів необхідність оренди землі, як одного з найбільш ефективніших інструментів ведення бізнесу, зростає.
Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та інших видів діяльності. При цьому власник земельної ділянки, який передав її в оренду іншій особі стає орендодавцем, а той, хто орендує земельну ділянку згідно з договором оренди землі – орендарем. Такі відносини оформляються відповідним договором. Таким чином, орендодавець і орендар, створюючи земельні орендні правовідносини, виступають при цьому їх учасниками.

Відносини пов’язані з орендою землі регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України іншими законами. Земельний кодекс України закріпив право оренди земельної ділянки як самостійний різновид права користування землею, встановивши при цьому, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. На даний момент діє Закон України «Про оренду землі» (далі Закон) у новій редакції № 1211-IV від 2 жовтня 2003 року (зі змінами).

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2008 р. № 90 затверджено Порядок проведення земельних аукціонів (далі – Порядок № 90). Порядок № 90 визначає процедуру підготовки, організації та проведення земельних аукціонів для продажу земельних ділянок державної та комунальної власності або права на їх оренду (крім земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації). Але дію Порядку № 90 зупинено Указом Президента України від 07.04.2008 р. № 309/2008. На сьогодні подальша доля порядку проведення земельних аукціонів невідома.

Що мається на увазі під поняттям «договір оренди землі»? Відповідно до ст. 13 Закону договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар — використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору і вимог земельного законодавства.


Сторони

Відповідно до положень Закону України „Про оренду землі“, укладати договір оренди землі можуть власники землі (фізичні та юридичні особи) або уповноважені ними особи.

Орендодавцем може бути

1. Громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки;
2. Органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради) щодо земельних ділянок комунальної власності;
3. Органи державної влади (районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації; Рада міністрів АРК, КМУ) щодо земельних ділянок державної власності.

Орендар – це особа, яка бере у тимчасове користування за певну плату земельну ділянку.

Орендарями здебільшого виступають юридичні особи, а також громадяни (фізичні особи). Якщо йдеться про оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то слід пам'ятати, що відповідно до чинного законодавства юридичні особи можуть бути орендарями лише за умови, що в їхніх установчих документах передбачено такий вид діяльності. Фізичні ж особи мають право орендувати землю у такому випадку лише за наявності відповідної кваліфікації або досвіду роботи в сільському господарстві.


Процес

Щоб отримати/передати землю в оренду необхідно, по-перше, знайти особу (фізичну або юридичну), яка погодиться взяти/передати належну власнику землю в оренду за певну орендну плату. По-друге, залежно від того, який документ засвідчує право власника на землю (сертифікат чи державний акт), укласти з такою особою договір оренди землі чи договір оренди земельної частки (паю).

Згідно зі ст. 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК) передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладання договору оренди земельної ділянки.

Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог Закону № 161.


Строк дії

договору оренди землі встановлюється за домовленістю між сторонами, але не більше як на 50 років. Варто мати на увазі, що коли строк оренди є надто малим, то орендар не завжди може бути зацікавленим у дбайливому використанні орендованої землі. Натомість тривалий строк оренди землі може не відповідати інтересам власника землі. В сучасних умовах доцільніше передавати землю в оренду на строк від 3 до 5 років. Як показує практика, такий строк влаштовує і власників землі, і орендарів.

Продовження дії договору

Судова практика схиляється до того, що відновлення (продовження) договору оренди землі не може бути автоматичним. При цьому для відновлення права оренди земельної ділянки відповідно до земельного законодавства необхідна наявність наступних юридичних фактів:
1) орендар продовжує користуватися виділеною ділянкою;
2) сторони сумлінно виконують свої зобов'язання за договором;
3) відсутнє письмове повідомлення органу місцевого самоврядування (або держадміністрації) про відмову відновити договір;
4) орган місцевого самоврядування за наслідками розгляду звернення орендаря ухвалює рішення про відновлення договору;
5) сторони укладають відповідний договір (тобто або новий договір оренди або додаткову угоду до старого договору), яка реєструється відповідно до закону.
Слід також додати, що сама по собі конструкція «відновлення» дійсно передбачає якийсь процес, а не фіксацію певного статусу (на відміну від «вважається продовженим»). Разом з тим, без чіткого нормативного врегулювання процедури відновлення договорів оренди землі подібні проблеми у орендарів виникатимуть і надалі.

Суттєві умови

При укладенні договору оренди землі слід переконатися, що в ньому відображено всі суттєві умови оренди, передбачені ст. 15 Закону. Відсутність однієї з таких умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору, а також визнання його недійсним відповідно до Закону.

Згідно зі ст. 15 Закону № 161 істотними умовами договору оренди землі є:

- об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
- строк дії договору оренди;
- орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду, а також відповідальності за її несплату;
- умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;
- умови збереження стану об'єкта оренди;
- умови і строки передачі земельної ділянки орендареві;
- умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
- існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;
- визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частин;
- відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з вищезазначених істотних умов є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема, якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони та поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, які можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди тощо.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є також такі документи:

- план або схема земельної ділянки, що передається в оренду;
- кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у його використанні й установлених земельних сервітутах;
- акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);
- акт прийому-передачі об'єкта оренди;
- проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених Законом № 161.
Якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, направлені на охорону й поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендареві витрат на такі заходи.

З огляду на те, що землі південних регіонів України знаходяться в зоні ризикованого землеробства, у договорі оренди необхідно передбачити форс-мажорні обставини. Буде правильним вказати в ньому і хто несе ризик у разі випадкової загибелі або ушкодження об'єкта оренди, а також чи буде об'єкт оренди застрахований і яка сторона бере на себе зобов'язання страхування об'єкта (ст. 12 Закону).

Крім того, у договорі оренди землі необхідно відобразити положення ст. 9 Закону про переважне право орендаря на одержання орендованої земельної ділянки у власність, згідно з якою «орендар, який відповідно до Закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) — якщо його пропозиція дорівнює пропозиції, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону)».

Згідно зі ст.21 Закону «розмір, форма і терміни внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди». Якщо сторони домовились, що розрахунок розміру орендної плати за землю буде здійснюватися з урахуванням індексів інфляції, то ця умова має бути відображена у договорі оренди. У разі якщо орендна плата здійснюватиметься у натуральній формі або шляхом надання послуг, доцільно в договорі або додатку до нього вказати кількість сільгосппродукції або перелік послуг та їхню вартість. Це допоможе надалі уникнути непорозумінь і суперечок у питанні оплати за оренду.


Державна реєстрація

Договір оренди землі в обов'язковому порядку підлягає державній реєстрації. Якщо його не зареєстровано, він вважається таким, що не набрав чинності. Договір оренди землі діє від дня його державної реєстрації. Договір суборенди також підлягає державній реєстрації.

Орендар, який уклав договір на оренду земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності, зобов'язаний у п'ятиденний строк після його реєстрації представити копію договору у відповідний орган податкової служби.

Для державної реєстрації договорів оренди фізична особа (заявник) подає особисто чи надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів:

- заяву про державну реєстрацію договору оренди;
- договір оренди (у трьох екземплярах);
- план (схему) земельної ділянки, що надається в оренду (у трьох екземплярах);
- рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності;
- результати конкурсу чи аукціону - у разі отримання права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах;
- копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності фізичних або юридичних осіб.

Крім зазначених документів до заяви додаються: акт перенесення меж земельної ділянки, що надається в оренду, на місцевість - у разі невизначення їх у натурі; проект відведення земельної ділянки - у разі надання його в оренду зі зміною цільового призначення.

Всі представлені заявником документи формуються в окрему реєстраційну справу. Державний орган земельних ресурсів в 20-денний строк перевіряє представлені документи на відповідність чинному законодавству й за результатами перевірки готує висновок про державну реєстрацію або обґрунтований висновок про відмову в такій реєстрації й передає реєстраційну справу відповідно до виконавчого комітету сільської, селищної та міської ради, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій за місцем розташування земельної ділянки для засвідчення факту державної реєстрації або відмови в такій реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується в 10-денний строк гербовою печаткою й підписом голови відповідної ради, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій або уповноваженої посадової особи. Печатка та підпис ставляться на всіх екземплярах договору оренди.

Передача об'єкта оренди орендареві здійснюється орендодавцем у строки й на умовах, які визначені в договорі оренди землі, за актом прийому-передачі.

Цікаво...

Державний реєстр земель складається з двох частин:
а) книги записів реєстрації держаних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок;
б) Поземельної книги , яка містить відомості про земельну ділянку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.03 №1088 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі держаного земельного кадастру» встановлено, що до створення Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно Центр державного земельного кадастру проводить реєстрацію земельних ділянок та прав на них шляхом внесення записів про реєстрацію земельних ділянок і прав на них до бази даних державного реєстру земель.

Згідно з Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель, затвердженим наказом Держкомзему України від 02.07.03 №174 «Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель», зареєстрованим в Мін’юсті України від 25.11.03 за №641/7962 (далі – Тимчасовий порядок) видачу та реєстрацію договорів оренди землі здійснюють структурні підрозділи Центру державного земельного кадастру шляхом внесення записів про державну реєстрацію до відповідних розділів книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

Відповідно до вимог статті 125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування земельною ділянкою (у тому числі на умовах оренди) виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його держаної реєстрації.
Отже, право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації, що здійснюється відповідно до Тимчасового порядку.


Нотаріальне посвідчення

Досих пір точиться жвава дискусія щодо обов'язковості посвідчування договору оренди землі. Суть у тому , що ст. 14 Закон України «Про оренду землі» (далі – Закон про оренду) містить досить просте положення, що «договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально», але ч. 2 ст. 290 ГКУ наголошує, «оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускається» Закону про оренду землі заперечує й абзац «б» пп. 9.1.4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»: «Договір оренди нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню», а п. 1.10 Закону про доходи говорить, що: «Нерухоме майно (нерухомість) – об'єкти майна, які розташовуються на землі і не можуть бути переміщені в інше місце без втрати їх якісних або функціональних характеристик (властивостей), а також земля», отже виникає колізія...її намагаються вирішити Держкомзем та Мін’юст України, які в своїх листах пояснили, що Закон ппро оренду землі є спеціальним Законом, а ст 4 ГКУ встановлює що земельні відносини не є предметом цього кодексу.

Тому обов'язкове нотаріальне посвідчення не вимагається. Хоча можливість визнання договору недійсним все ж таки є. Ми все ж таки радимо в такій ситуації не поскупитись на держмиті, а забезпечити себе і орендовану землю захистом від небажаних дій другої сторони та рейдерів.


Орендна плата

Згідно зі ст. 21 Закону № 161 річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, що надходить до відповідних бюджетів:
- не може перевищувати 12 % їх нормативної грошової оцінки;
- не може бути меншою: - для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України “Про плату за землю от 03.07.92 г. № 2535-ХІІ (далі - Закон № 2535);
- для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється 3аконом № 2535.


Сплата державного мита

Статтею 31 Закону "Про нотаріат" від 02.09.93 р. № 3425 встановлено, що приватні нотаріуси за вчинення н;отаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Крім того, відповідно до Указу "Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій" від 10.07.98 р. № 762/98 розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути менше від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії.

За нотаріальне посвідчення державне мито складає 0,01 % від грошової оцінки земельної ділянки. В разі, якщо ж грошова оцінка не проводилася, мито складає 1 % від суми угоди (за весь період дії договору оренди), але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. І якщо договір посвідчений нотаріально, то в разі невиконання орендарем своїх зобов'язань за таким договором, за наявності підтверджуючих документів нотаріус має право вчинити виконавчий напис. За таким написом заборгованість з орендної плати може бути стягнена з боржника в безспірному порядку, минаючи суд.

Документами, що підтверджують безспірність заборгованості по орендній платі, коли орендодавець - фізична особа, є: лист-повідомлення, яким орендодавець повідомляє орендаря. В листі вказується сума заборгованості з орендної плати, зазначається строк, відколи виникла заборгованість і протягом якого її треба погасити, а також зазначається, що у випадку несплати заборгованості буде вчинений виконавчий напис. Також він містить розрахунок заборгованості з орендної плати з зазначенням суми й строку, відколи ця заборгованість виникла.



Плата (податок) за землю

Плату за землю в Україні введено з 1 липня 1992 року відповідно до Закону України від 03.07.92 р. № 2535-ХП "Про плату за землю". 31 січня 1997 року набрала чинності нова редакція Закону України "Про плату за землю" від 19.09.96 р. № 378 ВР, яким було змінено ставки земельного податку та порядок справляння цієї плат пільги щодо оподаткування землі та відповідальність платників, а також визначено,» використання землі в Україні є платним.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а земельна частка (пай), перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Платником є власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі оренда;

Плата за землю справляється у двох формах:
- земельний податок;
- орендна плата.

Земельний податок сплачують власники земельних ділянок та землекористувач ( крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції.

За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата за землю.

У разі якщо орендодавцем землі є відповідна місцева рада, то орендар, уклавши з нею договір на оренду землі, самостійно сплачує орендну плату за землю на бюджетний рахунок відповідної ради, на території якої знаходиться земельна ділянка. Розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності не може бути меншим відповідного розміру земельного податку і справляється винятково в грошовій формі.

У випадку коли орендодавцем є власник землі, то орендар, уклавши при цьому з ним договір на оренду землі, сплачує власнику орендну плату за землю, а власник, у свою чергу, сплачує на бюджетний рахунок відповідної ради, на території якої знаходиться земельна ділянка, земельний податок.

Щодо плати за землю підприємствами, установами та організаціями, які є орендодавцями, що користуються пільгами по платі за землю, але надають земельні ділянки в оренду іншим юридичним особам, бюджетним установам, що в свою чергу, в установленому порядку звільняються від сплати земельного податку, то пільги встановлено лише платникам земельного податку.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, який включає дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, бонітування ґрунтів, зонування територій населених пунктів, економічної та грошової оцінки земель. Тому всі юридичні та фізичні особи, які фактично використовують земельні ділянки без належного оформлення документів на землю, повинні сплачувати земельний податок і стати на облік у відповідній податковій службі за місцем знаходження земельної ділянки як його платники.

Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів і обчислюється, виходячи з площі земельної ділянки, переданої у власність або наданої у користування, ставки земельного податку та розміру грошової оцінки земель.

Ставки земельного податку встановлюються Законом України "Про плату за землю" окремо для кожної категорії земель, визначених Земельним кодексом України. Грошова оцінка земельних ділянок провадиться органами Державного комітету України по земельних ресурсах за методикою затвердженою постановою Кабінету Міністрів України. Грошова оцінка землі застосовується з метою економічного регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових угод, передбачених законодавством України.


Грошова оцінка землі

Законодавством передбачено єдиний порядок проведення щорічної індексації грошової оцінки земель та доведення її до відома власників земельних ділянок і землекористувачів.

Грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та шш земель сільськогосподарського призначення індексується станом на 1 поточного року на коефіцієнт, що визначається за формулою:

Кі = (І-10):100,
де - середньорічний індекс інфляції року, за результатами якого проводиться індексація.
Якщо значення Кі не перевищує одиниці, індексація не проводиться.

Для забезпечення справляння земельного податку та орендної плати за землю 2002р. грошова оцінка земель населених пунктів, яка проведена за вихідними даним станом на 01.01.96р., та грошова оцінка сільськогосподарських угод, що проведені станом на 01.01.96р., підлягає індексації станом на 01.01.2002р. за 1996 - 2001рр. І коефіцієнт 2,465, який визначається з добутку коефіцієнтів індексації за 1996р. - 1,7 за 1997р. - 1,059, за 1998р. - 1,006, за 1999р. - 1,127, за 2000р. - 1,182 та за 2001р 1,02. Середньорічний індекс інфляції за 2001 рік - 112 відсотків.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку та встановленою Державною податковою Адміністрацією формою щороку за станом на січня і до 1 лютого подають дані відповідній державній податковій інспекції.

По ново відведених земельних ділянках розрахунки розмірів податку подають юридичними особами протягом місяця з дня виникнення права власності користування земельною ділянкою.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користувачів (або спільної власності) кількох юридичних осіб або громадян, земельний податі нараховується кожному з них пропорційно тій частині будівлі, що знаходиться в; користуванні ( або пропорційно їх частці у власності на будівлю).

Разом з тим слід зазначити, що згідно із частиною 4 ст. 7 Закону України "Про плату за землю" по земельних ділянках населених пунктів (за винятком сільськогосподарських угідь), де не встановлено грошову оцінку земель, ставки земельного податку диференціюють та затверджують відповідні сільські, селив міські ради, виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання місцезнаходження земельної ділянки, але не вище, ніж у два рази від середніх ставок] податку з урахуванням установлених законом коефіцієнтів.

Юридичні особи, які є платниками земельного податку, при подачі розрахунку! повинні врахувати індексацію грошової оцінки земель сільськогосподарського! призначення та земель населених пунктів, де її встановлено, відповідне збільшення! ставок земельного податку по землях населених пунктів, де не встановлено грошову! оцінку.

Необхідно звернути увагу й на те, що землекористувачі, які користуються! пільгами по сплаті цього податку, але здають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі (їх частини), є платниками земельного податку за здані в оренду земельні ділянки, окремі будівлі (їх частини) і в обов'язковому порядку повинні подати розрахунок земельного податку до відповідних державних податкових інспекцій.

Для правильності нарахування та обчислення земельного податку важливим є розподіл земель за їх категоріями.

Згідно Земельного кодексу землі України за основним цільовим призначенням поділяються на ряд категорій. Віднесення земель до певних категорій здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Категоріями землі поділяються на:
сільськогосподарського призначення;
землі житлової та громадської забудови;
землі природно - заповідного та іншого природоохоронного призначення;
землі оздоровчого призначення;
землі рекреаційного призначення;
землі історико - культурного призначення;
землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення;
землі лісового фонду;
землі водного фонду;

Земельні ділянки кожної категорії земель, які надані у власність або користування Громадян чи юридичних осіб , можуть перебувати у запасі.

Оподаткування земель сільськогосподарського призначення
Сільськогосподарські угіддя : рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги.
Несільськогосподарські угіддя: господарські шляхи й прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, і землі під будівлями, землі тимчасової консервації тощо.

Ставки земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь установлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах:

для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,1 ;
для багаторічних насаджень — 0,03.

До земель сільськогосподарського призначення належать:
За сільськогосподарські угіддя, що надані в установленому порядку і використовуються за цільовим призначенням, незалежно від того, до якої категорії земель вони належать, земельний податок справляється відповідно до вищенаведених ставок. Тобто за сільськогосподарські угіддя, незалежно від того, де вони розташовані, в межах населеного пункту чи за межами, на землях лісового чи водного фонду, землях промисловості, транспорту, зв'язку чи іншого призначення, податок справляється за ставками, передбаченими для оподаткування земель сільськогосподарського призначення.

Для земельних ділянок, наданих для потреб сільськогосподарського виробництва, в межах населених пунктів, які зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і спорудами, законодавством установлено сплату податку в розмірі 3% до суми земельного податку (сума земельного податку визначається як добуток площі земельної ділянки на ставку земельного податку за землі населених пунктів).


Плата за землю не справляється:
- за сільськогосподарські угіддя зон радіоактивне забруднених територій і хімічно забруднені сільськогосподарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства;
- за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння;
- за земельні ділянки державних, колективних і фермерських господарств, які молодими садами, ягідниками та виноградниками до вступу їх у пору плодоношень також гібридними насадженнями, гено фондовими колекціями та розсадний багаторічних плодових насаджень та інше.


Оподаткування земель населених пунктів
У населених пунктах, грошову оцінку земель яких проведено, при обчислюванні земельного податку застосовується ставка у розмірі 1 % від їх грошової оцінки, якої також залежить від місця розташування земельної ділянки, функціонали використання землі та виду діяльності платника і розміру індексації у поточному Розмір орендної плати за землю визначається місцевими органами влади у договорі оренди земельної ділянки, але згідно із ст. 5 Закону України "Про оренду землі" він може бути меншим за розмір земельного податку.

Для земельних ділянок, зайнятих житловим фондом, кооперативними її для зберігання особистих транспортних засобів громадян, гаражно – будівельних і дачно-будівельними кооперативами, індивідуальними гаражами і громадян, установлено справляння земельного податку в розмірі 3 відсотків до оми цього податку (сума земельного податку визначається як добуток площі ї ділянки на ставку податку за землі населених пунктів). ; і визначенні розміру плати за землю для земельних ділянок, зайнятих ,фондом, потрібно врахувати, що згідно із ст. 4. Житлового кодексу України до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначених для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру. І ому в розмірі 3 відсотків суми земельного податку обчислюються лише земельні ділянки, зайняті житловим фондом, а за частину землі під нежилими приміщеннями в жилих будинках податок справляється на загальних підставах.

Податок за частину площ земельних ділянок, наданих підприємствам, установам і організаціям (за винятком сільськогосподарських угідь), що перевищують норми підведення, справляється у п'ятикратному розмірі.

Податок за земельні ділянки, надані для збройних сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, залізниць, гірничодобувних підприємств, а також за водойми, надані для виробництва рибної продукції, справляється у розмірі 25 відсотків суми земельного податку, обчисленого за землі населених пунктів.


Оподаткування земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення
Податок за землі промисловості, зв'язку та іншого призначення, в межах населеного пункту, сплачується в установлених розмірах на загальних підставах відповідно до Закону України "Про плату за землю" за ставками населеного пункту. Цей розмір ставки щорічно уточнюється Законом України "Про державний бюджет".

За межами населених пунктів ставки податку визначаються залежно від категорії землі.
Так, податок за земельні ділянки, надані для підприємств промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення, справляється з розрахунку 5% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Податок за земельні ділянки, надані для залізничного транспорту, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, справляється у розмірі 0,02% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області, крім земель військових сільськогосподарських підприємств, з яких земельний податок справляється виходячи із ставок оподаткування сільськогосподарських угідь.

У разі використання земель залізничним транспортом, Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, створеними відповідно до законодавства України, не за цільовим призначенням податок справляється з розрахунку 5% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Оподаткування земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного історико-культурного призначення
Податок за земельні ділянки, в межах населених пунктів, на територіях об'єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, пов'язані з функціональним призначенням цих об'єктів, справляється у п'ятикратної розмірі суми земельного податку.

При визначенні розміру податку за земельні ділянки, зайняті виробничим культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, розташованими]територіях та об'єктах історико-культурного призначення, що не пов'язав функціональним призначенням цих об'єктів, застосовуються такі коефіцієнти! відповідного земельного податку:

- міжнародного значення — 7,5;
- загальнодержавного значення — 3,75;
- місцевого значення—1,5.

За межами населених пунктів податок за земельні ділянки, надані в тимчасово: користування на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історик культурного призначення, справляється у розмірі 50% від грошової оцінки один площі ріллі по області.

Оподаткування земель лісового фонду
Податок за земельні ділянки, в межах населених пунктів, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культури побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і споруда справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством.

Для земельних ділянок, наданих для потреб лісового господарства, які зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і спорудам земельний податок справляється у розмірі 3% до суми земельного податку (сум земельного податку визначається як добуток площі земельної ділянки на ставок податку за землі населених пунктів).

Податок за земельні ділянки, за межами населених пунктів, надані на земля лісового фонду, за винятком сільськогосподарських угідь, справляється як плата використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством.

Податок за земельні /ділянки, що входять до складу земель лісового фонду зайняті виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарським будівлями і спорудами, справляється у розмірі 0,3% від грошової оцінки одиниці: площі ріллі по області.

Оподаткування земель водного фонду
Податок за земельні ділянки, в межах населених пунктів, надані на земле водного фонду, сплачується у встановлених розмірах на загальних підставах.

Для земельних ділянок, наданих для потреб водного фонду, які зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і спорудами, законодавством установлено справляння податку в розмірі 3% до суми земельного; податку (сума земельного податку визначається як добуток площі земельної ділянки на ставку податку за землі населених пунктів).

Крім того, податок за земельні ділянки під водоймами, які надані для на рибної продукції, справляється в розмірі 25% від суми податку за землі .них пунктів.

Податок за земельні ділянки, за межами населених пунктів, надані на землях водного фонду, за винятком сільськогосподарських угідь, справляється у розмірі 0,3% від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.


Захист прав сторін

Законом передбачені норми, які забезпечують захист прав орендаря й орендодавця на орендовану земельну ділянку. Так, згідно зі ст. 27 Закону орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на неї відповідно до Закону.

Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи — орендаря не є підставою

---

Нелегальне використання програмного забезпечення: проблеми і протидія злочину.

2008-08-13 22:51:00 (читать в оригинале)

Щудло Роман

Швидкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у другій половині ХХ сторіччя докорінно змінив оточуючий світ, привів до нових, нечуваних можливостей розвитку людської цивілізації. Провідні країни світу стали на шлях переходу до нового етапу розвитку суспільства, наступного за постіндустріальним - етапу інформаційного суспільства, головним змістом якого є діяльність людей, що пов'язана з отриманням, обробкою та створенням інформації. Інформаційно-комунікаційні технології стали чи не головним інструментом розвитку сучасної ринкової економіки, вони кардинальним чином впливають на політичні процеси у всьому світі. В таких умовах проблема захисту неправомірного використання комп'ютерних програм в Україні стоїть надзвичайно гостро. Шкоду для держави, яку завдає піратство, навіть важко оцінити, тому що втрати лежать в декількох площинах.
Економічними складовими таких втрат є: зменшення податкових надходжень, втрати на митних зборах і платежах, втрати від збоїв в системах, керованих неналежним програмним забезпеченням, нестворені робочі місця, від'їзд із країни високоінтелектуальних кадрів, зменшення інвестиційної привабливості країни, міжнародні економічні санкції. Морально-політичними: втрата авторитету держави на міжнародній арені, втрата довіри та поваги до держави з боку громадян, формування в суспільстві правового нігілізму, зневажливе ставлення до результатів чужої праці, і відповідне зникнення стимулів до інтелектуальної праці взагалі.
Крім того, питання порушення прав інтелектуальної власності в нашій державі, і насамперед, значний рівень використання неліцензійних комп'ютерних програм, останнім часом активно обговорюється як суттєва перепона для інтеграційних сподівань України. Міжнародні організації уважно спостерігають за кроками українського уряду по забезпеченню охорони об'єктів інтелектуальної власності та будуть приймати рішення про членство України в міжнародних організаціях з урахуванням послідовності позиції країни в здійсненні заходів з наближення держави до загальноєвропейських вимог та стандартів.
Проблема використання нелегального програмного забезпечення з’явилась відносно недавно, хоча сама законодавча база формувалась досить давно, так 23 грудня 1993 року Україна, як правонаступниця СРСР ратифікувала Всесвітню конвенцію про авторське право 1952 року, в той же день Верховна Рада прийняла Закон “Про авторське право і суміжні права”, проте лише з прийняттям нового Кримінального Кодексу, що вступив в дію 1 вересня 2001 року, Україна серйозно зайнялась боротьбою з нелегальним використанням комп’ютерних програм: була прийнята нова редакція Закону “Про авторське право і суміжні права”, в 2002 році Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію легалізації програмного забезпечення та боротьби з нелегальним його використанням, в 2003 році Міністерство освіти та науки прийняло Постанову Про утворення Реєстру виробників та розповсюджувачів програмного забезпечення, а з 1 січня 2004 почав діяти новий Цивільний Кодекс, де заклались основи цивільного захисту авторського права.
Національна нормативно-правова база постійно розвивається та удосконалюється. Внесення змін до діючого законодавства перш за все пов'язано із необхідністю виконання зобов'язань України, що випливають з міжнародних договорів, до яких приєдналась і має намір приєднатися Україна. І хоча з законодавчої точки зору захист комп'ютерних програм в Україні відповідає вимогам, прийнятим в світі, реальний стан речей залишає бажати кращого.
Основними причинами широкого використання в країні неліцензійного програмного забезпечення е недосконалість нормативно-правової бази, несприятливі умови розвитку ринку інформаційних технологій, відсутність негативного ставлення у суспільстві до нелегального використання програмного забезпечення та неспроможність більшої частини населення придбати легальне програмне забезпечення через його високу ціну тощо.
Проблема протидії злочинам, пов'язаним з посяганням на права інтелектуальної власності, сьогодні дуже актуальна. Гостро відчувається відсутність правової освіти громадян стосовно авторського права, відчуття безкарності у всіх суб’єктів пов'язаних з порушеннями авторських і суміжних прав, а також відсутність у правоохоронних органів чіткої методики перевірки комп’ютерної техніки на предмет нелегального поширення та використання програмного забезпечення. У ситуації, що склалася, головне – забезпечити правильне поєднання інтересів автора твору, з погляду їх достатньої винагороди, і інтересів всього суспільства.
Єдиним виходом з поставної проблеми на даний момент являється легалізація програмного забезпечення та цілковита відмова від його нелегального використання. Зараз на ринку України працюють підприємства, основним напрямком діяльності яких є “аудит програмного забезпечення” куди входить виявлення в установах та організаціях нелегально використовуваних програм та створення найоптимальнішої схеми легалізації усіх необхідних програм.
Для посилення протидії правопорушення у сфері програмного забезпечення необхідне удосконалення нормативно-правової бази, кодифікувати усю нормативно-правову базу, що стосується авторського права, вирішення питань кадрового забезпечення протидії правопорушенням, пов'язаним з комп'ютерним піратством, налагодження співпраці з міжнародними організаціями.
Джерела:
http://www.microsoft.com/isapi
Розпорядження Кабінету Міністрів України Про затвердження Концепції легалізації програмного забезпечення та боротьби з нелегальним його використанням від 15 травня 2002 р. N 247-р
Мельников В. Піратство як злочин у галузі авторського права та суміжних прав: погляд на проблему // Право України, 2003. - № 4. – С.72

---

Основні умови Інкотермс 2000

2008-08-12 09:02:00 (читать в оригинале)

Повний текст - http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.4967.1&nobreak=1

Інкотермс 2000 — 13 торгових темінів, що визначають базові умови поставки товару (перевізника, завантаження, відповідальність, місце перевезення, страхування тощо)

EXW
Продавець надав товар у розпорядження покупця на площах свого підприємства, заводі, без здійснення митного очищення товару для експорту та завантаження його на будь-який приймаючий транспортний засіб.
Мінімальні обовязки на Продавця, усі витрати за Покупцем.

FCA
Продавець здійснює поставку товару, який пройшов митне очищення для експорту, шляхом передання призначеному покупцем перевізнику у названому місці.
Продавець несе відповідальність за навантаження.

FAS
Поставка є здійсненою продавцем, коли товар розміщений біля борту судна у названому порту відвантаження. Це означає, що з цього моменту усі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару повинен нести покупець.
Обовязок по митному очищенню покладається на Покупця.

FOB
Поставка є здійсненою продавцем, коли товар перейшов через поручні судна в названому порту відвантаження. Це означає, що з цього моменту усі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару повинен нести покупець.
Обовязок по митному очищенню покладається на Покупця. Застосовується при морських перевезеннях.

CFR
Ппоставка є здійсненою продавцем, коли товар перейшов через поручні судна в порту відвантаження. Продавець зобов'язаний понести витрати та оплатити фрахт, необхідні для доставки товару до названого порту призначення .
Обовязок по митному очищенню покладається на Продавця. Застосовується при морських перевезеннях.

CIF
Поставка є здійсненою продавцем, коли товар перейшов через поручні судна в порту відвантаження.
Продавець зобов'язаний понести витрати та оплатити фрахт, необхідні для доставки товару до названого порту призначення.
Від продавця необхідне страхування з лише з мінімальним покриттям. Обовязок по митному очищенню покладається на Продавця. Застосовується при морських перевезеннях.

CPT
Продавець здійснює поставку товару шляхом його передання перевізнику, призначеному ним самим.Це означає, що покупець приймає на себе всі ризики та будь-які інші витрати, що можуть виникнути після здійснення поставки товару у вищезазначений спосіб.

CIP
Продавець здійснює поставку товару шляхом його передання перевізнику, призначеному ним самим. Це означає, що покупець приймає на себе всі ризики та будь-які інші витрати, що можуть виникнути після здійснення поставки товару у вищезазначений спосіб

DAF
Продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що пройшов митне очищення для експорту, але ще не для імпорту, наданий у розпорядження покупця нерозвантаженим на прибулому транспортному засобі в названому місці та пункті на кордоні, але перед митним кордоном суміжної країни

DES
Продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що не пройшов митного очищення для імпорту, наданий у розпорядження покупця на борту судна в названому порту призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до названого порту призначення до розвантаження

DEQ
Продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що не пройшов митного очищення для імпорту, наданий у розпорядження покупця на причалі (набережній) у названому порту призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до названого порту призначення та розвантаженням товару на причал (набережну)

DDU
Продавець здійснює поставку покупцю товару без проведення його митного очищення для імпорту та без розвантаження з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця, за винятком (у відповідних випадках) будь-яких "мит"

DDP
Продавець здійснює поставку покупцю товару, який пройшов митне очищення для імпорту, без розвантаження з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця, включаючи (у відповідних випадках) будь-які "мита" (під словом "мито" тут розуміється відповідальність за виконання та ризики виконання дій з проходження митних процедур, а також оплата витрат митного очищення, податків, митних і інших зборів) на імпорт до країни призначення

---

Перевірки по-новому

2008-08-11 16:44:00 (читать в оригинале)

Джерело: Олександр Даниленко, http://status.net.ua


26 грудня набрав чинності новий закон, що визначає порядок проведення перевірок. Що ж чекає підприємців.

Сьогодні в Україні існує як мінімум декілька десятків потенційних контролерів, що мають право перевіряти той чи інший бік діяльності підприємства. Більшість з них наділені настільки серйозними повноваженнями, що за бажанням контролер може навіть зупинити роботу підприємства або, й того гірше, довести його до розорення. На жаль, такі ситуації дійсно мають місце, більше того, вони стали проблемою, що набуває загрозливих масштабів. Про це свідчать, наприклад, дані, наведені у Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, затвердженій Указом Президента України від 03.09.2007 № 816/2007. За експертними оцінками, в 2006 році перевірено майже 95 % підприємств України. Найбільше завзяття проявляють співробітники податкового відомства, органів пожежного нагляду і СЕС.

І ось не так давно був прийнятий Закон України від 05.04.2007 № 877-V «Про основні принципи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі — Закон про перевірки). Зовсім скоро він набуде чинності. Найкращий час розібратися, чи зможе він хоча би трохи поліпшити становище підприємців.

Прощай, Указ! Здрастуй, Закон!

Розробники Закону про перевірки перш за все ставили за мету уніфікувати процедуру проведення перевірок і привести розкидані по численних нормативних документах норми до єдиного і зрозумілого для всіх алгоритму взаємин між перевіряльниками і тими, кого перевіряють. Проте нагадаємо, що це не перша спроба впорядкувати законодавство про перевірки. Ось вже десятий рік діє Указ Президента України від 23.07.1998 № 817/98 «Про деякі заходи по дерегулюванню підприємницької діяльності» (далі – Указ № 817). Свого часу він також викликав чимало критики з боку контролюючих органів, але врешті-решт вони його визнали і практично завжди виконували. Виданий він був відповідно до тепер уже майже забутого пункту 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, що свого часу викликав масу суперечок. Це означає, що діяти Указ № 817 буде до набуття чинності спеціального законодавчого акта, який врегулює це питання. Таким чином, з моменту набуття чинності Закону про перевірки він втратить силу.

Відзначимо, що більшість дійсно прогресивних норм Указу № 817 благополучно перекочували в цей Закон. Наприклад, про необхідність здійснювати попереднє повідомлення суб'єктів перевірок, робити записи в журналі перевірок і так далі. Проте останнім часом чомусь все більше відомств почали заявляти про те, що Закон про перевірки на них не розповсюджується. Що б це означало?

Не я!

Мінфін першим заявив про те, що в такій редакції Закон про перевірки не може регулювати податковий контроль і визначати повноваження податківців, пов'язані з перевірками. Його застосування до сфери податкового контролю і діяльності органів ДПС, на думку цього відомства, є необґрунтованим. Головний аргумент – існування спеціального закону, що визначає права і обов'язки співробітників податкових органів, а саме Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (далі – Закону про ДПС).

Відмітимо, що майже одночасно з цим Держкомпідприємництва висловив прямо протилежну точку зору, заявивши, що Закон про перевірки розповсюджується саме на відносини у сфері податкового контролю за діяльністю суб'єктів господарювання. А через деякий час знову підтвердив свою думку, уточнивши, що Закон про перевірки трохи зачіпає норми Закону про ДПС, а значить, повинен виконуватися податковою службою. Цікаво, що саме податкове відомство, якого це питання стосується безпосередньо, обмежилося вкрай невиразною відповіддю в дусі «можу копати, а можу не копати», з деяким акцентом на останню частину. Іншими словами, відповідь податківців зводиться до того, що вони виконуватимуть вимоги закону, але в межах своєї компетенції і лише в частині, яка розповсюджується виключно на податкові органи.

Услід за податковою службою про своє небажання виконувати вимоги Закону про перевірки заявили фонди соціального страхування, аргументуючи свою відмову тим, що вони не є контролюючими органами, а також Пенсійний фонд, який також послався на те, що для нього правила проведення перевірок встановлені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Ще одним відомством, що заявило про невизнання Закону про перевірки, стала Державна інспекція з контролю за цінами. Її аргументація взагалі, на наш погляд, дивна. Закон про перевірки не для них, вважає інспекція, адже він не розповсюджується на відносини, що виникають при здійсненні державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, а при перевірці цін інспекція згідно із Законом України «Про ціни і ціноутворення» якраз і контролює дотримання вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Нагадаємо, про те, що контроль за цінами — лише одна з функцій інспекції, основне ж її завдання — контроль за правомірністю застосування цін і державною дисципліною цін. І в цій частині проблем із застосуванням норм Закону про перевірки по відношенню до цього відомства, на наш погляд, немає.

Якщо податкові і соцстрахівські перевірки будуть виведені зі сфери дії Закону про перевірки, його цінність сильно зменшиться. На нашу думку, вищезазначені контролюючі органи, кажучи про те, що цей Закон не розповсюджується на їх відомства, грішать проти істини, і ось чому.

>По-перше, в Законі про перевірки визначений винятковий перелік сфер, на які він не розповсюджується. Зокрема, цей документ не регулює сферу валютного і митного контролю, контролю за дотриманням бюджетного законодавства, банківського і страхового нагляду та інші види контролю на ринку фінансових послуг, антимонопольний контроль, а також сферу оперативно-розшукової діяльності, дізнання, прокурорського нагляду, досудового слідства і правосуддя. Все, крапка. Ніяких інших випадків не передбачено.

>По-друге, згідно із Законом про перевірки орган державного контролю не може здійснювати державний контроль за господарською діяльністю, якщо закон прямо не уповноважує його на здійснення такої діяльності і не визначає його повноваження. Таким чином, для застосування Закону про перевірки наявність спеціальних законів не тільки не є перешкодою, а навпаки, необхідною умовою для того, щоби контролюючий орган взагалі міг проводити які-небудь перевірки.

>По-третє, Закон про перевірки — фактично правонаступник Указу № 817, вимоги якого згадані відомства повинні були виконувати і до цих пір виконують. А якби законодавці хотіли щось змінити в цьому відношенні, то вони так і написали б.

Не можна не відзначити, що чи не основною причиною означених суперечок є те, що в Законі про перевірки немає переліку контролюючих органів, як це було в Указі № 817. Згідно із Законом про перевірки органи, уповноважені здійснювати державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності, встановлюються виключно законами. Іншими словами, якщо в якихось законах орган значиться як контролюючий, то він підпадає під дію Закону про перевірки.

Що ж до різних не стикувань з нормами інших законодавчих актів, то звернемо увагу на норму Закону про перевірки, в чомусь схожу з нормою «конфлікту інтересів» Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами»: у випадку, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акту, виданого відповідно до закону, допускає неоднозначне тлумачення прав і обов'язків суб'єкта господарювання або органу державного нагляду (контролю) і його посадових осіб, рішення ухвалюється на користь суб'єкта господарювання. Таким чином, будь-яка відмова контролюючого органу виконати ті чи інші норми Закону про перевірки під приводом того, що їх немає в спеціальних законах або вони виписані там «не так», може бути заперечена в суді тим, кого перевіряють. І дуже навіть ймовірно, що з урахуванням вищезазначеної норми «конфлікту інтересів» суд займе сторону того, кого перевіряють.

Скільки ж можна перевіряти?

На сьогодні єдиного граничного терміну, протягом якого може проводитися перевірка, не встановлено. Так, відповідно до Закону про ДПС тривалість планової виїзної податкової перевірки не повинна перевищувати 20 днів, а відносно суб'єктів малого підприємництва – 10 днів. Проте така перевірка може бути і продовжена: у загальному випадку на 10 робочих днів, а для суб'єктів малого підприємництва – на 5.

Термін здійснення планової перевірки, визначений Законом про перевірки, не може перевищувати 15 робочих днів, а для суб'єктів малого підприємництва – 5 робочих днів. Що ж до позапланових перевірок, то ситуація з ними аналогічна. Наприклад, тривалість позапланової податкової перевірки не повинна перевищувати 10 робочих днів, а відносно суб'єктів малого підприємництва – 5 робочих днів. В загальному ж випадку тривалість позапланової перевірки залишиться такою ж, а для суб'єктів малого бізнесу скоротиться до 2 днів. Найцікавіше ж, що за новим Законом продовжувати термін здійснення планової або позапланової перевірки не дозволяється.

На нашу думку, саме питання про тривалість перевірок і можливості їх продовження стане найбільш спірним. Адже після набуття чинності Закону про перевірки норми Закону про ДПС, що регулюють це питання, фактично залишаться діючими.

Тільки раз на рік

Зараз відповідно до Указу № 817 планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності не частіше одного разу на календарний рік. А ось після набуття чинності Закону про перевірки періодичність перевірки залежатиме від такого поняття, як ризик господарської діяльності, під яким розуміється міра вірогідності виникнення негативних наслідків від здійснення господарської діяльності і можливий розмір втрат від них. Якщо ризик не перевищує гранично допустимого рівня, він вважається прийнятним. Кабмін повинен в шестимісячний термін з дня ухвалення закону затвердити критерії поділу суб'єктів господарювання за ступенем ризику їхньої господарської діяльності для безпеки життя і здоров'я населення, навколишнього природного середовища і визначити періодичність здійснення державного контролю. Якщо ж такі критерії по окремих категоріях діяльності затвердити не встигнуть, господарюючі суб'єкти, що перевіряються, вважатимуться суб'єктами з незначним ступенем ризику, і перевіряти їх можна буде не частіше одного разу на п'ять років.

Процес затвердження критеріїв вже йде повним ходом. Так, ухвалою КМУ від 14.11.2007 № 1324 був затверджений Порядок ділення суб'єктів господарювання за ступенем ризику їхньої господарської діяльності для безпеки життя і здоров'я населення, навколишнього природного середовища щодо пожежної безпеки.


Не перші й не другі

Досить часто в ході перевірки у підприємства виникає необхідність в залученні різних консультантів зі сторони. Проте статус таких консультантів при проведенні перевірки дотепер залишався невизначеним. Тепер же Законом про перевірки вводиться поняття третіх осіб, під якими розуміються юридичні й фізичні особи (адвокати, аудитори, члени громадських організацій і так далі), що залучаються в ході перевірки. Причому залучити їх до перевірки можуть органи як перевіряльників, так і контролюючі. Теоретично у зв'язку з цим можуть виникнути доволі пікантні ситуації. Наприклад, на перевірку умовного підприємства А податкова служба запрошує як експерта-консультанта по цьому виду діяльності співробітника конкуруючого підприємства Б. Той знайомиться з документацією, ходить по виробничих приміщеннях і тому подібне, Мало приваблива перспектива, чи не так?

Треті особи мають право:

>бути присутніми при здійсненні заходів державного контролю;

>знайомитися з документами і матеріалами, що стосуються перевірок;

>представляти інтереси господарюючих суб'єктів у контролюючих органах;

>здійснювати інші дії на користь господарюючих суб'єктів.

Інші новації

Крім всього вище переліченого, Закон про перевірки містить ще досить багато нових нюансів, детально розповісти про які в рамках однієї статті практично неможливо. Тому зосередимося на найбільш істотному.

Як органи державного контролю, так і суб'єкти господарювання мають право фіксувати процес здійснення планової чи позапланової перевірки (окремих її фрагментів) засобами аудіо- і відеотехніки за умови, що це не заважає здійсненню перевірки.

Планові та позапланові перевірки здійснюються тільки в робочий час, причому встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку. З цього виходить, що, якщо специфіка вашого підприємства передбачає виключно роботу в нічний час, перевірки також повинні проводитися вночі.

Закон забороняє посадовій особі проводити перевірку підприємства, якщо на ньому працює службова особа, що перебуває з нею в сімейних стосунках.

На закінчення висловимо надію, що набуття чинності Закону про перевірки хоч би частково полегшить життя підприємцям, захистить їх від перевіряльників, всесильність яких все ж таки стане меншою.

[1]Лист Мінфіну від 31.08.2007 № 31–21010–04–5/17626.

[2]Лист Держкомпідприємництва від 05.09.2007 № 6631.

[3] Лист Держкомпідприємництва від 23.10.2007 г. № 7998.

[4] Лист ДПАУ від 06.09.2007 № 8610/6/23–6016/1016

[5] Лист виконавчої дирекції Фонду соціального страхування по тимчасовій втраті працездатності від 02.10.2007 № 01–14–2045, лист Державного центру зайнятості від 03.10.2007 № ДЦ-04–5708/0/6–07.

[6] Лист цього відомства від 28.09.2007 № 200/7–7/2315.

---

Суд на громадських засадах

2008-08-11 13:36:00 (читать в оригинале)

Джерело: Сергій Терен, http://kontrakty.com.ua/


Третейське судочинство — явище для України не нове. Інститут арбітражів було впроваджено Положенням про третейські суди ще 1975 року, спеціальні посилання на нього містилися в Господарсько-процесуальному і Господарському кодексах, а також у Законі «Про виконавче судочинство».

Причому сторонам, між якими виник спір, спочатку було надано доволі широкі можливості вибору приватного суду. За неофіційними даними, в Україні нараховується кілька десятків третейських судів (офіційної статистики немає). Серед них — третейські суди, створені в межах професійних чи галузевих союзів та об’єднань підприємців; так звані одноразові третейські суди — ad hoc, які створюють для розгляду однієї справи; міжнародні арбітражі. Зазначимо, що спеціально для Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС), створеного при Торгово-промисловій палаті України 1994 року, було ухвалено Закон «Про Міжнародний комерційний арбітраж». МКАС розглядає лише спори, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю, тому не завжди підходить для підприємців, які працюють тільки в Україні.

На перший погляд, третейські суди виглядають доволі конкурентоспроможними. Їхня незаперечна перевага перед державними — оперативність у вирішенні судових спорів. Якщо державна система дає змогу затягнути справу на кілька років, то в арбітражних судах її можна залагодити в термін від двох тижнів до двох місяців. Причому винесене рішення перегляду вже не підлягає. Винятком є випадки, коли в процесі розгляду спору було допущено грубі порушення судової процедури. Щоправда, за всі ці зручності сторонам, між якими виник спір, доводиться в прямому сенсі платити. «Розгляд справи в третейських судах спричинює суттєві витрати: вартість послуг авторитетного третейського суду може становити від 1 до 5% суми операції плюс адміністративні витрати», — роз’яснює провідний юрист EY Law Максим Лавринович. При розгляді спору щодо великих операцій різниця відчутна, якщо врахувати, що звичайний суд бере за «справу» не більш як 1700 грн.

Утім, послуги українських арбітрів досі були практично незапитаними зовсім не через фінансовий бік питання. «Основною причиною, що стримувала розвиток інституту третейського судочинства «всередині» України, слід визнати брак механізмів створення й процедури діяльності третейських судів, а також можливості примусового виконання їхніх рішень. Хоча, як відомо, саме така ознака, як виконуваність судового рішення, є найважливішою при визначенні ефективності того чи іншого механізму судового захисту порушеного права і, як наслідок, судової системи загалом», — розповідає директор департаменту судової діяльності юридичної фірми «Салком» Андрій Кузнецов. Ще одним наслідком правової неврегульованості роботи арбітражів було вельми прохолодне ставлення до них влади. «Узагальнення практики діяльності третейських судів свідчить про те, що вони не виконували своєї соціальної функції. Понад те, відомі окремі випадки, коли третейські суди використовували як інструмент ухиляння від виконання суб’єктами господарювання валютних зобов’язань перед державою», — заявив свого часу заступник голови Комітету ВР з питань правової політики Микола Онищук.

Наявні вади вітчизняного інституту третейського судочинства ліквідував профільний Закон «Про третейські суди», оновлений варіант якого депутати ухвалили 11 травня. Причому цього разу ніхто не сумнівався в тому, що глава держави його підпише, оскільки депутати врахували пропозиції і виправлення до його тексту, подані Леонідом Кучмою.

Що отримали

Як зазначають аналітики, положення нового закону закріпили вже наявні переваги арбітражного процесу й додали до них нові. Зокрема, до таких слід віднести можливість винесення третейським судом розпорядження про вживання забезпечувальних заходів щодо предмета спору (арешт майна відповідача чи заборона на здійснення ним тих чи інших дій). Крім того, очевидними перевагами арбітражного розгляду є нерозголошування процесу розгляду спору, можливість для сторін, між якими виник спір, обирати (а отже, й контролювати) арбітрів, гнучкість процесу, швидкість вирішення спору й обов’язковість виконання рішення третейського суду. Однак наданими можливостями ще треба вміло скористатися.

Конфіденційність розгляду. Якщо контрагенти хочуть уникнути розголошування інформації про конфлікт, що виник між ними, існування якого не найкращим чином позначається на іміджі обох сторін, що сперечаються, юристи радять звернутися до послуг третейського суду. Аналогічне рішення сторони можуть прийняти і в тому разі, якщо судовий розгляд вимагає ознайомлення суддів з комерційною інформацією конфіденційного характеру, яку потенційно можуть використати конкуренти. Адже судовий розгляд в Україні гласний, тому витік інформації є більш ніж реальним. Натомість у третейському процесі, згідно з новим законом, є можливість договірного нерозголошування. «Це означає, що за умови домовленості сторін, процес буде негласним. Однак негласність не є абсолютною. Розгляд буде негласним лише тоді, коли одна зі сторін висловить протест проти розголошення.

Це відрізняється український закон від, наприклад, англійського, який прямо передбачає негласність, але дозволяє сторонам домовлятися про розголошування. Арбітр, який розглядав справу, в жодному разі не повинен розголошувати інформацію, яка стала йому відома під час третейського розгляду», — розповідає партнер юридичної фірми «Магістр & партнери» Сергій Свириба.

Можливість вибору арбітрів. У третейському процесі, на відміну від державного суду, сторони вільні у виборі своїх суддів. «Хоча в новому законі зазначено: якщо арбітражне застереження написано нечітко й існує посилання на інституційний третейський розгляд, постійно діючий арбітражний суд має право зробити вибір за сторону, і таке рішення є обов’язковим. Таким чином, сторона легко втрачає контроль над вибором арбітрів», — застерігає юрист юридичної фірми «Магістр & партнери» Марта Хом’як.

Крім того, розробники закону спробували дистанціювати арбітра від сторін, між якими виник спір, і наділити його автономністю для того, щоб зробити третейський розгляд неупередженим. Однак і тут є свої нюанси. «Новий закон нечітко регулює відносини сторона — арбітр і вводить новацію, яка дозволяє укладання контрактів з арбітрами. Контракти з арбітрами можуть, але не повинні укладатися. Беручи до уваги, що арбітр є своєрідним клієнтом сторони, наявність контракту можна трактувати двозначно: з одного боку, контрактна основа психологічно зв’язує арбітра і йому важко ухвалити справедливе рішення, з іншого — відсутність договірного регулювання суттєво деформалізує відношення, дозволяючи стороні неформально тиснути на арбітра. Слід звернути увагу на те, що послуги арбітрів платні і зазвичай недешеві. Цей, здавалося б, маленький нюанс може мати значний вплив на вихід справи», — продовжує Марта Хом’як. «Модель, закладена в законі, може призвести до того, що з конфлікту сторін може виникнути конфлікт суддів (у разі, якщо розгляд є колегіальним). Тобто оскільки арбітри є своєрідними клієнтами сторін, вони можуть працювати не на те, щоб установлювати справедливість, а щоб якнайкраще обстоювати інтереси «своєї» сторони. У будь-якому випадку вихід справи значно залежатиме від поведінки й розуміння справедливості арбітрами», — додає юрист юридичної фірми «Магістр & партнери» Олена Терлецька.

До того ж слід врахувати, що в новому законі також зазначено й те, що неможливість формування третейського суду чи неможливість сторін призначити єдиного суддю є основою для передачі справи на розгляд до звичайного суду, а отже, може нівелювати весь задум третейського розгляду.

Зниження ризиків судових помилок. В основу роботи третейського суду покладено принцип арбітрування. «Мається на увазі не так розгляд суперечки по суті, як максимальне сприяння сторонам конфлікту в досягненні ними компромісу й укладення мирової угоди. Адже зазвичай більшість судових спорів — це результат «боротьби принципів» і небажання йти на незначні поступки. Водночас усі розуміють, що «поганий мир кращий за хорошу війну». Саме у примиренні сторін і полягає роль третейського суду», — пояснює Андрій Кузнецов.

Крім того, на думку юристів, широке застосування інституту третейського судочинства дасть змогу суттєво зменшити навантаження на державні суди. Це, своєю чергою, має сприяти зниженню ризиків судових помилок і відповідно підвищенню рівня довіри до судової системи України загалом.

Виконання рішень третейських судів. Незважаючи на те, що згідно із законом рішення третейських судів є остаточними, ситуацію з цим питанням з’ясовано недостатньо. У лютому цього року Конституційний Суд виніс рішення, відповідно до якого рішення третейських судів мають виконуватися державними виконавцями, так само як і рішення звичайних державних судів. Проте якщо сторони не бажають добровільно виконувати рішення арбітражу, у них, як і раніше, є достатньо можливостей для маневру, оскільки виконавчий лист може видавати лише звичайний державний суд.

Як підвищити ефективність арбітражного розгляду

Проте у сторін, між якими виник спір, є можливість нівелювати шорсткості, що є в законі, правильно оформивши в договорі так зване третейське застереження. Мається на увазі окремо обумовлене місце розгляду спору, порядок вибору арбітрів, процедура розгляду ними конфлікту і багато іншого. До того ж важливу роль відіграє і наявність довіри до третейського судочинства з боку підприємств і громадян. До речі, деякі юристи вже мають свої думки щодо вирішення цього питання. «Важливо, щоб довіра до третейських судів передусім з’явилася у юристів-практиків, на думку яких покладаються суб’єкти господарювання. Гадаю, що таке можливо лише у разі об’єднання наших зусиль — зусиль провідних юридичних фірм, які мають взяти ініціативу у свої руки і створити власний третейський суд — суд, що складається з фахівців таких фірм. Довіра до кожної з юридичних фірм окремо здатна забезпечити значну довіру до суду (арбітражу), створеного ними, і забезпечити йому майбутнє, а його «клієнтам» справедливе вирішення спорів», — розповідає глава юридичної фірми «Ільяшов і партнери» Михайло Ільяшов.
Не третейське це діло

Спори, непідвідомчі третейським судам:
визнання недійсними нормативно-правових актів;
спростування договорів, пов’язаних з державними замовленнями чи державною таємницею;
сімейні спори (за винятком таких, що виникають із шлюбних контрактів);
спори щодо банкрутства підприємств;
справи, в яких однією зі сторін є орган державної влади, місцевого самоврядування, держустанова чи організація, казенне підприємство.

Підстави для оскарження рішення третейського суду:
якщо згідно з чинним законодавством спір не підлягав розгляду третейським судом;
рішення третейського суду прийнято щодо спору, який не покривається третейською угодою;
арбітражну угоду компетентний суд визнав недійсною;
склад третейського суду не відповідав вимогам закону.

Підстави для відмови у видачі виконавчого листа з виконання рішення арбітражу:
анульовано відповідне рішення третейського суду;
спір, щодо якого прийнято рішення, не підвідомчий третейському суду;
закінчився термін звертання за виконавчим листом;
є підстави для оскарження рішення третейського суду;
рішення третейського суду містить способи захисту прав та інтересів, не передбачені українським законодавством;
постійно діючий третейський суд не надав компетентному держсуду матеріали з відповідної справи.