МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК Голосов: 1 Адрес блога: http://izdryk-y.livejournal.com/ Добавлен: 2007-11-27 18:39:06 блограйдером Lurk

АПОЛОГІЯ ЧЕКАННЯ

2011-04-19 02:10:59 (читать в оригинале)




 
   У мене погані стосунки з реальністю. 
   І ще гірші — з теперішнім. В сенсі — з теперішнім часом. Закриваючи різні фрагменти й періоди минулого, як закривають кримінальні справи, і перебуваючи в постійному очікуванні майбутнього (байдуже якого — обіцяної апокаліпси чи наступного року, іноді навіть найближчого дня чи години), не вмію триматися на гребені поточної хвилі, не відчуваю миті актуального теперішнього, тобто, по суті, й не живу по-справжньому. Звісно, біологи зафіксують і підтвердять усі аспекти життєдіяльності, психологи пояснять проблему якимись псевдонауковими теоріями, духівники говоритимуть про поневіряння людської душі у темних лабіринтах часу, проте навряд чи це допоможе мені відчувати реальність так, як її, на мою думку, годилося б відчувати істоті живій, мислячій і віруючій. 
   Тут і тепер мене просто немає. Я — експонат темного минулого і персонаж неясного майбутнього. 
   Бо так насправді немає жодних “тут” і “тепер”: будь-який фіксований пункт дійсності виявляється таким же ірреальним фантомом, як арифметичний нуль або геометрична точка. Навіть дата народження чи момент смерті, якщо розглядати їх під потужним zoom, насправді виявляться розтягнутим у часі триванням — таким же безкінечним і болісним очікуванням невідомості, як і ціла решта людського життя.
   Проте невідомість не лякає мене. Яким би загрозливим не видавалось незбагненне майбутнє, мені комфортніше й природніше чекати його, аніж планувати завтрашній день. Планувати, втілювати проекти й добиватися наміченої мети — прерогатива людей, яким необхідне відчуття контролю ситуації. Знаю багатьох, кому відчуття панування над ситуацією, необхідне як дихання. Можливо, в такий спосіб вони вирішують свої особисті стосунки з реальністю. Мені ця метода недоступна. Бо в моїй реальності надто багато ірреального, нереального, надреального, сюрреального, позареального. Себто усього цього порівну. Себто все це й складає так звану “дійсність” — те, що є і діє. А там, де діє дійсність, людині залишається лише підпорядкована цим діям діяльність. Це і є тією стихією, що пульсує невловимими хвилями так званого “теперішнього”. 

   У нас усе “так зване”. Здається, ми давно втратили (а може, ніколи й не знали) властиві, іманентні імена речей і явищ.
   Наш єдиний закон — “так заведено”. Хоча на запитання, коли, ким і що саме “заводилося”, відповіддю у найкращому разі будуть зведений до неба погляд та глухе мовчання.
   Єдина спільна для нас усіх психічна домінанта — потреба постійно переконувати себе в тому, що ми реальні, що ми насправді існуємо, маємо власну волю і власний вибір. І це попри те, що ніхто не пояснить ані що таке “реально”, ані що таке “насправді”, ба навіть у наших дефініціях “правди” — ані слова правди як такої. Та й навіть оте “як таке” — звичайна лінгвістична данина байдужому, мовчазному, позбавленому людських інтерпретацій універсуму. 
   Бо ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерпретаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації — суть словесні конструкції. Тому й кажемо, що світ постав зі Слова, через Слово уявнився, втілився і стався. Проте, чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише назвами інших слів. Ми втратили здатність (а може, ніколи й не вміли) “називати речі своїми іменами”. Ми оперуємо означеннями й поняттями так далекими від дійсності (якщо така існує), що, по суті, живемо не в світі явищ і речей, а в світі, збудованому з випадкових найменувань. 
   Ми не терпимо неназваного. І не довіряємо названому. Ми роззираємося навсібіч і, вважаючи побачене “справжньою дійсністю”, називаємо, називаємо, називаємо.

   Особисто мені з усіх способів висловлювання найдоречнішими видаються запитання. В мене збереглося багато наївних, дитячих запитань, на які так ніхто й не дав відповіді. Та й хто мав би відповідати? Вочевидь, хтось інший, не я. Але хто? Можливо, саме тому, говорячи про свої стосунки з реальністю і цілком логічно почавши з “я”, я неуникно переходжу на “ми”. Бо там де “ми” — там чергова інтерпретація у формі “об'єктивного” діагнозу, а там де “я” — проблема identity й індивідуальна відповідальність. 
   Коли промовляю багатьом, то й говорю від імені багатьох. А я ж один, і ім'я в мене одне! І в мене погані стосунки з реальністю.
   Зате чудові стосунки з невідомістю.
   Моє identity позбавлене теперішнього часу.
   Зате моя індивідуальна відповідальність — у запитальності. Складаючи з піщинок чужих слів запитання, я будую сипкий фундамент нашого спільного майбутнього. 
   Ці запитання ні до кого не звернені, проте вони володіють таким потенціалом можливих відповідей та інтерпретацій, що це вселяє нічим не обґрунтовану впевненість: завтрашній день настане, і прийде чергова година, і станеться найближча мить. Основне — дочекатися їх. Мабуть, це очікування і є суттю мого життя. 

   Можливо, це є суттю і твого життя. Суттю, не позбавленою сенсу. 
   Якщо тільки знати, що твоє справжнє ім'я — Хтось, Хто Чекає.
   Якщо повірити, що крім тебе чекає ще хтось.
   Якщо лише ті, хто чекають, дійсно є.