Какой рейтинг вас больше интересует?
|
КАВА І МОЛОКО2011-05-24 15:03:06 (читать в оригинале)В чорно-білій франшизі Джармуша «Кава і сигарети» є одна пам’ятна сцена: героїня п’є свою ранкову каву і стримано відбивається від облоги офіціанта — він усе намагається долити їй чергову порцію напою, дотримуючись кодексу нав’язливого обслуговування, не розуміючи, чому клієнтка воліє сидіти з майже порожнім горнятком. В якийсь момент йому це вдається. Жінка реагує роздратовано. «Навіщо ви це зробили? — каже вона. — Кава була саме такої температури і мала саме такий смак, як потрібно». Як на мене, сцена ця добре ілюструє біологічний либонь механізм наших уподобань і стереотипів. Десь уже доводилося писати, що всі без винятку люди — незалежно від раси, статі, релігійності та ін. — потребують трьох речей: влади, позитивної самоідентифікації і доброго самопочуття. Ці речі власне тому і є базовими, що глибоко закорінені в біологічній природі людини, і потреба позитивної самоідентифікації чи ж не найочевидніша з трьох. Однак сама ця т.зв. identity — штука геть неочевидна навіть для її носія, понад усіляку міру скомплікована і потворно глобальна. Ось і маємо на вершечку айсберга незрозумілу вимогливість до температури кави, скажімо, а що ховається «на дні горнятка, під товщею темних вод» — хтозна. Ну, і от. Комусь до нудоти, до ригачки обридли ретушовані гламурні візії, політкоректність і фальшиві гігієнічні посмішки, а хтось ригає через брак питної води й елементарних засобів дезінфекції. Одні, маючи досить упорядкованого буржуазного добробуту, родинних цінностей і голлівудської моралі, шукають екстремальних пригод, кохаються в руйнації й естетиці трешу. Інші — живучи посеред справжнього, не стилізованого сміття, марять буколічною ідилією, вважаючи зразком земного раю рекламні краєвиди туристичних агенцій. Хтось усе життя переймається елементарним виживанням; когось, натомість, приваблює романтизований суїцид у готичному антуражі. Дехто шукає в галасливій, метушливій, жорсткій реальності острівці тиші, приватності, субтельності, а хтось у загальному вереску вирізняє найверескливіших, здатен реагувати лише на шок і оперує єдиним критерієм — «жерсть». Є ті, хто продовжує вірити в універсальні ідеали, високі поривання, духовні цінності й елітарність, а їхні зневірені опоненти шукають непідробності в примітиві, нативізмі, мінімалізмі. Дехто не припиняє плекати ілюзії суспільних цінностей і прогресу, а комусь порятунок ввижається в затворництві, інформаційній ізольованості, соціопатії. Одні ще залишаються поборниками прогресу, позитивізму, раціональності, усталених ієрархій, інші вибирають етично-естетичний релятивізм, тяжіють радше до «низького» (бо воно, ніби-то, ближче до правди життя), аніж до «піднесеного». Хтось переконаний, ніби мистецтво покликане… (далі — бла-бла-бла), інші ж запевняють, що мистецтво витіснене рекламою та повсюдним консьюмеризмом в ареали, де споконвіку гніздиться порнографія, бруд, непотріб… (а далі — теж бла-бла). Продовжувати можна безконечно. Усього надто багато. Усього — безліч. Тому наш світ видається кольоровим. Але насправді наріжними каменями цього різноманіття є окремі живі, з плоті і крові, люди — кожен зі своєю identity, чорно-білою, як фільм Джармуша. Бо якщо ми схильні так принципово, так вимогливо ставитися до фізико-хімічних властивостей улюбленого напою, то якою ж мірою непримиренності можна виміряти наше ставлення одні до одних?
Для когось убивство — гріх, для когось — священний обов’язок, для когось — неуникний елемент щоденного потоку теленовин. От і все. А перелік тих, хто заслуговує на життя, і тих, хто вартий смерті (чи тих, хто вартий життя і заслуговує на смерть) a priori входить до нашої самоідентифікації, як перелік улюблених іграшок чи найінтимніших, найпотаємніших уподобань.
«Роби те, що вважає добром більшість», — каже соціум. А гасло постліберального суспільства уже формується в мізках новітніх ідеологів: «Роби, що хочеш, згідно з власним identity». Усе наче б то гаразд. Адже така формула передбачає індивідуальну, а не суспільну чи групову відповідальність — цілком євангельський принцип. Проте, про яку відповідальність і про які індивідуальності йдеться, якщо identity нині вирощуються маркетологами й ідеологами, ніби клони в пробірці? «Я — той, хто користується косметикою марки Х»; «Я — той, хто їздить автом моделі Y»;«Я — той, хто тусує в мережі клубів Й», — так сьогодні формуються новітні «Я». І кожне таке «Я» — це лише черговий «Той, Хто», себто, вибачте на слові, The Who. Цікаво, чи Ті, Хто доглядають плантації «Тих, Хто», самі є особами, індивідуальностями, живими душами, чи вони також є «Тими, Кого» вирощують на замовлення? Проблема навіть не в тому, аби знайти остаточного садівника і розкрити чергову «теорію змови». Проблема в тому, що Садівник за таких обставин знову виявляється самотнім: душі, що їх Він створив на вічне життя, згорають щомиті у вогні переідентифікації. Про самоідентифікацію навіть не йдеться у світі, де відсутня самість як така. Іdentity, котрі конвеєрно створюються, впроваджуються і конвертуються в фінансові потоки, є всього лише тінями грошових знаків, і єдине, на що спроможні їхні колонії, — це створювати психічне, соціокультурне, яке там ще... тло. Тло, суттю якого є тлін. Тло, що відображає лише розтлінні закони побуту і зовсім нічого не свідчить про буття. І хто спроможний щось змінити в такому розкладі? Може, хіба якийсь набридливий офіціант? А спробуйте, для цікавості просто спробуйте, коли він учергове підійде до вас зі своєю нав’язливою посмішкою, спробуйте дозволити йому долити до вашої кави трохи молока, наприклад. Напій не набере від цього барви. І ані світ, ані ваша identity не стануть кольоровішими. Цілком можливо, що «Той, Хто» звик пити каву сорту Х з вершками Y при температурі Й образиться і відвернеться від вас. Але, може, ви, ви самі, саме ви згадаєте, що й чорно-біла картина має безлічвідтінків. І наступного разу замовите, наприклад чай.
|
Категория «Анекдоты»
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
Популярные за сутки
|
Загрузка...
взяты из открытых общедоступных источников и являются собственностью их авторов.