Про дівчинку-каліку

У переході під Майданом
Я вгледів дівчинку-каліку.
Дивився довго... Сніг розтанув
І став сльозами на повіках.

Душа здіймалася супроти
Усього, що заздріли очі.
Я бачив - нижче ліктя протяг
Порожнім рукавом тріпоче.

Спина - дугою лука вгнута.
Хода давалася непросто.
Непевним кроком перетнути
Підземний намагалась простір.

І щось щасливо лепетала
Знайомому, напевно, люду...
(Її залишив на поталу
Слизькому каменю та бруду).

В той день низький зимовий градус
Похмурив лиця перехожих...
А з неї струменіла радість,
І сміх прослався переможно!

І я відчув тоді, як сором
Червоним на лиці зависнув:
Я був навряд чи дуже хворим,
А все ж пригніченим і кислим.

І так подумав: "Чоловіче,
Візьми оте дівча за приклад!
В одне життя не ввійдеш двічі.
За кожну мить боротись звикни.

Який тягар не гнув би спину,
Тримайся сталлю, будь гранітом!
І вмій, неначе та дитина,
З останніх сил життю радіти."