GubanovGubano - BLOG.I.UA Голосов: 2 Адрес блога: http://blog.i.ua/user/1232759/ Добавлен: 2009-02-07 19:03:45

Явь и навь.

2012-10-28 01:21:00 (читать в оригинале)

Это Интернет, детка! Здесь могут послать наххх. (с)

Нубы, учите матчасть или – в сад! В Сети – как в Сети.

А побурчу малость, во имя Быстрого Хоста, Анлимит-Трафика и Святого UPSа!

   Мы все тут – в Интернете - не совсем люди. Одно слово – юзеры. Здесь вам – не там! Помнить об этом и не путать виртуал с РЛ (real life) - кошерно.  А то был случай, когда в кафе один геймер-сетевик услышал по-соседству обращение к парню по нику его удачливого врага в сетевой игре. И убил его… ИРЛ. Не, ну нормально?! Это тело нырнуло в игру и не вынырнуло. Так и ходило между живыми людьми навью геймерной.

   Другая крайность –ламерская вера в полную анонимность. И – отсюда – борзость беспредельная. Этозря. Случай бывает всякий.

   Ну и ещё доставляют много лулзов политические холивары. Концентрация утративших реал юзеров на одну страницу коментов и уровень ненависти там примерно 146%. Стоит только сказать челу, что его «команда» - бяка, как чел резво демонстрирует батхерд и ФГМ (Фимоз Головного Мозга). Что, чуть более чем полностью мешает ему как-то цивильно возразить. А уж с аргументацией и вовсе – тухляк. ФГМ, господа хомячки, - страшная штука. Хуже капли никотина! Страшнее только его злокачественная форма - ПГМ (Поцреатизм ГМ). Поцриоты – это вообще готично и почти неизлечимо. Потому что даже малограмотного селюка или чернорабочего можно обучить и наукам, и ремёслам, и даже этикету (лишь бы мозги в «котелке» были не отморожены и не отбиты). Но поцриотогенный коктейль из комплекса неполноценности и (поэтому) мега-злобной ксенофобии – это печально! Это лечится или временем (не факт) или зелёнкой на лбу (веганы и «зелёные» будут против) или высоким забором (будут против поцриоты: кого ж тогда они будут винить в кознях и бедах?).

Но это я отвлёкся. Тема ненависти раскрыта не полностью. Наблюдал неоднократно, как нормальный (в тепличных условиях уси-пуси и одобрямса) юзер начинал срать кирпичами, отписываться из френдов и даже давить на красную кнопку лишь только увидев в Дневе своего френда пост неприятного ему политического (или футбольного или религиозного) «цвета». Так сказать, «дурак –это всякий инакомыслящий».

Эти сетевые боевые хомячки… Как жаждут они решительной и бескомпромиссной схватки (в Инете, ессно!). Как неутомимо они набрасывают дерьмо на вентилятор и деятельно сбиваются в стада по интересам! Эти бы энергию, время и предприимчивость да потратить на сбор макулатуры и бутылок – из нищебродов и нытиков превратились бы в чуть более обеспеченных оптимистов.

А эта наивно-чукотская вера, что политики, обслуживающие одну группу олигархов, лучше политиков, обслуживающих олигархов из другой группы… Круче жэсть – только вера в независимые от олигархов или спецслужб маргинальные или экстремистские движения. Раньше подкармливали и «держали на поводке» скинов и братчиков. Не оправдали… «Родина» и «Свобода» и дешевле (работают практически за идею), и управляемее (фанаты же), и сильнее давят на психику «целевой аудитории». Грех не использовать.

А «пересичные» эмоционируют (кто в позитив, кто - иначе) и строят планы… Ога, щаз!

Что было, то и будет. (с)

Аминь! В смысле, Энтер!

Пысы. Вот, БлЯТ, не успеваю сделать аналитический прогноз на результаты выборов! Потом трындеть "я так и знал!" - "не катит". Ну, может успею чо-нить накропать до первых результатов...

---

жаль что...

2012-10-28 01:18:00 (читать в оригинале)

Жаль, что мы не можем объявить войну какой-то Германии и быстро сдаться.

   (Та начитался тут про курс доллара...)

---

в память...

2012-10-28 01:10:00 (читать в оригинале)

так подари себе это ощущение... беги...
давно ли ты бежал под дождём, когда каждая капля попавшая на горячую кожу взрывает тебя изнутри?
давно ли ты бежал так, не чувствуя под ногами земли, и кажется, что раскинув руки, можно взлететь?

---

Joe Bonamassa - Midnight Blues Live at the Beacon Theatre

2012-10-28 01:08:00 (читать в оригинале)

---

Учителька (ч.4)

2012-10-28 01:05:00 (читать в оригинале)

Прийшовши  до класу, одразу ж почала проводити виховну бесіду з своїми малятами. Глянула у вікно, там директор школи саме перевіряв як пофарбовано спортивний майданчик і здавалося, що його огрядна фігура закриває собою пів-майданчика.

-Бачите отого великого дядю в костюмі? Як тільки його побачите, одразу голосно вітайтеся, з директором треба вітатися,так само,як з іншими вчителями.

-Добре, Ліно Василівно!- хором відповіли діти.

Наступного дня директор знову викликав молоду вчительку. Його великі кущисті брови були підняті доверху, очі сміялися.

-Ліно Василівно, вашу виховну роботу важко не помітити. Учні Вашого класу тепер вітаються зі мною по п’ятнадцять разів на день. Іду коридором, вони назустріч, і дружно так «Добрий день!», через пів-години в столовій їх зустрів, вони знову «добрий день!», і так весь час. Я розумію, що це першокласники, але…

Першачки любили свою вчительку. Вона ніколи не підвищувала голос і для кожного знаходила час і особливий підхід.

Якось посеред уроку двері відчинилися і до класу, в якому вела урок Ліна Василівна, забіг її молодший синок Сергійко, який також в цьому році став першокласником і навчався у класі навпроти, у Ганни Павлівни. Дитя мало схвильований вигляд, в руках - портфелик з книжками, в руках – курточка. Сергійко забіг до класу і зі словами «Мамо, мамо, я боюся нашу вчительку, бо вона на бандита похожа!», - пригорнувся до матері.

Слідом в клас забігла вчителька,Ганна Павлівна, з криком «Михальченко, вернись!». Одразу стало зрозуміло, чому так злякався  Сергійко, який зазвичай сидів за першою партою – у Ганни Василівни на все око яснів синець.

Тиждень після цього випадку Ліна вела уроки в двох класах разом, допоки колега не вийшла з лікарняного. Синця вже не було, натомість на голові Ганни Павлівни було дві шапки. «Голова мерзне»- пояснювала вона у відповідь на здивовані погляди колег.

Старший Степанко зазвичай ніс портфель молодшому Сергійку, і вони разом йшли до школи. Одного ранку Степанко рішуче поставив портфель молодшого на підлогу і сказав: «Мамо, я вже місяць ношу цей важелезний портфель, більше не буду. Там всі його книжки, які є, і всі зошити».Ліна здивувалася:

-Сергійку, синку, а чому ти несеш до школи всі підручники і всі зошити? Які у вас сьогодні уроки по розкладу, от ті і бери, а решту лиши вдома. Це ж важко, спина болітиме!

У відповідь син пояснив, що Ганна Павлівна  сказала учням нести з собою всі підручники, тому що вона може проводити замість читання природознавство, азамість математики  - малювання. Таке буває часто, тому потрібно нести всі книги.

Вражена, Ліна зажадала пояснень від колеги.  Якби старший син не збунтувався, вона б ще довго не дізналася, що діти несуть до школи всі підручники, обриваючи ранці та викривлюючи свої не  зміцнілі хребти під вагою книг.

«А я сама собі господиня, що хочу, те і роблю. Молода ти ще вчити мене!»,- зухвало заявила Ганна Павлівна, яка свого часу ще навчала Ліну в цій же школі. Ліна тоді була ще зовсім дитям,але добре пам’ятала уроки цієї вчительки. Будучи тоді ще молодою, вона прийшла до них, першокласників. Варто було зробити в зошиті помилку, вона розривала зошит навпіл, діти плакали, а зошити тріщали в руках Ганни Павлівни по всьому класу. Так само тріщали і вуха діток, які протягом уроку намагалися спілкуватися з однокласниками. Тому під час уроків надалі панувала мертва тиша – учні боялися її як вогню.

«Ти ще дуже молода, і багато чогоне розумієш, бо молода, а в мене є досвід!»- продовжила Ганна Павлівна, трясучи пір’їною, що стирчала у неї з першої шапки.

Ліна мовчки повернулася і пішла з класу. Зошити рвати тоді Ганна Павлівна перестала після втручання деяких батьків і директора школи, але методи роботи у неї залишилися тими ж, що і 25 років тому.

Переступивши кабінет директора школи, Ліна помітила, що директор не в гуморі. Але вибору у неї  не було – і вона розповіла про те, що учні Ганни Павлівни носять до школи всі підручники, і про ту розмову з колегою та аргументи, які вона наводить. Брови директора школи здивовано поповзли вгору, відкривши насмішкуваті очі. Директор мовчки слухав і зараз його очі мали сталевий відтінок. Коли він заговорив, в голосі його теж бриніла сталь:

- Ліно Василівно, скільки Ви у нас працюєте, не перестаєте мене дивувати. Чому я вперше чую про подібні речі? І як таке взагалі може бути у нашій школі?!!!

Ліна мовчала, прямо дивлячись в очі директору, і в кабінеті запанувала напружена тиша.

- Ви вільні. Ідіть, працюйте. Дякую. – тихо,але твердо сказав директор, уважно вивчаючи олівець на своєму столі.

З того дня Ганні Павлівні затвердили чіткий розклад занять на кожен день, директор сам оголосив про це учням, особисто прийшовши також на деякі з уроків, аби проконтролюватинавчальний процес. З того часу Ліна відчула, що у неї з’явився ворог в особі старої вчительки, яка приготувала для своєї колишньої учениці «важку артилерію» - почала збирати чутки і плітки про Іванові походеньки і переповідала їх в учительській. Ліна була вражена в саме серце, але твердо вирішила вдавати, що нічого не помічає, і уникати скандалів.Адже поруч її учні, і діти тут вчаться, Степанко з Сергійком.