Після прибирання можна зустріти тарганів подеколи, кілька крихт, що лишилися непоміченими. Люблю кришталеву чистоту... Пахне не пусткою, а затишком. І все ж почуваєшся на безлюднім острівцеві; озираєш простір, дослухаєшся до повідомлень: а раптом твої приїдуть. "Моїх" багато... Збір узимку, а щодня чекаєш на хороші вісті, попри "веселе" життя. Мешкати на вулкані вже звичка, норма, потреба. Аж ось мій знайомий! "Дружище, привіт!" Ти знову тут, яким чином, як тобі вдалося, адже це немислимо! Усе вимито. Сяхтить... А він знову виповз, і сидить на своєму улюбленому місці. Недуже маленький, завбільшки з мій мізинець... Завзято плете павутинку, хоча в моїй хатці побачити муху – велика рідкість.Мені так приємно побачити давнього друга! Навіть такого... Це звичайний павучок. І я кажу йому: "Привіт, дружище!"

Київ, 19 серпня 2012 р.

- Уті-уті-уті... Мусі-пусі і теде? Ні. 

Людина швидко звикає до свого середовища: Іра завжди має бути на місці, жити по вулиці Копєрніка, ходити в гімназію, розповідати на лєкціях про "Молоду Музу" як про величний сон плинного світу. І все це має робити в тій самій позі: злегка закинувши голівку і заплющивши оченята. Лєкція триває, гімназистки пишуть конспект... Викладачка Іра Джамбрикревська читає Пачовського, ні? Як це ні?!

- Чуєш. Я вбила свого улюбленого павучка. Випадково...

- Слава Богу... Ой! Ну, вбила... Їх у тебе там багато.

- Але ж це був мій улюблений павучооооооооооокКкккк.

Виявляється, що їх таки в мене багато... Я і справді вбила не "свого" павучка. Дивно... Убити "чужого" можна, а "свого" - ні-ні...  

Київ, 24 вересня 2012 р.