| Сегодня 16 апреля, четверг |
      |
  
|
  
Какой рейтинг вас больше интересует?
|
Главная /
Каталог блоговCтраница блогера GubanovGubano - BLOG.I.UA/Записи в блоге |
 |
GubanovGubano - BLOG.I.UA
Голосов: 2 Адрес блога: http://blog.i.ua/user/1232759/ Добавлен: 2009-02-07 19:03:45 |
Чи знаєте ви, що:
2012-09-21 10:51:00 (читать в оригинале)- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для
підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата
в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний
«місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» —
«Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії
«трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі
Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів
«Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки
«Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського
«човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму
було майже повністю знищено...
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом
однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо
відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара
фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону
річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома
точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше
прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б
тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами
ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині
Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у
генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони
будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад
тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції.
Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції,
генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул
і велику кількість європейський нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться
на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у
Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях,
що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт
“Орлі”...
Рождество Божией Матери: слезы в День рождения
2012-09-21 10:46:00 (читать в оригинале)Священник Сергий Круглов
«Иоаким и Анна поношения безчадства, и Адам и Ева от тли смертныя свободистася, Пречистая, во святем рождестве Твоем» — так поет в этот день Церковь Православная…
О Пресвятой Богородице в Евангелиях сказано не так уж много. Ничего не говорится там о Ее рождении на свет… Но так велико среди христиан почитание Пречистой Девы и Матери Спасителя нашего, так крепка любовь к Ней, что почти с самых первых веков церковное предание со тщанием собирает сведения о Ее земной жизни.
Один из таких источников – апокрифическое Протоевангелие от Иакова, написанное, как предполагается, во 2 веке (возможно, оно является самым ранним текстом, удостоверяющим почитание христианами Богородицы), — говорит о Её вечном девстве и представляет Её как новую Еву. Протоевангелие, авторство которого приписывается апостолу Иакову, сроднику Христову, повествует о детстве и юности Девы Марии и о событиях во время рождения Спасителя.
Мы с вами, конечно, понимаем, что формальной исторической точности фактов в апокрифах искать не приходится, но там есть нечто не менее, а может, и более важное: то, что дает пищу любящему христианскому сердцу, что укрепляет его веру, придает бодрости его упованию…
« В двенадцати коленах Израиля был некто Иоаким, очень богатый человек, который приносил двойные дары Богу, говоря: Пусть будет от богатства моего всему народу, а мне в отпущение в умилостивление Господу.
Наступил великий День Господень, когда сыны Израиля приносили свои дары.
И выступил против него (Иоакима) Рувим, сказав: Нельзя тебе приносить дары первому, ибо ты не создал потомства Израилю.
И огорчился очень Иоаким, и стал смотреть родословную двенадцати племен народа, говоря: поищу в двенадцати коленах Израиля, не я ли один не дал потомства Израилю.
И исследовав, выяснил, что все праведники оставили потомство Израилю.
Вспомнил он и об Аврааме, как в его последние дни Бог даровал ему сына Исаака.
И столь горько стало Иоакиму, и не пошел он к жене своей, а ушел в пустыню, поставил там свою палатку и постился сорок дней и сорок ночей, говоря: не войду ни для еды, ни для питья, пока не снизойдет ко мне Господь, и будет мне едою и питьем молитва.
А жена его Анна плакала плачем и рыданием рыдала, говоря: оплачу я свое вдовство, оплачу мою бездетность…»
Слезная молитва бездетных праведников , как далее мы читаем в Протоевангелии, была услышана: ангел возвестил им о том, что у них родится чадо, которое снимет с них позор бездетности и , мало того, принесет спасение всему миру…
Подобно праотцу Аврааму и Сарре, а впоследствии – Захарии и Елисавете, рождение ребенка у Иоакима и Анны тогда, когда супруги уже отчаялись его иметь, явилось прямым даром Божьим, не просто Его ответом на горячие мольбы или даже – на неукоснительную строгость соблюдения заповедей, данных всему Израилю, но частью очень важной вещи: личных, живых и неформальных, исполненных любви, почитания, иногда – ревностного вопрошания, всегда – умения внимать и послушания, отношений с Господом, того, что на языке Священного Писания именуется «ходить перед Богом».
Святые праведные Иоаким и Анна
Именно эти личные отношения и есть основа главной заповеди Божьей, заповеди о любви. И если применить ее к семье, к ситуации мужчины и женщины, мужа и жены, то звучит она так: «Любить Бога всем, что в тебе есть, и свою вторую половину как самого себя».
В иных брошюрах и статьях, которые во множестве издаются под церковными грифами, мы читаем, что единственная цель и оправдание брака – деторождение. Однако недаром венчание выделено Церковью в отдельное таинство. И ключевые слова, которые звучат при венчании в молитвах священника и чтении апостольского послания, напоминают нам заповедь Божию о том, что детям предстоит отлепиться от родителей, стать самостоятельными личностями, мужчине и женщине – найти друг друга и стать единою плотью.
Отнюдь не первое место в браке занимает простое биологическое продолжение рода, смысл любви между мужем и женой — куда более высок и глубок… «Вторая половина, найти свою половинку» — народное сознание нашло именно эти, очень точные, слова, чтобы обозначить любовь между мужчиной и женщиной, охарактеризовать брак именно как онтологическое соединение двух личностей, предназначенных от века быть единым целым, союз, установленный Самим Богом.
Когда мы обращаемся к первоисточнику — книге Бытия, к рассказу пророка Моисея о сотворении мира и человека, мы видим, что человек, «а-адам а-ришон», первочеловек, от которого впоследствии размножились все племена и народы и берет начало каждая живая душа человеческая, создан единой личностью. Мужское и женское начало таинственно соединено в нем воедино.
Каков был образ бытования Адама до появления Евы – в Библии говорится мало, но мы знаем, что появилась Ева именно через таинственное отделение ее от Адама. Мужчина и женщина, «иш» и «иша», некогда были одним целым. «Ребро Адама», то, что иногда в маловоцерковленном обывательском понимании так впрямую и представляется как реберная кость (помните старую плоскую шуточку: баба – дура, потому что из ребра сотворена, а в ребре костного мозга нет….), на языке первоисточника звучит как «цела» — сторона, грань личности первочеловека.
С тех самых пор смысл земной любви между мужчиной и женщиной, поиск «своей половинки» — глубинное стремление вновь обрести некогда утраченную полноту и цельность. Брак – союз, в котором двое должны стать одним, не теряя при этом каждый своей личностности, но обретая нечто новое, большее…
Анализу приземленного разума это таинство до конца не поддается, подобно таинству соединения двух природ Христа в одну неповторимую Личность, но тем не менее было и останется одной из Богоданных основ бытования человека на земле. А вот деторождение, к слову сказать, хотя и оно — тоже великий дар Божий, появилось уже позднее, после грехопадения, после того, как начался многотрудный и долгий путь первых людей в земной юдоли. И самое имя «Ева» (Хава), «дающая жизнь», женщина получила от своего мужа уже будучи вне пределов Эдемского сада…
Деторождение появилось позднее – но мы с вами нисколько не хотим умалить его значение. Наоборот, история Иоакима и Анны , в основных чертах повторяющая библейские истории иных чудесных деторождений, полна глубокого смысла : брак лишь тогда принесет благословенный плод, когда единые между собой двое — станут едины с Третьим, когда прилепившиеся друг к другу любовью муж и жена прилепятся любовью к Богу.
Если двое не обрели Бога (по-настоящему, а не формально, исполняя «по традиции», по корыстным или политическим соображениям, те или иные религиозные предписания), не вступили в Его Царство, не обрели вечной жизни – то их союз так и останется союзом смертных, длящимся не далее общей для всех могилы, и все их деторождения будут просто появлениями в подлунный мир еще одних смертей…
…Сегодня – день рождения Приснодевы Марии, Матери нашего любимого Спасителя. Мы знаем, что Спаситель этот у нас – один. И тем не менее мы и к Ней дерзаем обращаться с молитвой: «Пресвятая Богородице, спаси нас!», пусть это и не согласуется с буквой догматов. Но согласуется – с их духом, с правотой любящего, покаянного, верующего сердца.
Фото: truba4, photosight.ru
В РОЖДЕСТВО БОГОРОДИЦЫ
Уж в полях картошка собрана,
Даль осенняя темна.
Мы сидим с тобою, деточка,
У вечернего окна.
-Лужи черные, бездонные,
Слякоть-плакоть, скоро снег…
-То, что в этих лужах черное –
В небе светлое, как смех.
-В лужах – листиков насеяно,
Грузовик плывет по ним…
Неужели листья мертвые
Светят золотом таким?
-Разве, детка, это листики?
Блик да блик, горят во мгле:
Это свечки храмов Китежа
Отражаются в земле.
-Что так густо дождик сеется,
Тихо-тихо, льет да льет?
-Это – слезы Богородицы,
День рожденья у нее.
-Кто же плачет в день рождения?
Там ведь гости за столом,
Там и смех, и поздравления,
И подарков полон дом!
-Что же, плачут и от радости.
Век – слезам, потехе – час…
Это плачет Матерь Божия
Оттого, что видит нас.
Как с тобой сидим мы в сумерках,
А окно – синей, темней…
-Но ведь мы же – там, на празднике?
-Да, мы там. Мы тоже с Ней.
Шьем для любимых питомцев
2012-09-21 10:43:00 (читать в оригинале)
Чому ми не вболіваємо за «Шахтар»
2012-09-21 10:42:00 (читать в оригинале)На початку місяця, 2 вересня, у вітчизняному спорті відбулася, з одного боку, прозаїчна, а з іншого – доволі символічна подія. Новим керівником Федерації футболу України (ФФУ) став директор алчевської «Сталі», луганчанин Анатолій Коньков, який обірвав 12-літнє перебування на цій посаді Григорія Суркіса.
Таким переможним акордом завершилася дворічна епопея боротьби «донецьких» за крісло президента ФФУ
Нікого, напевно, не здивує, що за єдину висунуту на голосування кандидатуру пана Конькова проголосували 132 зі 133 делегатів конгресу. Сам же екс-голова федерації капітулював перед донецьким наступом ще напередодні офіційного старту Євро-2012, оголосивши у травні про свій намір більше не балотуватися на посаду очільника ФФУ, мовляв, «щоб перевести дух».
Після проведення відповідних ротацій у складі ФФУ, зокрема призначення на посаду другого віце-президента федерації генерального директора «Шахтаря» Анатолія Попова та інших свояків, тріумф «донецьких» у головній футбольній організації країни став беззаперечним. Епоха Суркіса в українському футболі завершилась.
Утім, такий результат боротьби олігархічних кланів за управління футбольним господарством, а отже, і за вплив в українському футболі, вочевидь, не матиме якихось наслідків для нього. Оскільки, як переконує досвід попередніх років, для суркісів, коломойських, ярославських, ахметових, тарут чи рабиновичів не йдеться про повноцінний розвиток національного футболу, позаяк найважливішим для них є отримання політичних і соціальних дивідендів від власних клубів і чергове задоволення амбіцій. Натомість обрання нового президента ФФУ, що засвідчило завершення процесу донбасизації українського футболу, вельми показове в контексті повного та безконтрольного домінування «донецьких» на всіх щаблях економічної та політичної ієрархії країни. Неприступний київський бастіон подолано. Тепер «Всьо будєт Шахтьор!».
«Пєрєдовікі-ударнікі»
Від часів свого заснування футбольний клуб гірників був вираженням специфічної пролетарської ідентичності, основою для гордості мешканців Донбасу за свій край і професію, інструментом комуністичної влади для зміцнення їхньої радянської свідомості та посилення відданості СРСР. Прикметно, що створення клубу відбувалося паралельно з розгортанням у шахтарському краї та в усьому СРСР ударного стахановського руху за виконання і перевиконання планів партії, а першими гравцями клубу були саме «пєрєдовікі-ударнікі» (до 1946-го команда мала назву «Стахановєц»). Тож не дивно, що спортивні успіхи гірників, які стали більш помітними, починаючи з 1960-х років, у час перетворення футболу на масовий вид спорту, посилювали і консервували місцеву пролетарську ідентичність, гіпертрофовану самозакоханість і були предметом великої гордості донеччан за свій край і «вєлікую страну». Не дарма з’явилося прислів’я: «Коли «Шахтар» виграє, видобуток вугілля зростає…»
Після колапсу Радянського Союзу і переходу «Шахтаря» до рук ранньої зірки місцевої еліти Ріната Ахметова клуб став органічною складовою олігархічно-люмпенської структури суспільства. Нова історія клубу переконує, що вугільно-металургійний барон розглядає футбол виключно як власну забавку та видовище для свого пролетаріату. В клуб вкладено сотні мільйонів доларів, куплені іноземні футболісти, запрошені на роботу дорогі іноземні тренери, зведено «п’ятизірковий» стадіон у центрі Донецька «Донбас Арена». Однак це прояви не так турботи президента-власника про розвиток місцевого футболу (на професійному та напівпрофесійному рівнях), як ефективний менеджмент для побудови іміджу доброго олігарха-опікуна, місцевого напівбога, спроможного вирішити всі питання.
На користь того, що все робиться не для справжніх уболівальників, а для широких мас плебсу свідчить, зокрема, історія з тиском на донецьких ультрас. Восени 2011 року, після того як фанатські сектори на «Донбас Арені» під час одного з матчів заскандували «Слава Україні! Героям слава!», міліція провела з лідерами фанатського руху в Донецьку «профілактичну роботу» (див. Тиждень №45/2011). На знак протесту місцеві ультрас не прийшли на кілька ігор «Шахтаря». На що Рінат Ахметов після програного харківському «Металісту» домашнього матчу відреагував заявою, що його клуб і без них може чудово обходитися, адже команду й так підтримує весь стадіон.
У Німеччині, Англії, Шотландії, Італії, Іспанії, Франції тощо культуру вболівання формують спільноти вільних людей, а олігархи – власники клубів чи, тим більше, влада не мають жодного впливу на фанатські середовища. Натомість у донецьких умовах футбол, схоже, став засобом для відволікання уваги населення від нагальних соціально-економічних проблем, адже поза межами «Донбас Арени» перспективи аж ніяк не райдужні. Донеччани стежать за кожною грою улюбленої команди і сприймають перемоги «Шахтаря» як власні життєві. Успіхи гірників у їхньому уявленні компенсують відсутність будь-яких надій на покращення ситуації в краї. Особливо цьому сприяють перемоги клубу на європейських турнірах, що розглядаються мало не як акт представництва Донбасу на міжнародній арені. Саме Донбасу, а не України.
Показовим є те, як прості вболівальники на Донбасі сприймають національну збірну України. На домашніх міжнародних матчах «Шахтаря» завжди аншлаг. Натомість поєдинки в Донецьку за участю національної збірної відбуваються за напівпорожніх трибун. Навіть на двох донецьких матчах України під час групової частини Євро-2012 було багато вільних місць. Тоді ж чимало донеччан замість гімну України співали гімн гірників, носили російські триколори, у фан-зонах рівень підтримки синьо-жовтих з боку місцевої публіки був вкрай пасивним на тлі інших міст, що приймали континентальний чемпіонат.
Феномен «Шахтаря» лише увиразнює політичний та соціальний застій у регіоні, наявність глибокої соціально-майнової прірви між місцевою елітою та більшістю донеччан. Для перших це питання престижу. Варто згадати реального персонажа у фільмі Якоба Пройса «Інший «Челсі»: історія з Донецька» – секретаря Донецької міської ради Миколу Левченка, який не дуже полюбляє футбол, але постійно літає разом з Ахметовим на закордонні ігри. Для простого люду – це видовище, компенсація за свою злиденність і життєву безпорадність.
Футбол на Донбасі став своєрідною квазірелігією (у згадуваній стрічці є сюжет, коли персонаж Валя, почувши церковні дзвони, хреститься і загадує бажання, сподіваючись, що цей ритуал допоможе «Шахтарю» виграти наступний матч). Однак не за прикладом Бразилії, де футбольна історія успіху є своєрідною формою розриву з колоніальним спадком та культурною матрицею для побудови модерної національної ідентичності, даючи водночас надії вихідцям із бідних та незаможних родин досягнути успіхів у житті завдяки своїм фізичним умінням. В донецькому варіанті цей вид спорту став засобом вираження регіональної пихи та гордості, формою демонстрації того, хто кращий, «хто насправді годує країну».
Тож не дивно, що вся аура й естетика культури вболівання за «Шахтар» є вираженням фатальної та невиліковної залежності місцевих пролетарів від подачок – футбольних видовищ від олігарха. Плюс до цього рафінована російсько-радянська культура з її культом Артема, Сталіна та «Велікой Побєди», ілюзіями «Русского міра» та братньої Росії.
Чужа команда
Окреме питання: вклад «Шахтаря» у розвиток національного футболу. З огляду на незаперечне лідерство клубу у внутрішньому чемпіонаті протягом кількох років та інвестовані в нього кошти, цей вклад мізерний. Напрочуд промовистим у цьому сенсі є непропорційно мала, знову-таки беручи до уваги насамперед гроші, які вкладаються в клуб, кількість гірників, які грають в основному складі національної збірної. Наприклад, в останньому поєдинку з англійцями їх було лише двоє – воротар Андрій П’ятов і захисник Ярослав Ракицький.
Тож чи є «Шахтар» справді українською командою, за яку можна було б уболівати, наприклад, в Лізі чемпіонів? Але не через мізерну кількість українців в основному складі, позаяк від цього страждають майже всі вітчизняні клуби, які належать олігархам (до речі, є побоювання, що найближчим часом встановлений в українській Прем’єр-лізі ліміт на іноземних гравців буде скасований), а тому, що за своїм духом як носій певних цінностей клуб Ріната Ахметова чужий для основної частини українських футбольних уболівальників. Донецький патріотизм, що ревно плекається на Сході України загалом і у ФК «Шахтар» зокрема і який нинішня влада намагається нав’язати всій країні, аж ніяк не співвідноситься з життєвими ціннісними орієнтирами більшості українців. Тому важко уявити, що ті, хто обстоює позиції європейського цивілізаційного шляху розвитку, демонополізації економіки, верховенства права та демократичні цінності, протестує проти засилля олігархату, вболіватимуть за «Шахтар», який має зовсім інші цінності.
Символічно, що клуб Ріната Ахметова, для якого «Шахтар» є успішним проектом представлення своїх інтересів та інтересів Донбасу на міжнародній арені, в груповому турнірі цьогорічної Ліги чемпіонів гратиме з «Челсі» – клубом російського олігарха, який розглядає гру англійської команди як засіб для демонстрації величі Росії. Тож, не здивуємося, якщо серед українців знайдеться чимало тих, хто вболіватиме за інших суперників «Шахтаря» у нинішній ЛЧ: італійський «Ювентус» чи датський «Нордшелланд»...
Та хоч як прикро, зважаючи на політико-адміністративний та економічний бліцкриг регіоналів за останні 2,5 роки в Україні, захоплення «донецькими» вітчизняного футболу (за якого всі команди, окрім «Шахтаря» та його фарм-клубів, можуть стати другосортними) вкотре продемонструвало утвердження маленької агресивної меншості «донецьких» над українською більшістю.
Олександр Горин, «Тиждень.ua»
PS: від себе додам - я вважаю себе футбольним вболівальником, неважливо яка команда грає, цікава сама гра, але років 2 тому я перестав дивитись прямі трансляції виступів "наших" клубів на євроарені.... вони абсолютно не асоціюються у мене із Україною, футбол став одноманітним, прісним і нецікавим. Раніше, можна було визначити команду що грає на полі за самим стилем гри,, не дивлячись на табло, кожна команда була індивідуальна, і це було цікаво, пам*ятаю як сльози стояли в очах коли Динамо програвало Барсі чи ПСЖ.... а тепер - програш Динамо томуж ПСЖ цього вівторка не викликав ніяких емоцій.... абсолютно. Колись вважав виступ легіонера у нашому чемпіонаті якоюсь ізюминкою, а зараз - це якесь прокляття. Про Шахтар взагалі мовчу.........
Присоединенное голосование (голосовать):
- Я не вболіваю за українські клуби на євроарені: 0%, 0 голосов
- Я вболіваю за українські клуби на євроарені: 0%, 0 голосов
- Я вболіваю тільки за збірну України: 100%, 1 голос
- Я не цікавлюсь спортом взагалі: 0%, 0 голосов
35 странных фобий:
2012-09-21 10:42:00 (читать в оригинале)1. акрибофобия – боязнь не понять смысл прочитанного
2. арахибутирофобия – боязнь налипания орехового масла на мягкое небо
3. аулофобия – боязнь флейты
4. библиофобия – боязнь библиотек
5. вербофобия – боязнь слов
6. гадиофобия (иерофобия) – боязнь святынь и священников
7. гидрозофобия – боязнь вспотеть
8. графофобия – боязнь писать от руки
9. дейпнофобия – боязнь разговоров за обедом
10. дикефобия – боязнь справедливости
11. дорофобия – боязнь получать или делать подарки
12. итифаллофобия – боязнь созерцания и мыслей об эрогированном половом члене
13. каунтерфобия – боязнь испугаться
14. киберофобия (киберфобия) – боязнь компьютеров
15. кхорофобия (хорофобия) – боязнь танцев
16. лаханофобия – боязнь овощей
17. медомалакуфобия – боязнь потери эрекции
18. метрофобия – боязнь поэзии
19. миксеофобия – боязнь совершения полового акта из-за необходимости обнажить половые органы, прикоснуться к телу партнера
20. нефофобия – боязнь облаков
21. номофобия – боязнь остаться без мобильного телефона, без связи
22. номатофобия – боязнь имен
23. онейрогмофобия – боязнь ночной эякуляции
24. папафобия – боязнь папы римского
25. папирофобия – боязнь бумаги
26. пентерафобия – боязнь тещи или свекрови
27. плутофобия – боязнь богатства
28. ректофобия – боязнь не иметь стула
29. стазобазофобия – боязнь стояния
30. театрофобия – боязнь театров
31. уранофобия – боязнь рая, смотреть в небо
32. филемафобия – боязнь целоваться
33. филофобия (слово-то какое!) – боязнь влюбленности
34. хрематофобия (хрометофобия) – боязнь денег
35. эвфобия – боязнь хороших новостей
 | ||
|
+187 |
221 |
Yurenzo |
|
+178 |
226 |
FLL |
|
+170 |
187 |
rled |
|
+149 |
196 |
Elgrad.info - живой город - Соберемся вместе! |
|
+147 |
182 |
Vlad_Topalov |
 | ||
|
-3 |
15 |
Nique |
|
-6 |
2 |
Евгений Гришковец |
|
-9 |
13 |
Мартышка_с_Алмазами |
|
-10 |
45 |
Детские советские композиторы |
|
-15 |
77 |
Indie Birdie Blog |
Загрузка...
взяты из открытых общедоступных источников и являются собственностью их авторов.