Сонце

     з незапам’ятних часів лю­ди обожнювали Сонце. Сонце — це життєдайна енергія, тепло, що пробуджує все живе від зимового сну, дарує щедрий урожай. Йому поклонялися, до нього зверталися з молитвами. Не випадково, що серед найдавніших магічних знаків знак Сонця — коло — найголов­ніший. Обожнювання найголовнішого небесного світила спричини­ло до появи цілої системи заборон і застережень. Не можна погано говорити про нього, навіть якщо воно немилосердно палить і стоїть засуха; не можна показувати на нього пальцем, бо палець усохне. Ві­рили в те, що сонце за людські провини може на них образитись і то­ді згорять усі посіви і настане великий голод. Затемнення ж сонця вважалося передвісником великих нещасть, мору, пошестей, воєн. Так, поганою ознакою, передвісником поразки походу війська князя Ігоря Святославича на половців у 1185 році („Слово о полку Ігоре­вім») стало затемнення сонця 1 травня цього самого року о 3 годині 25 хвилин, яке сталося через тиждень від початку походу1«. Зловісне знамення природи вилилося у страшну трагедію — повне знищення Ігоревого війська і полон самого князя.

Вірячи у велику магічну силу Сонця, до нього зверталися із молит­вами у різних житейських ситуаціях: із проханням дати добрий уро­жай, дати здоров’я, достаток, щастя. Молоді дівчата могли у молитві до Сонця попросити для себе привабливості, людської прихильності, щасливої долі: „День тобі добрий, сонечко ясне! Ти святе, ти ясне- прекрасне, ти чисте, величне, добре! Ти освітлюєш і гори, і долини, і високі кургани. Освіти мене, рабу Божу (ім’я), перед панами, перед попами, перед царями, перед усім світом християнським!»"2 Цю мо­литву читали при сході сонця, стоячи обличчям до нього. До речі, і за­раз, якщо ми з молитвами звертаємося до Бога і робимо це не перед іконами, то обов’язково стаємо обличчям „на схід сонця».