| Сегодня 21 сентября, суббота |
      |
  
|
 Каталоги Сервисы Блограйдеры Обратная связь Блогосфера
 
Какой рейтинг вас больше интересует?
|
 Трипільська культура і українська мова2012-03-21 05:59:00... як давньогрецька – мову егейської ( ... мови успадкували з мови трип ... мовами з мови чи мов ... + развернуть текст сохранённая копия Трипільську культуру деякі вчені називають києвотрипільською, оскільки перші її пам’ятки виявлені саме в Києві, а вже потім – у районі села Трипілля. Дослідники ще на початку ХХ століття звернули увагу і на те, низка культурних проявів, віднесених до трипільської культури, з’явилася в Україні раніше, ніж на Балканах. У V–ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України, Молдови, Румунії процвітала знаменита трипільська культура з оригінальною мальованою керамікою, будівництвом (зокрема, двоповерховими і навіть триповерховими житлами), великими поселеннями (які називають протомістами) площею в кілька сотень гектарів, своєрідною міфологією, центральними образами якої були богиня-мати (як символ материнства і земної родючості), бик (як символ сили, родючості, неба і небесних явищ) і змія (як символ вічності, вічного руху). Назва цієї культури (як і інших археологічних культур) у науковій літературі зазвичай пишеться з малої літери, оскільки йдеться про певний культурний тип, що має власні визначальні особливості. Першовідкривач трипільської культури як комплексу своєрідних пам’яток – визначний український археолог В. В. Хвойка (1850–1914). Одразу після майже одночасного відкриття в кінці ХІХ століття трипільської культури й егейскої культури Балканського півострова й островів Егейського моря була помічена їх значна близькість, спорідненість. Деякі дослідники (наприклад, професор Харківського університету Є. Г. Кагаров) навіть писали про давнє існування єдиного культурного простору від Криту до Києва. А саму трипільську культуру деякі вчені називають києвотрипільською, оскільки перші її пам’ятки виявлені саме в Києві, а вже потім – у районі села Трипілля. Дослідники ще на початку ХХ століття звернули увагу і на те, низка культурних проявів, віднесених до трипільської культури, з’явилася в Україні раніше, ніж на Балканах. Цю сенсаційну тезу, вперше висловлену в 1905 році Е. Р. фон Штерном, підтримали такі визначні вчені, як Ф. К. Вовк, М. С. Грушевський та ін. У слов’янських мовах виявляється значний шар слів невідомого походження, котрий не знаходить відповідників у споріднених (індоєвропейських) мовах – германських, романських, індійських, іранських тощо. У давньогрецькій мові так само виявляється потужний шар слів невідомого походження без паралелей в інших споріднених мовах. Вважається, що ці загадкові грецькі слова успадковані з тих мов, якими говорили носії давньобалканської (егейської) культури. Логічно можемо припустити, що у слов’янських мовах не пояснені наукою слова спадковані з мови трипільської культури – особливо з огляду на те, що Правобережна Україна, де була поширена трипільська культура, пізніше була територією розповсюдження праслов’янської мови. Найважливіше те, що непояснені слова праслов’янської й грецької мов не лише значною мірою збігаються, а й відповідають матеріальним свідченням трипільської й давньобалканської культур. Так, наприклад, археологи неодноразово відзначали помітну близькість проявів культу богині-матері й культу бика в трипільській і давньобалканській культурах. І це яскраво підтверджується мовними свідченнями: ім’я давньослов’янської язичницької богині Купала відповідає імені давньобалканської богині-матеріКюбеле (Кібела), тоді як праслов’янська назва вола *volъ (без відповідників у споріднених – індоєвропейських – мовах) точно відповідає догрецькій назві бика bolinthos(корінь bol-). Кількість подібних прикладів досить значна. Маємо всі підстави вважати, що праслов’янська мова засвоїла (ввібрала в себе) давню мову трипільської культури так само, як давньогрецька – мову егейської (давньобалканської) культури. Мовознавство підтверджує давню археологічну теорію (сформульовану ще в 1930-х роках відомим українським археологом і культурологом В. М. Щербаківським і підтриману сучасними українськими вченими) про передісторичне нашарування в Україні кочових племен індоєвропейців на доіндоєвропейські землеробські племена носіїв трипільської культури. З великою вірогідністю можна твердити, що слов’янські мови успадкували з мови трипільської культури такі слова, як батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, горох, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, печать, равлик, свинець, срібло, співати, теля, тиква, хліб та ін., а також імена язичницьких божеств – Купала, Лада, Марена тощо. Перехід переважної більшості названих слів із мови трипільської культури в праслов’янську пояснюється культово-міфологічними причинами. Однак при дослідженні сучасних відображень мови трипільської культури особлива увага має приділена саме українській мові, яка єдина з усіх слов’янських мов поширена на тій самій території, на якій колись була розповсюджена трипільська культура. Спеціальне мовознавче дослідження дозволяє виявити, що саме в українській мові збереглося найбільше рис, успадкованих із мови трипільської культури. Як відомо, праслов’янська мова (що існувала приблизно з початку ІІ тисячоліття до н. е. до середини І тисячоліття н. е.) відрізнялася від інших споріднених (індоєвропейських) мов тим, що в ній усі склади стали відкритими, діяла тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. У цьому слушно вбачають дію якоїсь іншої мови, що мала саме таку структуру. Це цілком могла бути саме мова трипільської культури. Не випадково названі вище слова, для яких припускається трипільське походження, мають те саме рівномірне чергуваня голосних і приголосних:кобила, Купала тощо. Така сама мовна особливість спостерігається в найдавніших мовах тих територій, культури яких були так чи інакше пов’язані з трипільською – це найдавніші мовні шари Греції, Малої Азії (сучасної Туреччини), Месопотамії (сучасного Іраку). Серед сучасних слов’янських мов тяжіння до рівномірного чергування голосних і приголосних найяскравіше спостерігається в українській мові. Це численні милозвучні чергування типу у / в, і / й, з / зі / із тощо. Вірогідно, такі явища української мови мотивовані причинами, подібними до тих, які викликали відкриття складів праслов’янської мови. Це могла бути дія мови носіїв трипільської культури. Таким чином, ми можемо говорити про трипільське походження деяких звукових явищ, усвідомлюваних як милозвучність української мови. Дослідники підкреслюють, що землеробське населення не занає значних переміщень. З іншого боку, вимовні звички можуть не лише тривалий час зберігатись, а й регенеруватись, відтворюватись після певних періодів прихованого чи слабо вираженого існування. Так, у сучасному тосканському діалекті італійської мови, поширеному на території, де раніше мешкали етруски, засвідчені риси етруської мови. В інших романських мовах так само засвідчені явища, успадковані з дороманських мов цих територій. Як романські мови, утворені від латинської, містять риси попередніх мов тих місцевостей, так і українська мова, утворена від праслов’янської, містить риси попередньої мови української території – мови трипільської культури. Тісні зв’язки трипільської культури з давньою культурою Балкан підтверджуються дослідженням власних назв, передусім давніх назв річок. Найяскравіший приклад – українська річка Лета, назва якої знаходить виразні паралелі на острові Крит і на інших давньогрецьких землях, а також у грецькій міфології. Давні зв’язки трипільської культури з культурами Кавказу (передусім у галузі металургії) знаходять яскраві відбиття в назвах українських річок – на їх берегах, як давно припускають археологи, могли селитися групи кавказьких металургів. Так, назва Хорол-річка не знайшла задовільного пояснення, але має виразну паралель у Грузії, де відома річка Q’orolis-c’q’ali– дослівно “Хорольська річка”. З грузинською та близько спорідненими з нею мовами пов’язані також назви українських річок Ворскла, Інгул, Мгар, Роставиця, Скаронинка та ін. Трипільсько-кавказькі зв’язки відображені й у назвах металів, технології обробки яких і в Україну, і в Грецію приходили з Кавказу. Так, і праслов’янське слово *mědь “мідь”, і давньогрецьке metallon “метал” досі не були задовільно пояснені з точки зору їх походження. Однак в основі обох слів, найвірогідніше, – грузинське mčedeli “коваль”, котре зазнало звукового спрощення (як і інші грузинські слова при запозиченні в грузинську мову – наприклад, річка Кура по-грузинськи називається Mtkvare). Варті окремого розгляду різні групи трипільської лексики. Так, українське слово хліб має паралелі як в інших слов’янських, так і в германських мовах. Походження цієї назви досі не з’ясоване. Однак варто згадати грузинське слово xali “смажене зерно”. У сучасній грузинській воно не має форми множини, але якби така форма існувала (а вона цілком могла існувати раніше), то мала б вигляд *xlebi. Невідоме й походження українського словаячмінь разом із його відповідниками в інших слов’янських мовах. Але у сванській мові (спорідненій із грузинською й дуже архаїчній) ця зернова культура називається чимін, що точно відповідає слов’янській назві (у грузинській мові назва інша). Слід зважати на те, що сванська мова серед кавказьких вважається особливо архаїчною. А початковий елемент слов’янської назви я-чмінь (давніше з носовим звуком і з дифтонгом на місці “ятя”) – єн-чміень – походить від знахідного відмінка множини єн займенника зі значенням “той” (того самого займенника, який утворював довгі форми прикметників від коротких: добр – добрий тощо). Отже, назва ячменю в українській та інших слов’янських мовах походить від сполучення слів “ті ячмені” у знахідному відмінку (у називному відмінку ця назва не вживалася: підметом з точки зору давнього мислення міг виступати тільки суб’єкт). Нарешті, слово жито у слов’янських мовах не пов’язане з дієсловом жити, як іноді гадають (якби такий зв’язок існував, то цим словом позначалися б різні види харчу, а не лише певний вид зерна). Воно має багато інших паралелей у давніх мовах Середземномор’я й Кавказу. Особливу увагу варто звернути на його близькість із грецьким sitos – з огляду на повідомлення античних авторів про постачання хліба зі Скіфії на Балкани. Передгрецьке походження названого грецького слова може свідчити також про можливий зв’язок його з егейською культурою, спорідненою з трипільською; слово має майже точний відповідник і в давньоєгипетській мові. Отже, трипільське хліборобство за мовними свідченнями виявляє широкі й дуже давні зв’язки України з Балканами, Єгиптом і Кавказом. Іще важливіший аналіз державотворчої термінології. Українське слово батько(також батуньо, батонько тощо) походить від праслов’янського *bata, для якого реконструюються значення “батько, дядько, старший брат, старший, шановний чоловік”. Походження цього слова, незважаючи на численні версії, невідоме. В інших індоєвропейських мовах воно не має відповідників, і дуже вірогідне його доіндоєвропейське (трипільсько-балканське) походження. Особливу увагу варто звернути на те, що цей термін має не лише біологічне, а й соціальне значення (пор. батько-отаман тощо). У давньогрецькій мові відоме слово battos “цар” – не лише догрецького походження, а й співвідносне з титулом правителя північного Єгипту biti, що існував до об’єднання двох єгипетських царств в одне (таке об’єднання відбулося не пізніше 3000 року до н. е.). А в грузинській мові маємо слово batonі “пан”. Таким чином, найдавніше значення слова батько – саме соціальне (очевидно, “старійшина”, “вождь”), а не біологічне. Вождівська традиція, термінологія якої, очевидно, успадкована слов’янськими мовами з мови чи мов трипільсько-балканських культур, була пов’язана з відповідними традиціями найдавнішої Греції, Кавказу, Єгипту. Ще один аргумент на користь цього твердження – слово крісло, яке за межами слов’янських мов має паралелі на Кавказі (в грузинській і сванській мовах – на позначення престолу, крісла старійшини) й у Месопотамії (де вважається похідним іще з дошумерської мови IV тис. до н. е., структура котрої, як уже зазначалося, досить близька до структури мови трипільської культури). Культові крісла як археологічні пам’ятки добре відомі і в трипільській культурі, і на Кріті, і на давньому Сході. Докладніший аналіз трипільської державотворчої термінології в контексті найдавніших традицій Заходу і Сходу передбачається здійснити у спеціальному дослідженні “Трипільська держава в України V–III тисячоліть до н. е. за мовними свідченнями”. Дуже перспективним видається дослідження того, як саме функціонують слова трипільського походження в українському фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції. Таким чином, сучасна українська мова зберігає мовну спадщину Трипілля в трьох своїх сферах – у словниковому складі (десятки слів), у звуковій будові (милозвучність і деякі близькі до неї явища, як приставні приголосні), у масиві власних назв (передусім назв річок). Слов’янські мови, і передусім українська як поширена на території трипільської культури, не набули б таких своєрідних рис, якби в мовній передісторії не було такої яскравої й винятково важливої сторінки, як мова трипільської культури.  Тэги: ukraine, культура, мова, трип, укра Англійські школи в Німеччині2012-03-20 20:06:15... виключно німецькою мовою. Звичайно, всі можлив ... також вивчати інші мови та проводити навчальний ... + развернуть текст сохранённая копия Німецька мова є домінуючою в ФРН, однак це не означає, що німці організовують навчальний процес для дітей виключно німецькою мовою. Звичайно, всі можливі способи вивчення шкільних предметів патріотично підтримуються завдяки німецькій мові, проте всі розуміють, що потрібно також вивчати інші мови та проводити навчальний процес англійською та іншими мовами національних меншин. В Німеччині найбільш поширеною [...] Тэги: мова, начальний, процес, фрн Етногенетичні процеси в Україні. Слов'янська доба2012-03-20 05:28:00... ст. говорили мовою, близькою до ... мистецтво тощо. Мова давніх пам ... спорідненими мовами та рисами ... + развернуть текст сохранённая копия
Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю – посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців. За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися. Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько ІV ст. н.е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони панували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що під гунами мають на увазі слов'ян (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Далін та ін.). Але найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Панійського, учасника і очевидця подій, які відбувалися в столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Цілий ряд побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Pyci. Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури. Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами-антами. Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов'янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України. Пам'ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше – до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - венетів, антів, склавенів. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку прийшли майже всі дослідники антської культури. Борис Рибаков у книзі "Анты и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V-VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V-VІІ ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних, не суперечачи в той же час одні одним. Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст - таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд - візантійський полководець, ант Анангаст - начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V-VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім з українцями. В Україні VI-VІІ ст. виник один з варіантів празької культури, що названий за поселенням Корчак корчацькою культурою і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки корчацької культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян. З VІІІ-Х ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це роменсько-боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині). Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів, що на думку деяких істориків, польського походження. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам'яток не лишили. На півночі мешкали місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро та ін.), які, мабуть, належали кривичам. Племена в'ятичів поступово розселилися в басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими угрофінськими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка однак продовжувала називати себе руссю. Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу) постійно перебували у зв'язках з Середземноморським культурними світом, що спонукало деяких дослідників назвати І-V ст. "добою римських впливів". Наявність тут римських монет свідчить швидше про торгівельні зв'язки з Римом, аніж про суцільну романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам'ятки черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (Рейнеке, Баран, Гороховський, Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40-50 pp. Регіональні дослідження українськими вченими черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов'янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України. Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов'ян: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тіверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф". Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам'ять про скіфських предків слов'ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (в козацьких переказах – Скупа Вкраїнська). У східних степах України з ХІ-ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам'яток - кам'яних "баб", які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу. Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (Михайло Брайчевський), хоча існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу (Микола Чмихов). Радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження "трьох братніх народів" від одного "спільного кореня", причому - не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов'янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу - звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам'яток, незважаючи на те, що вони написані старослов'янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції. Етнічне виділення українців з маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки - шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців з людністю Київської Русі. Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов'янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос – це група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (наприклад, слов'яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси - певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (наприклад, лемки, бойки, гуцули тощо). Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть в зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз українці мають свої регіональні особливості. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів  Тэги: ukraine, мова, русь, слов'яни, традиц, укра Етногенетичні процеси в Україні. Післятрипільська та скіфо-сарматська доба2012-03-20 05:27:00... і, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен ... , які розмовляли руською мовою", або: "Як згаду ... + развернуть текст сохранённая копия
На зміну землеробським племенам Трипільської культури прийшли племена з культурою, яка в археології отримала назву шнурової кераміки – посуд орнаментувався за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється зброя. Племена культури шнурової кераміки не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий, а розташувалися в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо. Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя. Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка - скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час, і в скіфо-сарматську добу: жіночі божества, берегині, жінки-жриці, амазонки і т.д. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним фактором при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян. Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людності України. У формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули, а змішалися з новою післятрипільською культурою. В антропології населення України в ІІ тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом. Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в ІІ тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але й на територіях Греції та Італії. Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології та культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племензрубної культури. Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців. У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча були й трупоспалення. Будівлі – глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка – конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948). Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за Трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів" і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили". Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі з пізніших часів Київської Русі. Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис "кімерієць") ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється. Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців. Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней. З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2-3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч – землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню. Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) – вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст. н.е. За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи. Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорив про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби". На думку Віктора Петрова, справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін. Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст. або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно – одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури. У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки. Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова "мед", "страва" які й досі вживаються в українській мові. Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,- іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів. Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г(лат. h), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять h". На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот – він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів. Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів – змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами. Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою", або: "Як згадує Птолемей та інші, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".  Тэги: ukraine, культура, мова, сармати, традиц, трип, укра Етногенетичні процеси в Україні. Трипільська доба2012-03-20 05:26:00... , турки зберегли свою мову, але втратили антрополог ... + развернуть текст сохранённая копия
Етногенез (з грецької етнос – народ, генезис - походження) – це тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший – скіфи, гуни, сармати, слов'яни, половці, татари та інші брали участь в етногенезі українців. Людність Північного Причорномор'я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості – інакше ми не були б тими, ким є нині. Культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу. Нові дослідження істориків і відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років. Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому. Серед вчених ХІХ-ХХ ст. побутують два погляди на походження народів:автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв'язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Міграціоністи стверджували, що українці – народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював Вікентій Хвойка, дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед істориків сучасності автохтонність українців відстоювали Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та інші. В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися на території Україні, можна виділити кілька етапів: І. Трипільська доба (V - ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов'янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі - України (від VІІ ст. н.е.). Однією із складових індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять пам'ятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (почався у 4400 р. до н.е.). Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо ранньотрипільський період) з балканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період ІV - початку ІІІ тисячоліття до н.е. – час найбільшого розвитку трипільської культури. За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та інших. Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. В. Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження. Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4-5 м в ширину і 15-20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м2. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік. Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів. Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки – це найвідоміші. Площа цих поселень іноді сягає 400 га, кількість жител – до одної тисячі і більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що центр Трипільської культури був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим). Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і великохудобне скотарство, в якому переважали віл і корова. Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін. У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля с. Халеп'є, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічно найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т.зв.орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор'я доби неоліту. Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність - це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). Слід зазначити, що ряд учених ототожнювали трипільців з пеласгами: так академік Олексій Соболевський вважав трипільців-пеласгів предками кіммерійців і скіфів ("Русско-скифские этюды"), Єгро Классен та Дмитро Чертков підтверджували гіпотезу про ідентичність трипільців з пеласгами. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен з наукового обігу. Хоча українські вчені в діаспорі (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) продовжували вважати трипільців етнічними предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі. Популяризатором знань про пеласгів у нас в Україні став Олександр Знойко. Його праця "Міфи Київської землі та події стародавні", що вийшла в світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від фахівців, які не визнали книгу науковою. Та, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко спирається на праці Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та багатьох інших вчених, а також цитує праці стародавніх істориків, котрі писали про Україну: Геродота, Птолемея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського і т.д. Знойкові "Міфи..." нарешті досягли свого – українські вчені звернули увагу на "небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення трипільської культури в формуванні сучасного населення України" – так писала “Історія України: від праісторії до княжої доби української історії” (Б. Білик, Т. Гриценко, Я. Калакура та ін. – Київ, 1992).  Тэги: ukraine, культура, мова, рел, традиц, трип, укра
Главная / Главные темы / Тэг «мова»
|
  
Категория «Спорт»
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
Популярные за сутки
300ye 500ye all believable blog bts cake cardboard charm coat cosmetic currency disclaimer energy finance furniture house imperial important love lucky made money mood myfxbook poetry potatoes publish rules salad seo size trance video vumbilding wardrobe weal zulutrade агрегаторы блог блоги богатство браузерные валюта видео вумбилдинг выводом гаджеты главная денег деньги звёзды игр. игры императорский календарь картинка картон картошка клиентские косметика летящий любить любовь магия мебель мир настроение невероятный новость обзор онлайн партнерские партнерских пирожный программ программы публикация размер реальных рубрика рука сайт салат своми событий стих страница талисман тонкий удача фен феншуй финансы форекс цитата шкаф шуба шуй энергия юмор 2009 |
Загрузка...
| Copyright © 2007–2024 BlogRider.Ru | Главная | Новости | О проекте | Личный кабинет | Помощь | Контакты |