(м. Тернопіль, Україна)< ...
автор текста: Раїса Будник (м. Тернопіль, Україна)
Жив був багатий чоловік.
Чи правдою, а чи обманом
Придбав всього, що втратив лік
Й пишався вельми своїм станом.
Дивились очі на поля,
На побудовані квартали.
“Це все моє! Моя земля!” -
Уста із гордістю казали.
Та спокою багач не мав -
Ввійшов в азарт безглузде серце,
Всього хотів, усе хапав:
Болото, гай, садок, озерце.
“Рікою в скрині потекло”, -
Ця думка грішну душу гріла.
А з неба сонечко пекло,
Аж плоть приємно розімліла.
“О, як же ж хороше мені!”
Ласкаво ковзало проміння
По тім”ї, шиї, по спині,
З плеч ніби спав мішок з камінням.
На сонці поле і ліси
Розмніжилися, розімліли
Від тої дивної краси
Уста в “крутого” заніміли.
“Усе моє!” Та раптом тінь
Крилом усю красу накрила.
Він глянув в неба широчінь -
Над ним висіла хмара сива.
“Де сонце?!” - крикнув багатій
Угору владно, та хмарини
Висіли мовчки, мов сувій
Густої, сірої тканини.
Враз зрозумів цей чоловік,
Що не усе йому підвладне:
Багато має — втратив лік,
Лише не сонечко принадне.
Бо сонцю — Бог Господар й Пан,
Над нам лише Він владу має,
І як Господь накреслить план,
То так і там світило сяє.
Додолу очі опустив
Цей чоловік й побачив знову
Те, що недавно так любив -
Землі усю красу чудову.
Та не радів він, як колись,
Лиш щось точило середину.
Дивились очі знову ввись
На сонце край й німу хмарину.
Піднялись руки догори,
Щоб сонце яснеє схопити!
Й так до вечірної пори
Стояв він й думав: “Що робити?”
Пройшло з тих пір вже кілька днів.
Вставало сонце і сідало,
А багатій не спав, не їв,
Бо серце спокою не мало.
Він йшов уперто до мети,
І документи став збирати,
Й просив усіх допомогти
Світило приватизувати.
Одні сміялись, інші — ні,
Й робили все за подарунки.
Колись приємні, він земні
Став продавати всі набутки.
Все купував, щоб сонце вниз
З висот небесних притягнути:
Шнури, ракети, антифриз,
Ланцюг, щоб сонечко закути.
Збирався він, немов на фронт.
Й відповідальна мить настала:
Усі вдивлялись в горизонт
Нічний, де сонце ночувало.
Світало. Темний небокрай
Дівочим запалав рум”янцем.
Ось появився сонце край,
Виблискуючи жовтим глянцем.
“Яка краса!” - злетіло з уст.
Та вмить він взяв себе у руки:
Щосили загорланив: “Пуск!” -
Й понеслися пекельні звуки.
Кругом ревло, мов на війні.
Багач став подумки в молитву:
“О Боже, поможи мені,
Дай виграти цю дивну битву”.
Ракети мчали, мов стріла,
Назустріч Божому творінню.
Година, друга вже пройшла -
Багач втрачав своє терпіння.
А ось і ціль. З ракети вмить
Накинули на сонце сіті -
Й побачили, що все горить,
Та не було вже де подітись.
Багач кричав: “Тягніть! Тягніть!”
Ракети стали опускатись.
Волали люди “Поможіть!”
І кинулись кудись втікати.
Тягли світило вороги
Донизу ланцюгом залізним...
Усе палало навкруги -
Ласкаве сонце стало грізним.
Горіли поле, сад і ліс,
Зайнялася рідка чуприна
В багатія й пекла до сліз
За всі, усі його провини.
Затих страшний, жорстокий бій.
На небі сонечко світило.
“Кінець!” - волав небагатій:
Багатство все його згоріло.
Прийшов і казці нашій край.
Та так закінчувать негоже
Мораль: “Людино, міру май,
Й не зазіхай на те, що Боже!”
