Минулими вихідними був на фестивалі "Краіна Мрій", що проходив у Музеї народної архітектури та  ... 
										
										
										
										
										Ця проста, смачна і ситна страва вважається нині мало не екзотикою. Але колись галушки були в кожній ... 
										
										
										Знаменитий на весь світ торт отримав свою назву на честь автора, 16-річного, тоді ще учня кондитера, ... 
										
										
										
 Ця моя стаття, фактично, буде продовженням статті про наш Фастів  наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, яка була надрукована у №20 газети  за лютий 2012 року. Тільки це доповнення буде більше присвячене  висвітленню життя містечка саме на початку ХХ століття, коли у ньому  відбулося багато яких кардинальних змін.
 
Весною 1923 року містечко Фастів з волосного стало районним центром,  не маючи на той час, навіть, статусу селища міського типу. Для того, щоб  зрозуміти всі чинники, що зумовили утворення Фастівського району і те,  чому вибір районного центру при тодішньому районуванні колишнього  Білоцерківського повіту випав у нашій місцевості саме на Фастів,  потрібно уявити розвиток містечка і його околиць у найближчі попередні  10-20 років.
Початок ХХ століття Фастів, як свідчать архівні відомості, зустрів  швидкими темпами промислового розвитку і розростанням своїх меж. Цей  процес активно тривав до 1914 року – часу початку І Світової війни.  Примістечкові слободи протягом цього часу все більше зросталися з самим  містечком, з сусідніми селами Заріччя та Снігурівка. У поселенні  Фастівського казенного лісництва кількість мешканців також стрімко  зростала. В ньому на 1900 рік було 8 дворів, 129 мешканців (61 чоловік і  68 жінок), головним заняттям яких була «служба в лесничестве», а на  1914 рік  – значно більше.
Казенне село Снігурівка було окремим від Фастова селом, яке мало свою  православну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, до якої ходили також  мешканці Малої Снітинки і Малої Офірни. Церква мала 99,75 десятин (стара  мірна одиниця земельної площі, яка дорівнювала 1,09 га) з загальних  886,44 десятин землі села. Селянські наділи складали 758,15 десятин  землі. Були в Снігурівці і своя церковно-приходська школа, водяний  вальцовий млин, що належав дворянській родині Мерінгів і на якому  працювало 4 місцевих працівників. Дворів у селі було 170, жителів – 796  (399 чоловіків і 397 жінок), головним заняттям яких було хліборобство і  домашнє господарство. Окрім того, чимало снігурівчан працювало на  кам’яноломні в М.Снітинці, на залізниці і заводських майстернях Фастова,  у Києві. Великим попитом у той час також користували візники, тому  чимало снігурівчан займалися розвозкою з вокзалу пасажирів і грузів по  Фастову та його околицях.
Недалеко, по другу сторону річки Унава від Снігурівки, вздовж  грунтового шляху на Дідівщину знаходилась Кадлубицька колона (колонія),  яку з середини ХІХ століття заселили євреї. У ній на 1900 рік було 29  дворів, 434 мешканця (207 чоловіків і 227 жінок), головним заняттям яких  було хліборобство. Звичайно, що частина місцевих євреїв займалася  торгівлею і перепродажем товарів, виїжджала задля цього на ярмарки у  сусідні населені пункти. Землі в колонні було 380,82 десятин, яка  офіційно належала місцевому «обществу колонистовъ».
Між Кадлубицею, Заріччям і Фастовом знаходилася Нагорня слобода (або  Гора, як її тоді зазвичай називали фастівчани). Вона належала містечку і  була підпорядкована волосному правлінню на чолі з Фастівським волосним  старшиною. Останнє у ті часи активно роздавало дозволи на відкриття  різних кустарних виробництв, середніх і невеличких заводиків на  території містечка і його околиць. Так, наприклад, у 1904 році дозвіл на  «устройство кожевенного завода» у Фастові отримав казенний селянин  Семен Сугак, на «устройство заведения для перетопки сала в Колонии  Кадлубица» – Мирим Найштут, на будівництво «водяной мельницы в деревне  Великой Офирне» – Олексій і Іван Овчаренки. В цьому ж році, за архівними  відомостями, Нухим Лейченко будує у Фастові «малый керосинный склад»,  Арій Штец – «завод мыла», місцева єврейська громада – будинок з назвою  «Талмуд – Тора».
У 1905 році фастівський міщанин Франц Ізаков отримав дозвіл на  будівництво у містечку цирку, а у 1906 році дозвіл на будівництво у  Фастові пивоварного заводу отримали Юліус Сібер і Герман Саальман. Цього  ж року у містечку Овсієм Житомирським будується завод стеаринових  свічок. Наступного року дозвіл на будівництво парового млина у Фастові  отримав купець Яків Ліберовіц-Шейнцвіт. Разом з тим, цьогоріч на р.Унава  будується ще один триповерховий водяний млин та видано дозвіл на  «устройство паровой мельницы для выделки пшена и круп в м.Фастове» Мошку  Берковичу Завирюсі.
У 1914 році громада м.Фастова домоглася затвердження «проекту и сметы  на постройку Фастовской общественной бани», а Сруль і Барух Цуковичи  Ванштоки з Алтиром Абрамовичем Раковським отримали дозвіл на будівництво  у Фастові парового лісопильного заводу. Але найбільшим будівельним  проектом того часу на Фастівщині було будівництво Гришино-Рівненської  залізниці, зініційоване заможними українськими цукрозаводчиками. Її  будівництво тривало активно і якби не подальші революції та громадянська  війна, то вона б швидко почала перевозити вантажі між Донбасом і  Волинню. Але, не судилося, хоча наші діди-прадіди за допомогою коней  звели тоді чимало залізничних насипів на землях Фастівщини (неподалік  х.Вінницькі Стави, с.Фастівець, с.Снігурівки тощо). В районі земель  Фастівця на залізничному насипі були покладені шпали, вкопані телеграфні  стовпи, проведена лінія телеграфного зв’язку. Залишки того насипу і  кам’янно-бетонних споруд колишньої Гришино-Рівненської залізниці  частково збереглися і нині на нашій Фастівщині (наприклад, сучасна  об’їздна дорога з Фастова на Київ йде саме по цьому насипу, збудована  водопровідна труба з озера 3-ї водокачки на Снігурівці залишилася також  ще з вищезгаданих часів, діючий «тупик» київського парку ст.Фастів аж до  бувшого переїзду біля будівельно-монтажного поїзду 707 тощо).
Так як воєнні дії від Фастова тривали далеко, то поступово правління  волості і відповідні земські повітові органи у Василькові знову почали  сприяти будівництву нових об’єктів у ньому. Наприклад, у вересні 1916  року казенний селянин Михайло Логинов Медведовський подав прохання на  отримання дозволу «устроить кинематограф в м.Фастове» (за досвідом ст.  Мотовилівка). Цікавим фактом є також затвердження у липні 1917 року  «проекту пристройки к существующей часовне на ст.Фастов для  преобразования её в церковь».
Революційні події лютого1917 року (мітинги, страйки, демонстрації,  утворення багатьох національних товариств і партосередків) дещо змінили  уклад життя у Фастові. Але створені містечкова і волосна ради та  виконавчі комітети зберегли у своєму складі продкомісії для забезпечення  потреб фронту, тому їх взаємовідносини з військовими поступово  нормалізувалися.
Протягом 1917-1920 років влада у Фастові змінювалася дуже часто через  воєнні дії, експропріації, погроми і громадянське протистояння, тому у  1921-1922 роках воно лежало майже в руїнах. Основна маса населення  покинула його і від колишнього багатонаселенного промислово-розвинутого  містечка початку ХХ століття майже не залишилося сліду. Але партосередок  КП(б)У був чималим, що і зумовило вибір Фастова райцентром у 1923 році.
В.Мельник, голова Завокзальського осередку Фастівського МО ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка
Фастів Інфо