Відкрили йому груди.

Там рана від кулі. Глибока.

Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося.

Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.

"...Мені  не болить...Я--живий...Не болить...Мамо..."

Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.

Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала

життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже,

а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо--він  йшов ангелом до Бога...

Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани.

Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.

Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати.

Бо син Ваш своєю кров"ю змив наш гріх. Тяжкий гріх.  

Гріх тих тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця--незрячі.

Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.

Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили,

на які гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли.

Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися--немає ліків, аби допомогти,

й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.

У судах--розпинали невинних й кидали за ґрати. Прокурори

фальсифікували справи. А ми...А ми мовчали байдуже

і в неділю йшли до церкви , ставили свічку, аби відкупитися.

А в понеділок давали хабарі. І відводили погляд у бік.

Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.

Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому у грудях більше.

Вже у сотні  своїй небесній стоїть він на варті. По  праву руку від Бога. 

А по ліву--його побратими. Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими--

ті, хто нині названий сотнею небесною.

Вони не були героями. Вони були звичайними людьми.

І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали,--життя своє.

За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх 

ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.

Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові. Весна вже на порозі.