Какой рейтинг вас больше интересует?
|
герб України який видно із космосу
2012-03-25 06:27:00 (читать в оригинале)
Він самотужки вирубав чагарі на горі неподалік села Остриня Тлумацького району на Івано-Франківщині, кілька місяців носив каміння та садив дерева, повідомляє ZIK.Колишній упівець, 90-річний гуцул Анастасій Козак виклав на схилі карпатської гори державний символ України – тризуб, який видно з космосу.
За словами автора роботи, таким чином він вшановує пам’ять своїх загиблих побратимів з Української Повстанської Армії. Каміння на гору Козак носив власноруч у звичайній господарській сумці, де поміщається 10-12 кілограмів найбілішого гірського мергелю. Від кар’єру до схилу, де мав бути тризуб, треба подолати майже кілометр. За літо колишній упівець виніс на гору більше вантажівки каменю. Закінчивши викладати камінь, уздовж контуру тризуба пан Анастасій посадив смерічки та туї. Щодня поливав дерева, щоби не всохли. Воду носив руками. Старенький не приховує – було важко. Та образливо – від байдужості односельців: “Мій сусід говорив, що я гору псую,.. худоба йшла, м’яла Тризуб, я сварився”.  Аби його творіння було довговічним, пан Анастасій викопав на схилі своєрідний фундамент для Тризубу – канави, щоб каміння не змістилося.Обране упівцем місце – напрочуд вдале. Державний символ видно не лише з усіх околиць Острині, але й з траси “Івано-Франківськ – Київ”. І навіть з космосу – завдяки рівним лініям і вражаючому розмірові білий кам’яний тризуб добре проглядається на електронних картах.
Україна - прабатьківщина індоєвропейців
2012-03-25 04:48:00 (читать в оригинале)
| Картина українського маляра Анатолія Буртового «Пам’ять пращурів», 1995 |
Вічно дивує Шевченко. Неосягненно: як міг він за півстоліття до відкриття Києво-Трипільської цивілізації відчути її глибинніший дух!
Вчитаємося у "Саул":
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Єфратом
Свої ягнята і телята
У вольнім полі вольно пас
Чабан було в своєму раї.
У нас...
Було...
Академік за дипломом та дійсним членством в елітарній інституції митців, Шевченко виплеснув на папір не лише згусток етноґенної інтуїції, а й зливок фундоментальних сходознань. Індоєвропейських вед.
Ми...
Рівночасні єгиптянам та шумерам (царство небесне обом преславним народам), китайцям (це етнонім початку 1-го тисячоліття по Христі), індійцям, або мешканцям Бгарату, як іменують свою країну вони самі... А ще вавилонянам та юдеям, про яких у "Саулі" йдеться далі.
Шевченко іґнорує етнонімічну софістику Татіщева - Карамзіна - Устрялова (цей пропонував цареві Ніколаю Першому охрестити "русскими" навіть литовців - на тій підставі, що Київську й Галицько-Волинську Русі заступила Русь Литовська, Литво-Русь) - Поґодіна - Хомякова - Каткова... Безперечно, поет прекрасно знав, що росіяни мають до середньовічних русів такий самий стосунок, як і до "Другого Риму" та візантійського орла. Та Кобзар іде значно далі невідомого автора "Історії Русів". Принаймні - у 6-те тисячоліття до р. Хр. Які ж підстави були утверджувати нас у тій історії, що на нашій, не своїй землі до Рюриків нібито й не ночувала?
Хай не видасться це парадоксом: за часів студентської юності Тараса індоєвропейські студії в імперії були активнішими, ніж у 2-й половині 19-го століття. Спочатку сходознавці Російської Імперії конкурували було зі знаменитим членом паризької Академії безсмертних Ж.Шампольйоном. П.Ґульянов задумав, але не здійснив навіть таку роботу: "Про слов'янської мови з єгипетською". Подібні теми в ті часи не здавалися ненауковими, як засвідчує історіоґрафія. "У кожному разі, його праці користувалися повагою в ученому світі" [1].
Чимало сенсаційних матеріалів опублікував часопис "Библиотека для чтения" ("Книгозбірня для читання"), яку редаґував О.Сеньковський.
З-посеред українських учених порівняльним мовознавством захопився професор-енциклопедист перший ректор Університету Св. Володимира М.Максимович. Зокрема, він першим висунув припущення щодо спорідненості санскритської фонеми uk і тотожного стародавнього кореня у багатьох наших словах [розвиток ідеї: 2], а відтак - і етнонімі Україна.
Сходознавчий романтизм спливав, а російська влада не виявляла реальної зацікавленості. Лише у зв'язку з посиленням антитурецької політики були виділені кошти на вивчення мусульманського світу. А тематика класичного Сходу здобула офіційне, імператорьке визнання аж за університетським статутом 1884 р.
Тим часом на Заході утвердився зверхній погляд на культуру давніх мешканців Сходу. "Європоцентриський" підхід був властивим навіть таким дуже значним авторітетам, як Вінсент Сміт. Укладаючи політичну історію стародавньої Індії, він центральне місце відвів завоюванням Олександра Македонського, якого, за його власними словами, обожнював. В.Сміт поділяв думку, що "східний деспотизм" - неодмінна умова існування Індії. Безсумнівно, у даному випадку концепція вченого визначалася його політичними поглядами: він був прихильником анґлійського панування в Індії.
Культурну спадщину країни багато індолоґів оцінювало з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи її крізь призму античної цивілізації. Нерідко давньоіндійське суспільство зображалося відсталим і застійним". І, зазначимо, подібні погляди "подибуються і у сучасній західній літературі" [3].
А тим часом, у 60-х роках 19 ст., у Київському університеті підготував та захистив дисертацію античної проблематики (на право викладання) спадкоємець Максимовича Михайло Драгоманов. Він став читати курс леуцій з історії Стародавнього Сходу. Згодом молодий, високоосвічений приват-доцент видав проґраму, в якій виділив окремий розділ "Орійські народи". Тоді синонімом їх учена Європа вважала "індоґерманців". Драгоманов декодує термін зовсім по-сучасному:
"Риси побуту індоєвропейських народів до їхнього розділу.
Індуси: історія знайомства Європи з індією.
Громадське життя і реліґія патріархально-пастушого побуту на схилах Гідуку (Веди).
Героїчний період переселення (Магабгарата).
Громадський, родинний побут і реліґія жрецького періоду у долині Гангеса і декан-браманізм (Ману та Рамайяна); браминська наука й філософія." (...) [4].
Метафора Шевченка здобула теоретичний розвиток у справді науковому дослідженні "патріархально-пастушого побуту" стародавніх насельників величезного ареалу, де сформувалися всесвітні осередки культури. Але яких сміливих (навіть для сього дня) висновків доходить Драгоманов у зрілому віці! "Немає нічого дивного, що, керуючись лише корифеями національної літератури греків і римлян, нові вчені мали вельми неповні відомості про історію некласичних народів і надавали їй другорядного значення. А між тим достатньо глянути на розміри країни від Індійського океану до Гібралтару, щоб подумати про те, що на цій території могли відбуватися події, порівняно з якими багато фактів у греко-римській історії, відомі освіченим людям з малих літ, дійсно можуть бути названі подіями "сільської хроніки" [5]. Вчений наголошує, що достатньо найуривчастіших нотаток "про пам'ятники й установи народів східних, щоб бачити, що першими могутніми засобами культури: досконалою обробкою металів, будівельними машинами, системою лічби, календаря, азбукою тощо - ми зобов'язані некласичним народам [6]".
У 1874 р. Драгоманов сприймав те, що й сьогодні заперечує або, в ліпшому разі, ігнорує українська офіційна наука: "Уже в XVI ст. італієць Філіпо Сасеті (1583 - 1588 рр.) звертав увагу на схожість мови індусів з італійською, а з кінця XVIII ст., з часу публікації кодексу браминів, складеного за дорученням англоіндійського уряду в 1776 році, завдяки працям англійців Гальгеда (1778 р.), Вількінса (1787 р.), Джонеса (1789 р.), Кольбрука (нар. 1765 р., пом, 1837 р.) утворилася ще нова галузь науки -санскритська філологія та старожитність і пов'язана з нею наука про індоєвропейський елемент в історії" [7].
Позбавлений комплексу європоцентризму, Драгоманов як історіософ ішов попереду своїх західних колег. Прагнучи виправдати "дикі", "варварські" народи, він на матеріалах міжнародного конгресу антрополоґії та доісторичної археолоґії (1871) твердить: археологія "рішучим чином вступила у галузь тієї науки про найдревніший побут людей, яка створена останнім часом працею переважно великих натуралістів. А якщо таким чином так звана древня історія розширила свою галузь у часі, то неодмінно вона повинна розширити її і в просторі. Пам'ятки первісної культури в Європі можуть бути досліджені з успіхом не інакше, як у зв'язку не лише з подібними їм викопними пам'ятками інших країн, але й порівняно з пам'ятками та побутом теперішніх диких племен". І висновок: "Ці пам'ятки найдревнішого побуту людини в Європі змушують нас, отже, найнаочнішим чином відмовитися від ґрупування матеріалу, що складає історичну науку, за грубо хронолоґічними кадрами, заснованими на спостереженнях життя не всього людства, навіть не народів усієї якоїсь частини світу, а життя десятка чи двох привілейованих народів" [8].
Залишається тільки шкодувати, шо Драгоманов помер усього за один-єдиний рік до відкриття Трипільської культури. А було ж тоді професорові всесвітньої Історії в Софійському університеті тільки 54...
І.Франко критикував свого вчителя за "індійщину". А Леся Українка, навпаки, дуже серйозно поставилася до новітніх ідей у царині "індоєвропейської науки". Вона звернулася в Софію до дядька за консультаціями й одержала вичерпні настанови щодо методолоґії та джерел. Так під науковим керівництвом Драгоманова поетеса опрацювала величезний матеріал та написа-ла книгу "Стародавня історія східних народів". У ній Леся Українка вже проводить деякі санскритсько-українські паралелі. Оскільки ж це було на початку 90-х, то місця нашим трипільським пращурам ще не знайшлося (чи не тому вона так і не дала згоди на друкування книги, обіцяючи внести суттєві правки?). А 1896 року сталося те чудо, яке провіщав Т.Шевченко, яке прогнозував М.Драгоманов.
Чех Вікентій Хвойка (Хвойко) здійснив в археології такий самий переворот, як поляк М.Красуський у порівняльному мовознавстві. Тільки на відміну від тепер уже знаменитого [9], хоч так і не визнаного українськими корефеями, поліполіглота,- замовчати Хвойку було неможливо. Одна справа мікротиражна брошура, а зовсім інша - численні матеріальні факти своєрідної культури. Що з ними робити? Засипати землею? Тим паче: все знайдене в "Малоросії" автоматично належало "Великоросії", - скитське золото чи шапка Мономаха...
До честі В.Хвойки, він не просто описав пам'ятки, виявлені між Києвом і селами Трипіллям та Халеп'ям. Він продовжив методолоґічну лінію М.Драгоманова. Він покінчив із поглядом на Українську землю як дику, варварську в язичницькі часи. Він воздав їй належне як одній із прадавніх цивілізацій. Більше того, він показав спадкоємність духовно-матеріальних культур аж од самих трипільських часів, він висунунув ідею автохтонності україноруського етносу на власному терені.
Відкривши 1893 р. Києво-Кирилівську стоянку (сам археолог підтримав тих учених, які вважали, що їй 20.000 літ; нині пам'ятці дають 10-15 тисяч), Хвойка дійшов висновку: "Древні мешканці території Києва з'явилися в той віддалений од нас час, коли головними представниками фауни нашого краю були - первісний слон, носоріг, печерний ведмідь, лев і гієна, а флори - кедр, кипарис, ялина. Боротьба із суворою первісною природою змусила їх згуртуватися у великі спільності, а більш чи менш сприятливі умови життя дозволили їм залишитися тут протягом дуже тривалого періоду часу" [10]. Історик занурився у сферу діяльності "великих натуралістів" (пригадаймо Драгоманова).
Прапрапракиянин "був не тільки добре знайомий з уживанням огню, але вмів також і зберігати його" [11]. Більше того, він уже мав духовні цінності, вмів їх висловлювати матеріальними засобами. "Серед палиць, зроблених із бивнів первісного слона, в числі яких деякі були прикрашені нарізами, знайдена частина бивня, вкрита нескладною за малюнком різьбою, у котрій можна впізнати зображення птаха та якоїсь щитоносної тварини" [12].
А відкриття Києво-Трипільської культури дало поживу роздумам над її ймовірними зв'язками з Києво-Кирилівською. "Вивчаючи збережені пам'ятки неолітичної епохи, мимоволі відчуваєш бажання відшукати ті причини чи відкрити ті сприятливі умови, які допомогли древній людині зробити такі швидкі й блискучі успіхи на шляху культурного розвитку. З іншого боку, виникало заперечення: чи справді лише самими нашими попередниками залишені ці числені пам'ятки або ж деякі з них належать якомусь прийшлому, культукнішому народові, котрий змінив древніх поселенців нашого краю?
Однак погодитися з останнім припущениям ве дозволяють вельми серйозні заперечення проти нього. Передусім цьому суперечить однаковий спосіб життя древніх насельників нашого краю, який не змінюється в усі періоди неолітичної епохи. Затим проти цього ж говорить й поступовість їхнього культурного зростання, яку легко простежити за іншими пам'ятками даної епохи, котрі являють цільність і незмінність у своєму основному типі" [1З].
Отже, хто вони — києвотрипільці? Звідки? "Щодо походження цих других жителів нашого краю можна висловити таке припущення. — Ґрунтуючись на їхній тілобудові та строї черепів (довгоголовість), не випускаючи з поля зору також характеру деяких залишених ними предметів і, головним чином, різноманітності рогових і кістяних виробів, пов'язуючих цю культуру з попередньою, навряд чи буде з нашого боку помилкою визнати неолітичних мешканців Середнього Придніпров'я за прямих потомків їхніх палеолітичних попередників, сліди існування яких відкриті як у Середньопридніпровській області, так і в Прикарпатських місцевостях" [14].
Хвойка торкнувся й питання про формування індоєвропейських народів. Протоіндоєвропейці населяли стикові терени Європи й Азії, а після катаклізму, що розокремив субконтиненти, вони опинилися по різні боки нових морів -Мармурового, Чорного, Каспійського, Аральського.
Києво-Трипільську культуру Хвойка вважав "можливим назвати древньоорійською, а зокрема - протослов'янською" [15]. До кінця днів своїх шляхетний чех відстоював споконвічність українства. "Через те, що землянки й майданчики тисячами розкинуті на такому значному просторі (смуга поширення їх починається від самого Дніпра, доходить до р.Дністра та Карпат, а може, й далі, до р.Вісли) і що подибувана в них культура представляє многорізні стадії розвитку, від найпримітивнішої до тієї, яку ми видимо на початку віку металів, я можу повторити тільки висловлену вже мною раніше думку, а саме: народ, що зоставив їх, був мирним, осілим землеробським племенем безперечно орійського походження, в якім можна бачити лише наших пращурів - праслов'ян, котрі передували й пережили в нашій місцевості всі відомі досі пересування та нашестя шнших, іноземних племен й нащадки яких утримали у своєму володінні край пращурів до цього часу" [16].
Автохтонізм Хвойки підтримав М.Грушевський. Він висунув Ідею: "правітчиною" індоєвропейських (орійських) народів була етноґрафічна Україна. Характерно, що саме ці, а не політичні "гріхи" піддавалися остракізму московськими вченими, причому навіть із числа каторжан (Л.Гумильов).
Ось фраґмент, що свідчить про крок уперед порівняно з Лесею Українкою:
"Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було.
Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уло-жилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська ґрупа). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лінґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі."
І головний висновок:
"Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі"[17].
В антрополоґічному ж плані, зазначає Грушевський, "справжнього індоевропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й "первісного слов'янського" одностайнього антропольоґічного типу" [18]. До уваги піонерів доморощеного расизму: "пранарід" наш "асимілював при розселенню, а мабуть; іше й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів" [19].
Згодом головні ідеї Хвойки-Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський [20], В.Даниленко [21], В.Петров [22], Д.Тєлегін [23], 0.3нойко [24]... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова [25], І.Чернякова [25], Ю.Шилова [26]...
Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю - "Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури" (1990). Гадаєте, де вона випущена? У Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гартарді?
Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в 9-13 ст. київський діалект "не був ні українським, ні російським у сучасному розумінні цього слова" [27]. Що "інтеґраційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї величезної держави" [28]. Що в неосяжній Київській Русі "хоч у 12-13 ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати" [29]. Що український народ зародився завдяки монголам (які навіть гарнізонів не позалишали в нас) і почав формуватися вже під литовцями, а завершив цей процес під поляками та росіянами. Що: "Аж до 14 ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим" [30].
Кінець кінцем, що подибуються ще могікани - "аполоґети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньоруськоїдержави" [З1].
Це все - з розділу "Давньоруська народність - спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів" у капітальній праці академічних учених "Українська народність" (підп. до друку 26 листопада 1990 р.). Це все продубльовано в статті "Чи існувала давньоруська народність?", підписаній до друку 20 грудня 1991 р. - вже після референдуму, на якому "аполоґетом історико-культурної своєрідності Південної Русі" виявився сам україноруський народ.
Кому не відоме узагальнення М.Грушевського про те, що в руські часи ніякого "общерусского" язика не існувало! А П.Толочко ничтожесумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд [32] цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє ( 1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента - В.Петрова [33]. Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця?
Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: "На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. "Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від 6 ст. по Різдві, а ще ... від 3 тис. перед Різдвом, ми повинні ... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша артохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біолоґічної зміни й біолоґічного відтворення поколінь, щов русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині" (с. 25-26).
Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етноґенетичних пошуків" [34].
То академік перестав боротися проти "аполоґетів" саме цих "новітніх" студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів-русинів-русичів українцями, а "Слово..." - першою українською думою. Аполоґетом самобутності т.зв. "Південної Русі" був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етноґрафічну різність киян, полочан і новгородців [35]. А ця етноґрафічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами. Терміном Русь (з 852 р. "нача прозиватися земля Руская" [36]) згодом її вуалювали. Хіба ж неасимільовані"чюд, вес, меря, мурома, черемиса, ям, мордва, печера, литва, зимігола, корс, нерома, лив" [37] складали т.зв. "давньоруську народність"? Про який моноліт мова? Та, приміром, литовці були і є осібним етносом ще з часів неолітичних, коли "лито-слов'янська" [38] спільність розпалася.
Заплутав Толочко наукову громадськість невизначеністю своєї позиції щодо українського етноґенезу. Якби ж це пішло на користь аполоґетам івдоєвропеїстики...
А тим самим часом американка М.Гімбутас впиускає своєрідну археолоґічну дилоґію - "Цивілізація богинь" та "Мова богинь" [39]. Одразу ж треба зазначити, що Трипільська культура в неї -десь на околиці індоєвропейського світу. Того ж, приміром, знаного нею особисто М.Чмихова ніде немає серед численних посилань. Уманщина - це чомусь Західна Україна. На одній із принципових схем відсутній ... Дніпро. Проте американка наводить багато фактів, не або мало відомих нашому освіченому загалові. Вражає, зокрема, схема, зроблена за космічним знімком. Києво-Трипільський регіон був густонаселеним. Навіть якщо зважити на різночасовість поселень, число городищ не поступається перед часами Руської держави.
Були вже й протоміста, коли не справжні городи. Наприклад, на території Майданецького чи Таліянок. Площа таких ґіґантів перевищувала 400 гектарів. Число хат - понад 1000. За розрахунками М.Шмаглія [40], в трипільських протомістах мешкало 10 і навіть більше тисяч чоловік. А населення попередника Майданецького сягало майже 25 тисяч. Може, "наші" з Заходу нам допоможуть? Модний нині О.Субтельний, з одного боку, погоджується з теорією самобутності від доби києвотрипільців: "Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи" [41]. А з іншого? Не розумію: "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням реґіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу" [42].
Які радянські? М.Брайчевський чи Я.Дашкевич? Які західні? Аґент чехословацького КГБ П.Маґочій, що очолює українську кафедру в Торонто?
Далі Субтельний приголомшує: "Нещодавно американський учений Омелян Пріцак висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговим союзом, що з метою встановити контроль над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь" [43].
Для американців, може, 6 несуттєвий іхій етноґенез на кістках мільйонів корінних мешканців континенту. Для вас, затурканих такими ж старшими братами, наше походження - одна з передумов пробудження від летарґійного сну. Далі: хіба Елада не була поліетнічним і багатомовним торговим союзом? Чи Рим?
Головне ж не в цьому. Субтельний посоромився розкрити українському читачеві істинну сутність історіософії свого вчителя. Це зробив голова Центру культури тюркських народів України Р.Масаутов: "Відомий український історик Омелян Пріцак на моє запитання, хто такі українці, не задумуючись, відповів - стародавні тюрки, які розмовляють слов'янською мовою" [44].
Каюсь: не можу, грішний, утриматися, щоб не перефразувати Шевченка: Пріцак скаже: "Ви моголи!" "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі. Пріцак скаже: "...!" Славних прадідів великих Правнуки погані.
У часописі Верховної Ради України "Віче" О.Пріцак публікує про нашу міфічну "хозарність" зовсім бездоказові матеріали. Це передусім фраґменти "Історії хазар" А.Кримського. У передмові американського учня знаменитого сходознавця-поліглота - аж нуль арґументів. А загальний заголовок убиває наповал: "Хозарська держава - попередниця Київської Русі" [45]. Уявляєте: Британська імперія - попередниця Республіки Індія? Або: Арабський халіфат - попередник Ірану? Чи: Іспанія - попередниця Нідерландів?
У того ж Субтельного читаємо, що наприкінці 8 ст. "у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни змушені були сплачувати хозарам данину" [46]. Мало хто кому платив данину! Де-факто навіть учень Пріцака не визнає теорію української хо-зарності. Але ж і Прщаків учитель у статті " Тюрки та їх мови" писав, що українська кров значною мірою вливалася в кримськотатарську. Сам потомок кримського татарина, академік Кримський не міг би не усвідомлювати біолоґічної тавтолоґії, якби українці були тюрками. Що, наприклад, принципово змінюється від влиття азербайджанської крові в турецьку, тобто тюркської в тюркську?
Кінець кінцем, треба розібратися, хто такі тюрки. Зокрема, таджики - це нащадки арабів і тюрків. За мусульманською вірою вони близькі туркам. За мовою фарсі (персидською) - іранцям. За системою письма - арабам. Останні, до речі, семіти, які ворогують із семітами Ізраїлю.
Новий альманах "Хроніка - 2000'' почав друкувати "Походження Русі" О.Пріцака. Віддаючи належне рівню альманаху, самому наміру ознайомити українського читача з цим капітальним твором, водночас не можу зрозуміти тотального захвату преси. "Педагогічні роздуми" Українського радіо, "Независимость", львівський "Европеец"... Останній пише: "Давно я перестал надеяться на внход журнала "Хроніка 2000''. А тут сразу - О.Прицак "Походження Русі". Об этой публикации надо сказать больше. Безусловно, само название нашого читателя сейчас весьма испугает. Столько уже бредятины с подобннми названиями было опубликовано в рамках имитации национального возрождения! Писали уже все, кажется, кто сумел совместить отсутствие совести с нехваткой лени. Само собой, процесс кретинизации народа Украины, особо тут отличился пан П.Чемерис, так сразу не прекратится, а некоторые издания - "Індо-Європа", "Атлантида-Україна", буд
Трипільські протоміста
2012-03-25 04:44:00 (читать в оригинале)
| Трипільське поселення (реконструкція) |
Таке явище не випадкове. На нашу думку, так сталося через те, що матеріали з проблеми, здобуті впродовж останніх 20 років, майже не введені в науковий обіг, а наявна інформація розпорошена у десятках тез, коротких повідомлень про розкопки тощо.
Такий інформаційний вакуум не сприяє прогресу в науці. Проведення польових семінарів у Талянках (1990, 1991 рр.) дещо зрушило з місця ознайомлення громадськості з ранньоземлеробськими поселеннями-гігантами та сучасним станом їх досліджень. Ми вважаємо, що роботу слід продовжити. Цій меті присвячено і дану публікацію.
Трипільсько-кукутенська спільність у своєму розвитку була тісно пов’язана з давньоземлеробськими культурами доби міді Балкано-Дунайського району, а через них — із Середземномор’ям та Близьким Сходом. Вважалося, що низький розвиток продуктивних сил енеолітичної Європи не дозволив створити цивілізацію, як це було в Месопотамії та Єгипті на межі IV—III тис. до н. е. Завдяки археологічним відкриттям 70—80-х років було виявлено чимало свідчень існування високорозвинених етнокультурних спільностей у Південно-Східній Європі ще у V—IV тис. до н. е. — це мідні копальні Аї-Бунару, золотий Варненський некрополь у Болгарії (V тис. до н. е.), трипільські протоміста у Південному Побужжі (кінець V — перша половина IV тис. до н. е.). Стало зрозумілим, що процес поширення відтворюючих форм господарства у Європі супроводжувався тими ж явищами, що й на Давньому Сході — виділенням ремесел, початком суспільного розшарування, утворенням складних ієрархічних структур, початковими процесами урбанізації, причому в V—IV тис. до н. е. ці процеси йшли синхронно. У межах трипільсько-кукутенської спільності на прикладі важливих трипільських поселень ми спостерігаємо початкові процеси урбанізації, перетворення поселень ранніх землеробів на якісно нові типи поселень протоміського типу. На відміну од Давнього Сходу, де це перетворення було завершено з появою міст-держав Месопотамії на початку III тис. до н. е. на території між Дністром та Дніпром, цей процес унаслідок ряду причин був перерваний. Значення і відкриття трипільських протоміст ще й у тому, що на їх прикладі ми можемо вивчати процеси ранньої урбанізації, так би мовити, в чистому вигляді, не перекриті пізнішими нашаруваннями, як це сталося на Сході.
Найбільша кількість великих трипільських поселень зосереджена у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, де відомо близько 30 пам’яток площею понад 50 га. Відомі такі пам’ятки і на захід від Південного Бугу, але там площа відомих поселень не перевищує 50—70 га. Слід зауважити, що значне число поселень-гігантів було дешифровано на аерофотознімках К. В. Шишкіним у Побужжі — для Поділля такі роботи ще не проводилися, отже, підстав виключати його з зони поширення протоміст поки що немає. За періодизацією Трипілля, поселення площею понад 50 га з’являються в кінціетапу BI, а понад 100 га — BI/II.За абсолютними датами ці етапи можна віднести до другої половини V тис. до н. е. (за календарною каліброваною хронологією) або до другої половини IV тис. до н. е. (за радіовуглецевою хронологією). Існують великі поселення до кінця етапу CI, тобто приблизно до середини IV тис. до н. е. (за календарною) або XXVII ст. до н. е. (за радіовуглецевою) хронологією. Для V—III тис. до н. е. з реальною хронологією найбільше збігається календарна (калібровані, радіовуглецеві дати), тож ми користуємося саме цією хронологічною схемою, що вже давно вживається для культур Балкан доби міді, хоча у більшості вітчизняних робіт Трипілля і сьогодні датується в межах IV—III тис. до н. е. — за радіовуглецевою хронологією, що розходиться для доби міді — ранньої бронзи з реальною на 600—800 років.
Це може не мати значення при вирішенні проблем синхронізації в межах окремих культур, але для розуміння місця Трипілля в історичному процесі — має, і досить велике. Бо одна справа відносити етап CI до часу спорудження пірамід в Єгипті, а інша — до ранньоурукського періоду, часу початку урбанізаційних процесів у Месопотамії.
Основу економіки трипільських громад Буго-Дніпровського межиріччя, за археологічними даними, складали землеробство і тваринництво. За палеоботанічними визначеннями, у Побужжі вирощували, в основному, пшеницю-двозернянку, ячмінь голозерний, горох. Були відомі чисті посіви, поля використовувалися тривалий час, землеробство було польовим.
Час поступового занепаду Трипілля відноситься до кінця атлантичного періоду голоцену, який був ознаменований хвилями похолодання, що протягом трьохсот років врешті-решт порушили зональну структуру ландшафтів атлантичного періоду та призвели до часткової деградації широколистих лісів Східної Європи. Значний розвиток відтворюючого господарства у лісостепу доби міді був зумовлений саме максимальною біопродуктивністю ресурсної бази, яка виявилася в кінцевому результаті вразливою і не такою невичерпною, як це здавалося на перший погляд.
Трипільське тваринництво у Побужжі може бути схарактеризоване як інтенсивне, на базі розвиненого землеробства. Переважало вирощування великої рогатої худоби, можливо, молочного напрямку, при підтримці м’ясного балансу розведенням свиней.
Громадські та домашні ремесла охоплювали виробництво знарядь праці, зброї, предметів побуту, одягу, будівництво. Номенклатура знарядь праці, які виготовлялися насамперед з каменю, кременю, кістки, рогу, не зазнала істотних змін у порівнянні з попередніми періодами Трипілля, мідні знаряддя не набули великого поширення. Вдосконалюються окремі знаряддя — зубчасті серпи, з’являються молотильні дошки. Зростає число ткацьких верстатів при скороченні інвентарю, пов’язаного з обробкою шкіри. Обробка кременю та металообробка могли базуватися лише на привізній сировині, що вимагало встановлення зв’язків із трипільськими громадами на заході та їх сусідами. Розподіл знахідок між житлами вказує на можливу наявність спеціалізації в галузі обробки каменю.
Значних зусиль вимагало виготовлення розписного посуду. Ця галузь має такі риси спеціалізації як стандартизація типів посуду, вдосконалення техніки його виготовлення та розпису, спрямовані вони на підвищення продуктивності праці, використання двоярусних горнів для випалу. Чималих зусиль вимагало будівництво жител, громадських будівель, укріплень. Зведення кількаповерхових споруд потребувало певних теоретичних знань та розрахунків. Спорудження самих великих поселень як єдиної системи, примушувало централізувати керівництво. Таким чином, ми спостерігаємо певний прогрес у ремеслах. У Майданецькому відкрито новий тип споруд житлово-оборонного призначення, що утворювали два кільця оборони навколо центру поселення, простір між якими залишався незабудованим. Двоповерхові житла вхідною частиною були повернуті до центру поселення і пов’язані між собою системою переходів на рівні другого поверху. Можливо, саме цей тип споруд зображено на глиняній моделі “храму” з гумельницької пам’ятки Кесчіореле. Окремі будинки мали, як правило, два поверхи, з яких перший був господарським, другий — житловим. Площа таких житлово-господарських комплексів становила від 60 до 200 і більше квадратних метрів. За даними розкопок, переважали будівлі від 60 до 160 кв. м, що становить понад 91% забудови великих поселень. Найбільші поселення, такі як Майданецьке або Талянки, налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових будинків є споруди, які можуть трактуватися як громадські будівлі. Це, наприклад, комплекс “М” з Майданецького. Його розміри — 24х7 м, площа кожного з поверхів до 168 кв. м, разом — 336 кв. м. На другому поверсі маємо два приміщення — велике і менше. У більшому по периметру, вздовж стін, простежено залишки лави, завширшки 0,4 м, висотою до 0,2 м, зробленої з глини і вкритої тиньком з наступним пофарбуванням червоною вохрою.
У меншому приміщенні таким тиньком і фарбою вкрито всю підлогу. Кожне приміщення опалювалося відкритим вогнищем, знайдено також столовий посуд та зернотерки. Можливо, перед нами місце зібрань громади, яка складала частину загальнопоселенського колективу.
На підставі розкопок у Майданецькому 1986—1991 рр. зроблено спробу виділити громади найнижчого рівня за даними чергування споруд, різних за розмірами, в межах еліптичної забудови поселення. Там комплекси площею 60—160 кв. м чергувалися з будівлями в 105 кв. м і менше — 7х9 (63 кв. м).
У господарському відношенні внутрішня диференціація пам’яток не простежена. За аналізом знахідок з окремих житлово-господарських комплексів їх мешканці займалися всіма видами діяльності, необхідними для забезпечення основних потреб — від сільського господарства і тваринництва до виготовлення одягу і тканин. Однак незначні обсяги розкопок порівняно з розмірами пам’яток (площа Талянок — 450 га, Майданецького — 250 га) не дозволяють закрити це питання.
Цікавим є факт знахідки глиняних жетонів — мініатюрних виробів геометричної форми. Аналогічні вироби знайдено під час розкопок на енеолітичних пам’ятках Месопотамії та Ірану, де їх розглядають як символи, що використовувалися при облікових операціях. У подальшому ці предмети стали прототипами знаків шумерської та еламської писемності, означаючи числа — від 1 до 60 (100). Цілком імовірно, що ми також маємо свідчення існування у Трипіллі об’ємної знакової системи давньосхідного типу, призначеної для облікових операцій. Крім того, дослідження розписного посуду виявило наявність іншої знакової системи, що складалося з елементів орнаментації. Населення протоміст використовувало складну і розвинену систему з понад 200 знаків, що еволюціонувала шляхом введення нових знаків, створення їх блоків. На думку Т. М. Ткачука, який їх досліджував, на прикладі цієї системи ми можемо простежити, певною мірою, початкові етапи зародження ієрогліфічної писемності. У поєднанні об’ємна та “письмова” знакові системи могли забезпечувати передачу різноманітної господарської та культової інформації. Серед інших виробів вражають реалістичні антропоморфні статуетки з рисами портретної схожості, що зображують чоловіків та жінок.
Окремі будівлі були площею 200—300 кв. м. З останніми пов’язані знахідки культового посуду та пластики, їх інтер’єр оздоблений тиньком та фарбою. У комплексі “Ж” у такій будівлі, крім того, знайдено два скарби — прикраси та мідну сокиру. Якщо подібна система розташування житлово-господарських комплексів в еліпсах є закономірною, то перед нами колектив, більший за малу сім’ю, якій належали окремі будинки. Йому належало до 20 комплексів — 3—4 великих та до 16 стандартних жител.
Наступний рівень — група жител до 20, можливо, репрезентує великосімейну громаду типу “дому” в ранніх містах Дворіччя. Обидві ці ланки існували і до виникнення великих поселень, про що свідчать розкопки трипільських пам’яток етапів А та BI, які налічували від 7 до 30—40 будівель. Поселення з 30—40 і більше житлово-господарських комплексів свідчать про існування наступного рівня організацій громади-поселення. В околицях Майданецького знайдено невелике поселення (до 9 га), яке, за приблизними підрахунками, могло налічувати від 90 до 120 будівель. Воно синхронне великому поселенню у Майданецькому і знаходиться за 7 км від нього. Вже було висловлено думку, що поселення-гіганти утворилися внаслідок інтеграції громад такого рівня. На поселеннях-протомістах їм могли належати окремі еліпси забудови або сектори (квартали) з відповідним числом будівель, громадськими спорудами (типу комплексу “М”). Вивчення мікрохронології великих поселень вказує на те, що їх будівництво велося централізовано, принаймні при спорудженні оборонних ліній, тобто для всього поселенського колективу, що і дозволяє розглядати його як цілісний організм.
Маємо, таким чином, археологічні свідчення існування двох рівнів у макроструктурі реґіону-мікрогрупи та локальної групи. У Месопотамії IV—III тис. до н. е. також виділено структури, що складаються з великого поселення-міста (протоміста), кількох містечок та малих (сільських) поселень, — все це запропоновано називати “номом”. Кожен “ном” ставав осередком утворення первісного міста-держави, що могло включати в себе у подальшому кілька протоміських громад. Самі вони утворювали різноманітні союзи.
На початкових етапах чисельність населення номів складала 6—10 тис. чол., з територією у радіусі 10—20 км навколо “столиці”. За існуючими палео-демографічними реконструкціями чисельність населення окремих трипільських мікрогруп — 6—15 тис. чол. цілком відповідає цим показникам, так само як і радіус освоєння території. Можливо, локальні групи типу Володимирівської та інших, з їх очевидною єдністю матеріальної культури та території, утворювали союз номів Побужжя, що підтверджують і дані картографування трипільських поселень, які вказують на чітке територіальне розмежування між синхронними угрупованнями Трипілля. Цей союз номів контролював територію площею в кілька тис. кв. км у басейні р. Синюхи в Буго-Дніпровському межиріччі, протягом довгого часу не допускаючи сюди навіть споріднене трипільське населення, яке належало до інших локальних груп. Причини цього явища — це інша проблема, що потребує окремого дослідження.
Маємо перед собою складну, ієрархічну систему, важливою частиною якої є трипільські поселення-протоміста. Чи є підстави вважати ці агломерації землеробського населення протомістами? Напевне, є. В археологічному відношенні вони відповідають формальній “тріаді”, запропонованій свого часу для виділення міських поселень на археологічному матеріалі: населення понад 5000 чол., монументальна архітектура, писемність. Однак це виконання функцій інтеграційних центрів економіки, суспільних, військових, ідеологічних справ, при домінуванні сільськогосподарського населення. Ці ознаки можуть бути реконструйовані за даними археологічних досліджень.
Микола ШМАГЛІЙ,
кандидат історичних наук Микола ШМАГЛІЙ - біографічна довідка
Під час навчання в Київському університеті Микола Шмаглій зацікавився трипільською культурою, і вона стала його покликанням на все життя. По ній він захистив кандидатську дисертацію в Інституті археології —“Пізньотрипільські племена Східної Волині”. У ній уперше почав розробляти проблему планування поселень. Далі були охоронні розкопки на Дніпрі, Дністрі, дослідження курганів. Найбільший внесок в українську археологію Микола Михайлович зробив, досліджуючи протоміста епохи енеоліту в межиріччі Дніпра — Південного Бугу. Протоміста Європи — це повторне відкриття трипільської культури, котре рівноцінне відкриттю В. Хвойки. Сталося це так.
Військовий топограф Костянтин Шишкін на аерознімках виявив концентричні кола, які були містами епохи енеоліту. Двадцять років — з 1971 по 1991 — віддав М. Шмаглій вивченню Майданецького праміста трипільської цивілізації та обстеженню подібних у селах Звенигородського, Талянівського, Катеринопільського, Уманського районів на Черкащині. Тут ученим було застосовано і розвинено новий напрямок і методику в дослідженні великих поселень трипільців-хліборобів. Новизна полягала в застосуванні даних аерофотозйомок, геомагнітних зйомок, магнітометрії взагалі, пошаровій фотофіксації решток будівель і їх інтерпретації, виявленні стін будівель при розкопуванні. Завдяки цьому було виявлено поселення-гіганти, розміри яких перевершували всі відомі історичні поселення у земному світі. На середньому етапі поселення у Веселому Куті займало площу 150 га, в Миропіллі — 180, на розвиненому — Гордашівка 130 га, Володимирівка, Сушківка, Косенівка, Глибочок досягають 100 гектарів, Росоховатка, Вільхівець — по 150, Небелівка — 220, Доброводи і Томашівка — по 250, Майданецьке — 270, Чичиркозівка — 300, і найбільше у світі Талянівське прамісто — 450 гектарів.
Геомагнітні дані показують структуру, яка відповідає плануванню і забудові міста: наявні вулиці, квартали, площі, в’їзди і виїзди, оборонні системи. Житла були в основному двоповерхові. У Майданецькому вперше встановлено масштабність будівель — від 50 до 300 квадратних метрів. М. Шмаглій обґрунтував розвиток різних ремесел, економіки загалом і науково довів, що рівень забезпечення трипільців-хліборобів знаряддям і тяглом дозволяв їм засівати і збирати урожаї зернових на площі до чотирьох—п’яти тисяч гектарів.
Даний напрямок і методику досліджень енеолітних міст застосували у дослідженнях Тамара Мовша у Доброводах і Косенівці, Олена Цвек — у Веселому Куті. Найбільше цим напрямком скористався Володимир Круць, який з 1981 року досліджує поселення у Тальянках. Під керівництвом М. Шмаглія створювалась і нова школа археологів. Серед них — К. Зіньківський (Білгород-Дністровський), Л. Поліщук (Одеса), О. Діденко, В. Мицик (Черкащина), а Н. Бурдо, М. Відейко, С. Рижов захистили кандидатські дисертації. Ідею протоміст М. Шмаглій утверджував повсюдно, але так і не зміг видати монографії про це, пішовши з життя 1994 року.
Вадим МИЦИК Періодизація трипільської культури
Пращури слов’ян
2012-03-25 04:36:00 (читать в оригинале)
 | Ідеограми Берегині на українських жіночих вишиваних сорочках |
І ця пам'ять залишила згадку про мамонтів ("слонів" та "ящерів"), які вимерли в Європі щонайменше 11 тисячоліть назад.
Узгодити ці два підходи неважко. Досить взяти до уваги, що кожний нащадок має пращурів. Наприклад, сучасним грекам передували елліни, які пішли від пеласгів; причому у кожної ланки цієї етногенези складалася, а згодом розпадалася особлива цивілізація.
Тож і у слов'ян були родичі, відомі як склавіни та сколоти, венеди й енети, русени й боруси, оріяни-орачі. І у них теж, як згодом у русичів, були цивілізаційні утворення.
Тож не будемо обмежуватися часами розповсюдження назв слов'яни та Русь, а визначимо попередні ланки нашого родоводу й державотворення, залучаючи при цьому не тільки відомі, але й маловивченні джерела.
Українці - найбільш корінний з усіх слов'янських народів. Орнаментика українських вишиванок та писанок виводиться з прикрас і амулетів місцевих мисливців на мамонтів, про яких згадують також казки ("Про богатиря Димка та його зятя Андрушка", наприклад). Давнину в 21 тисячоліття наводить "Велесова книга", на 198 століть вказує один із міфів Київщини.
Є дати й пізніші. 7000-6200 рр. до н. е. датується початок канонічного зображення Берегині, VII-V тис. до н. е. - "Супойський переказ" козацтва, V тис. до н. е. - виникнення легенди про Золоту очеретину озера Оврут; раніше 3102 р. до н. е. - легенди Савур-могили. Від тих часів і до XVIII ст. н.е. існував звичай сватання дівчатами парубків (за піснею "Ой ізійди, Місяць…", наприклад).
Найдавнішою самоназвою пращурів слов'ян та інших племен є хатти – народ доіндоєвропейського походження. На це вказує спорідненість малоазійських хаттів із зауральськими кетами, що мешкали донедавна в спільній долині рік Хатанга, Кета, Котуй Красноярського краю. Така спорідненість склалася, напевно, у ІХ-VIII тис. до н. е. під час розселення з території між Карпатами й Прибалтикою племен свідерської археологічної культури.
Малоазійські нащадки-"індоєвропейці" хаттів прозивалися хетти і згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказі їх прямими нащадками є абхази, адигі та кабардинці. Отак "прадід" значний час співіснував аж зі своїми "праонуками". Одним із його "синів" були, напевно, протослов'яни. Про це свідчать записані Ю. П. Миролюбовим скази "Про Хату-Русу" та "Про Землю Руську-Полянскую".
А на підставі досліджень А. Г. Кифішиним топонімії України можна говорити про те, що "на Волинсько-Подільскій і Придніпровській височинах спочатку жили протошумери, а потім протохатти витіснили їх в Причорноморські степи і почала развиватися трипільська культура". Чималий "Трипільський прасловник української мови" склав Ю. Л. Мосенкіс.
Ю. О. Шилов, С. І. Наливайко та деякі інші дослідники відносять трипільську археологічну культуру (5400-2200 рр. до н. е.) Дунайсько-Дніпровського регіону до найпершої в світі держави Аратта. Проте вона з'явилася близько 6200 р. до н. е. внаслідок угоди про взаємоіснування між північно- та південнопричорноморськими нащадками "свідерців-євразійців" (протошумерів та протохаттів, за А. Г. Кифішиним).
Степовий Аріан (близько 5000-1500 рр. до н. е.) - спільнота кочових скотарів, що почала складатися біля кордонів держави своїх родичів-хліборобів.
Початок державного ладу в Аратті засвідчує хаттське словосполучення Кал-лам-АСУ: 'Бик-полум'я-БОГ', тобто спільнота під покровительством вогненного БОГА-Тельця. Назва досі залишилася в українській Коломиї.
Відомі також Калиця з "Вєди словена", Колунь (>Голунь) "Велесової книги", Гелон давньогрецької "Історії" Геродота. Притаманним розквіту Аратти (як трипільської археологічної культури), є термін государство. Він розкладається на словосполучення 'го(вяд) (А)СУ дар(уюче) (суспіль)ство': "суспільство, спроможне офірувати корів БОГОВІ". На час і араттську специфіку государства вказують не тільки назви БОГА й великої рогатої худоби, але й її приручення в трипільській та генетично передуючих їй культурах. При цьому "офірування БОГОВІ" мали характер релігійної ('правлячої') системи, на чому зупинимся нижче…
Арійський термін держава (від санскритського диржя-ва: 'довжиною володіти') виникає пізніше й зводиться до "простирання території". Територія Аратти, на думку Кифішина, базувалася на ритуальних ланках "Чотирикутника" (предтечі арійського Вари та наступної Скіфії), осмисленого у його природньо-екологічному та людино-суспільному аспектах. Кути тієї території знаходилися біля сучасних сіл Полунічне (Львівщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопільщина), Полум'яте (Луганщина).
Навколо третього зосередилася найбільша кількість міст Аратти. В області двух перших пунктів досі існують населені пункти з дещо ослов'яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А "в Закарпатті поруч стоять Лагаш, Ур и Урук, що виступали в ритуальній зв’язці, як і потім в Шумері".
"Вєда словена" розповідає про Першолюдину на ім'я Іма. Цей образ знаний багатьма індоєвропейськими народами. Йому відповідає шумерський Йа-ам. В індоарійських Ведах, а згодом у "Велесовій книзі" він зветься Яма і виступає Богом померлих пращурів. Але первинний Іма був сонцеподібним – згодом він поступився новим богам і став знаком потойбічного світу.За часів правління Іми-царя, згідно з "Вєдою словеною", серед оброблених земель і загонів для худоби стояв Білий град - квітуче місто, в якому шанувався БОГ Влас (< Вол АС) - Телець-БОГ, сузір'я якого головувало на небі протягом 4400-1700 рр. до н. е. після головування сузір’я Близнюків (6680-4400 рр. до н. е.). Напевно, Влас відповідає не так наступному Велесу, як Владиці - бо в іншому місці “Вєди” цей БОГ зветься Вішну. Його й досі згадують українські колядки:
Спредвішні
Народився бог Вішні.
Він по землі походив,
Нас із світу призовів.
Зображення стопи (відбитка підошви) Вішну шанується в Індії й досі, як колись шанувалося в Україні творцями арійських стел та могил. Кілька "плит зі стопами" є у Кам'яній Могилі. У вигляді стопи розбудовано найбільше місто "Трипілля"-Аратти між сучасними селами Тальянки та Вишнопіль (вед. 'Вішну захищене' > укр. "Вишневе поле") на Черкащині. Звідсіля, через аратто-арійські зв'язки, спорідненість індійської віш(с)і-грама з українською всією громадою та давньоруськими "гради і вєсі". А вишня - це, може, "громадське дерево Вішну", яке рясніло у садочках прадавньої Аратти не менш, ніж у сучасній Україні...
Цікаві факти про жінок
2012-03-24 06:03:00 (читать в оригинале)
 | В організмі жінки міститься в 6 разів більше золота. Золоті ви наші! :) |
Близько 100 мільйонів жінок у світі не вистачає для підтримання балансу статі. Багато з них гинуть в Азії. В Індії вже оголошена кампанія на захист життя дівчат. 17 000 жертв вимушених шлюбів живуть у Швейцарії. Тільки до 2077 року за даними IPU може бути досягнуто рівність статей. 2 кг губної помади з’їдає за своє життя жінка, регулярно підмальовуючи губи. Шкіра у жінок тонше і сухіша. За рахунок особливої будови сполучної тканини, а також гормону прогестерону, жіноча шкіра розтягується швидше. У чоловіків же вона більш пружна. У жінок серце меншого розміру і тому б'ється швидше. Якщо у чоловіків воно здійснює в середньому 72 удари на хвилину, то у жінок - 90. Стінки лівої серцевої камери у жінок тонші і еластичніші, ніж у чоловіків. Тому підвищений кров'яний тиск для них менш небезпечний. Коріння волосся у жінок в шкірі голови сидять на два міліметри глибше, ніж у чоловіків. І тому випадають менш інтенсивно. Вага головного мозку жінок майже на 14% менше за вагу мозку чоловіка. Але, з іншого боку, півкулі головного мозку жінок пов'язані вдвічі сильнішими нервами. Тому розумовий процес у жінок протікає швидше. Від 9 до 10% дорослих жінок страждають від переїдання та психологічної неможливості контролювати споживання їжі. Кожні 15 секунд одна дівчина в світі позбавляється цноти різними способами. 2/3 з 300 мільйонів дітей, позбавлених можливості мати освіту, є дівчатами. 4 мільйони жінок і дівчат щорічно є об’єктом продажу чоловікові, звіднику, на невільничому ринку. На 20% у мінус відрізняється рівень заробітної плати у жінок і у чоловіків, що займають однакову посаду з однаковими службовими обов’язками. Кожну хвилину на планеті вмирає жінка внаслідок невдалої вагітності або пологів. Мешканки Європи в середньому живуть на 6 років довше, ніж чоловіки. Причина, ймовірно, полягає в тому, що жінки в гормональному відношенні швидше виходять зі стану стресу, харчуються менш жирною їжею, значно менше палять, та й відсоток алкоголіків серед них нижче. Вміст рідини в організмі жінок становить близько 50-60%, тоді як у чоловіків ця цифра дорівнює 60-70%. В організмі чоловіків обертається в середньому 4,5 літри крові, а у жінок - 3,6 літра. Інсульти та інфаркти у чоловіків трапляються частіше ще й тому, що кров у них значно густіше, ніж у жінок. Згідно з лабораторними дослідженнями, в кожній краплі крові жінки міститься на мільйон кров'яних клітин менше, ніж у чоловіка. Жінки моргають приблизно в 2 рази частіше, ніж чоловіки. Позіхаючи, жінка прикриває рот долонею, а не кулаком. Жінки не чухають потилицю. По-перше, - вони не люблять демонструвати свою розгубленість, по-друге, - це псує зачіску. Жінка часто намотує пасмочки волосся, навіть короткого на палець або лоскоче пензликом з волосся собі щоку. Чоловіки так чинять рідко. Замахуючись, щоб щось кинути, жінка відводить руку не вбік, а назад. Саме тому панянок ніколи не посилають підривати танки. Виявляється, жінки в середньому краще, ніж чоловіки, розпізнають обличчя. Згідно з дослідженнями вчених з Лондона, дівчата, чиї безіменні пальці коротші вказівних, мають більше шансів досягти успіхів у спорті, особливо в легкій атлетиці та тенісі. Вітаючись за руку, жінка майже не потискує її. Про жіноче рукостискання поет Волошин казав, що “воно схоже на підкидування мертвого немовляти”. У жінок переважає грудний тип дихання. У чоловіків в процесі дихання активно задіяні м’язи черевного преса. Це пов’язано з додатковим тягарем на грудях. Жінки не люблять, коли у них вільні руки. Тому вони завжди носять із собою сумочку - щоб теребити її за ремінець, притримувати за край і нескінченно в ній копатися. За відсутністю сумочки підійде все, що завгодно - віяло, рукавички, книжка, квітка. Одягаючись, жінка спершу зодягне сорочку, потім - штани. Чоловіки зазвичай діють навпаки. Жінка ніколи не знімає футболку, схопивши її на спині. Оглядаючись на оклик, жінка зазвичай повертає тільки голову. Чоловік розгортає і корпус, оскільки у нього набагато менш гнучкіша шия. Жінки бояться павуків, черв'яків і мишей. Їм також не подобаються гусениці, навіть дуже гарні. Переважна більшість жінок вважають, що вмиватися водою з милом шкідливо (Чим саме вони умиваються - подивися у ванній кімнаті). На пропозицію показати руки, чоловіки чесно протягують відкриті долоні. Жінки протягують руки долонями вниз, мабуть, для того, щоб продемонструвати бездоганний манікюр і розмір діамантів. Слова, які жінка вимовляє, вдаривши по пальцю молотком, можна без цензури випустити в ефірі "Вечірньої казки для малят". Те, що говорить в таких випадках чоловік, транслювати не можна. Щодня чоловікам потрібно на 700 калорій більше. Оскільки обмін речовин у них протікає швидше і температура тіла, як правило, вище. Підніматися або спускатися з гори жінки стараються боком. Чоловіки просто ширше розставляють ноги. Розглядати свої п'яти жінки вважають за краще обертаючись за спину. Чоловіки ж просто повертають підняту стопу. До своїх статевих органів у жінок достатньо байдуже, відчужене відношення, вони майже незнайомі один з одним. Жінки не розмовляють з ними не дають їм жартівливих прізвиськ, не ображаються на них. Сідаючи, жінки стискають коліна або просто тримають їх паралельно. Тому в громадському транспорті краще мати панянку за сусіда. Прагнення до компромісу, властиве жіночій статі, позначається в тому, як вони розповідають сороміцькі анекдоти. Вони можуть зважитися публічно розповісти навіть найбільш сальний анекдот. Але ключове слово пробурмотять так невиразно, що ніхто нічого не розбере. Ще частіше вони намагаються передати непристойну родзинку мімікою, жестикуляцією і відчайдушним виразом обличчя. Пояс на халаті жінки зав'язують вище за пупок, а чоловіки - нижче. Вуха жінки закривають пальцями, а чоловіки - долонями. Коли ти просиш жінку передати тобі запальничку, вона передає тобі запальничку, а не перевіряє твою стрибучість і реакцію. Якщо чоловік, з погляду жінок, дуже мало пішов в процесі розвитку від мавпи, то ми, з свого боку можемо також відзначити деякі атавізми, що дісталися нашим пані в спадок від чотирируких предків. Наприклад, - годинами шукати в шерсті свого самця комах. За відсутністю дрібних членистоногих, жінки задовольняються вугрями і прищиками. Рукавички жінка одягає до виходу на вулицю. Піднімаючи важкий предмет, жінка намагатиметься перемістити його на бік. Чоловік несе вантаж перед собою. Дрібноту і крупні купюри жінки вважають за краще носити в одному і тому ж місці. У них рідко дзвенять кишені. При ударі кулаком жінка виставляє вперед великий палець. Коли жінки сидять, у них є звичка підвертати під себе ногу і упиратися п'ятою в промежину. Чоловіки такого собі не дозволяють. Щоб віджати вручну мокру білизну, жінка береться за неї долонями вгору, чоловік - долонями вниз. Жінки менш агресивні, ніж чоловіки. Це пов'язано з гормоном тестостероном, якого в чоловічому організмі виробляється в 10 разів більше, ніж у жіночому. Невдачі в коханні жінки переживають важче. Щоб позбутися тяжких спогадів, чоловікам потрібно лише 3 місяці, тоді як жінки здатні нудьгувати за кимось 15 місяців. У жінок, які часто займаються сексом, значно вищий рівень естрогену в крові, ніж в тих, що стримуються. А високий рівень естрогену сприяє природній регенерації клітин шкіри і розгладженню зморшок. Займаючись коханням, жінка думає про те, чи гарно вона виглядає. І ще: після сексу жінці хочеться не спати, а розмовляти і цілуватися. Два роки американський соціолог Івона Россдейл порівнювала розміри грудей і дані тестів на інтелект у 1200 своїх співвітчизниць. І дійшла висновку, що розмір все-таки має значення. «Мені прикро це визнавати, - заявила пані Россдейл, яка сама не відрізняється пишним бюстом, - але ми справді виявили, що у повногрудих жінок коефіцієнт інтелекту вищий приблизно на 10 пунктів». При цьому дослідниця переконана, що інтелект жінок з великими грудьми часто залишається прихованим від оточуючих. Але винні в цьому чоловіки. Вони лише витріщаються на пишні форми, замість того щоб слухати розумні жіночі міркування Споживання невеликої кількості алкоголю сприяє розвитку логічного мислення у жінок. Такі результати дослідження, проведеного в США. В цілому ж, алкоголь завдає жінкам значно більшої шкоди, ніж чоловікам. Почасти тому, що їх вага менше, а почасти з тієї причини, що у них відсутній характерний травний фермент, який нейтралізує алкоголь. Внаслідок чого однакова кількість алкоголю чинить на жінок майже на 30% більш сильний вплив.
|
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
|
