МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК Голосов: 1 Адрес блога: http://izdryk-y.livejournal.com/ Добавлен: 2007-11-27 18:39:06 блограйдером Lurk

базари на фіртці

2011-07-20 14:22:06 (читать в оригинале)


Спілкувався нині з виборцями. Всьо гоніво тут:


 firtka.if.ua/


бек.

---

мій drum-дебют

2011-07-12 00:33:37 (читать в оригинале)

перший раз в життю спробував мутити музику на компі.
вийшло таке:

Тэги: drum&base, drumтиатр, trance, муза
Комментарии | Постоянная ссылка

---

колис грав'їм на такім інструменті

2011-07-07 15:30:54 (читать в оригинале)


Two cellos solo- Smooth Criminal brought to you by Funny Videos

Тэги: chello
Комментарии | Постоянная ссылка

---

Катеринка drumТИатру

2011-07-04 19:13:11 (читать в оригинале)

Тэги: drum
Комментарии | Постоянная ссылка

---

плацкарта до завтра

2011-06-28 13:52:56 (читать в оригинале)




Чи то потяг до вгвинченої таблоїдним лексиконом «вінтажності», чи то схильність до показного пуританства закидають останньо в мої тексти ритмічне слово «плацкарта», – воно розплескується мов тісто для пляцка і розтікається прогрітим дном дня, і вкриває його пергаментної міцності тістом, розщеплення крохмалу – перша наркотична революція, ти живеш лише для того, аби постачати глюкозу власному мозку і влаштовувати йому глюки білкового голодування, а потім – голодування кисневого, а потім – інформаційного, а потім і кулінарного – твої «плацкарти» відлунюють у гуркоті коліс (коли я нарешті дізнаюся, що вистукують страхітливими довжелезними молотками підозрілі люди в помаранчевих камізельках?), ти вчишся дихати й молитися у такт стикам, ділиш кільканадцять кубічних сантиметрів кисню з незнайомцями, думаєш про можливий фальстарт, долаєш плацкарти, плацкарти, плацкарти, розігруєш карту, розпалюєш ватру, розбуркуєш варту, скликаєш гостей, святкуєте бучно останнюю учту, і далі за текстом, за текстом, за копіпастом – у бозна якою drum-машинкою прописаному ритмі, а в темпі – то такому, що жодні сірі сіті-експреси не угналися б, не в'їхали б – куди вже там бічним плацкартним могилкам в проході поблизу туалета – пливуть у тих могилках, гребуть крізь каламуть, мумії людей тимчасового вжитку: вжик – пролітає гарлей-девідсон і вальсує сальса, сурма судної суботи – нема відпочинку і свята нема, і сльози на мило скидати – це, мила, даремно.
Втім подорож можна переживати й інакше – нікуди не збираючись, нічого не плануючи. Достатньо зсипати в одну купку – залишки чаїв, у іншу – залишки тютюнів, а в останню – трави-спеції. Загріти води, порозкладати на столі всі необхідні дівайси – люльки-мундштуки-ситечка – і зайняти місце поблизу вікна. Для багатоденних подорожей можна пристарати справжню залізничну склянку в металевому підстаканнику – в мене був колись такий: пожовкле від пекельних сірчаних випарів паровоза срібло, ретельно скопійовані постаті Бройгелевих мисливців на снігу, і профіль хлопчика зі щигликом на шапці, – а твій профіль натомість кадруємо на тлі вікна, що в ньому бігтимуть пейзажі, згідно із купленим квитком. Кожна подорож – це тільки зміна краєвидів за склом. Усе твоє – в тобі, усе твоє-чуже – при тобі, і навіть твоя чорнильна пляма вже погойдується в проході між купе, погойдується й розростається, вбираючи інших пасажирів і їхні пункти призначення, їхні сподівання і важкі залізничні сни. Твоя чорнильна пляма розростається, і це не маневр мімікрії – просто твоє чорнило і є тим єдиним безконечним і темним космосом, у якому все уможливлюється і здійснюється. Чорнильна пляма погойдується в проході, а за мить вона вже накриває важкою грозовою хмарою добру третину континента, і все що діється під її свинцевими небесами – не твоя справа, хоч усе воно дуже важливе й відбувається лише для того, аби десь там, на краю твого маршрута (і вже майже на краю Ойкумени) знайшлася вогка від дощу гойдалка і занедбаний сад довкола, а довкола – нічого, порожнеча, санітарна зона дійсності, duty free між реальністю вигаданою і вимріяною – бо тільки між цим – вигаданим і вимріяним точиться постійна конкурентна боротьба за право називатися справжньою реальністю. Справжньої реальності не існує. Тому я займаю місце за столиком у плацкарті власної кухні. Я висипаю на одну купку чаї, на іншу – тютюни, на останню – трави-спеції. Я грію воду і розглядаю мисливців на снігу. Я до половини наповнюю склянку чорнилом, а потім до решти доливаю молоком. Потяг рушає. Подорож починається. Світло і тінь, ніч і день, черва й дзен змішуються в посудині, випускаючи химерні мацаки, обплутуючи й водночас обмацуючи одне одного. Світло і ніч збовтуються неохоче, змішуються погано, але мандри мої неспішні, а чекання – мій чекан, тож рано чи пізно зійдуть сутінки і зависне над занедбаним садом розсіяна хмарка з блідою веселкою посередині, а вікнах будинку, що поруч, горітимуть вікна – там усе як завжди, неспішні пульсації тепла, розігріта лінива млість, абсолютна невпевненість у завтра, в яке ніхто не вірить, і свята довіра до сьогодні, яке ніколи не минає – воно завше з тобою, завше при тобі, куди б і як надовго ти не вирушав би, і тільки в «сьогодні» ти володієш своїм минулим і своїм майбутнім – якщо тобі ніяк обійтися без цих фіктивних довідок існування, – тільки сьогодні, зараз, вже ти думаєш цю думку, думка думає тебе, а все разом збовтується в склянці, і нагрівається срібний підстаканник, і мисливці сходять із засніжених узгір'їв на порослі травою луки, бо і та зима, і те літо – усе це сьогодні, зараз, вже. «Сьогодні», «Зараз», «Вже», – відраховують вагонні колеса, викарбовують зубчики годинників, вистукує ложечка і верещать продавці газет на пероні. Але ти спокійний. Ти маєш чим зайнятися. Бо ти знаєш, що «Сьогодні», «Зараз», «Вже» – це ніколи. Себто завжди. І ти маєш свій власний ритм, аби втриматись у вальсі сальси: «Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди...»
Ти непомітно переводиш на цей ритм усе залізничне сполучення підвладного тобі світу і годишся на останній компроміс – залізти на горішнє бічне коло туалету, аби перебути-пережити до завтра. До завтра, яке так насправді не приходить ніколи. Себто завжди.



 

 (с): нафотошоплено з фотки mruwka_art 

Комментарии | Постоянная ссылка

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9