МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК Голосов: 1 Адрес блога: http://izdryk-y.livejournal.com/ Добавлен: 2007-11-27 18:39:06 блограйдером Lurk

MOONLIGHT SHADOW

2011-05-21 17:59:28 (читать в оригинале)

 

А сталося все, звісно, зовсім не так, як уявлялося.

Ані так, як планував ти, ані так, як мріялося їй — якщо їй узагалі щось мріялося з цього приводу — тобі важко уявити орган, яким би вона могла мріяти — не в тому фішка, що вона якась там уже зовсім кінчена бізнес-mam з біологічними вадами чи, скажімо, така вже геть холодна королева морозива, яка слово “мріяти” давно викреслила зі словника іноземних слів — просто попри безконечну тяглість вашої історії, і попри чисельні зустрічі і масований епістолярний обстріл — і навіть не зважаючи на достатню кількість компромату про кожного з вас в ю'т'юбі та по місцевих наркологічних станціях — ви майже зовсім нічого не знали одне про одного — кожен зрежисерував собі образ іншого (сумнівно, що будь-хто з вас реальних мав би реальні шанси пройти кастинг на свою роль в житті іншого) — ідеальний ворог для ідеального джазу — кожен мав собі іншого, і навіть у кількох варіантах, — і навіть з повною зміною всього акторського складу — так би мовити, кохання-action, двіжуха-house, home-pharmo, а отже — обов'язково запасний варіант і план, вибачте на слові “бе”.

Але нічого не грало, нічого не вигорало — ні план “а”, ні план “бе”, ні навіть чудовий хмельницький план, привезений Григорієм від місцевих бандюганів, і той не ліпився, не ліпив, а лише тупо покривав третє око мутною канабінольною поволокою, після чого залишалося хіба інфантильно залипати, вглядаючись у монітор мобіли, немов у чарівне люстерко.

Нічого, геть нічого не клеїлося. Мля. Це був якийсь ексклюзивний бридж двох завернутих і зашифрованих наперсточників, які вперше взяли до рук карти і вирішили, що можуть зі старту скласти пасьянс. А той не складався. Пупець. Бліц-блін. Не складався й не міг скластися, бо таких розкладів, коли у кожного гравця по флеш-роялю, теорія ігор не передбачає, бо таких партій, де всі карти білі — без числа й без масті, асоціація ручного спорту не визнає, бо таких дуелей, де в кожного учасника по червоній кнопці, історія не зберегла, і так далі.... Бо такі флеш-моби взагалі нафік кому нада, от єслі на тверезу голову хорошо подумать, то кому воно й зачєм, га?

Отже історія їхня почалася зовсім не так, як планувалося йому, і геть не так, як мріялося їй (правдоподібно, вона таки могла б щось вимріяти з цього приводу, бодай якимось атрофованим закапелком гіпофізу, що відповідає за нездійсненне).

А все сталося так просто, як могло б статися, коли б їм узагалі що-небудь, вдавалося просто.

Все сталося просто: вона приїхала до нього, як він і пропонував їй на самому початку кілька епохальних років тому.

Вона просто приїхала до нього, просто в'їхала в його місто, просто в'їхала в усі місцеві розклади на своєму смішному автомобільчику, і це далося їй непросто.

Полишмо без уваги мохерові ниті демотиваторів, яку вона облутувала себе, в надії виплести мотиваційний кокон, чи щось таке. Не лізьмо в її родинні справи: як і що там — не наша страва. Навіть не намагаймося відтворити побутовий аспект цієї подорожі — ніде не знайдеться стільки фальсифікацій, як у змальовуванні чужого побуту. Ну, і нарешті, даймо спокій їй самій — нема її, нема, і взагалі нікого довкола, це все аптека, довбана аптека, і вулиця, і, звісно, ліхтар.

 
Дивно, чому людина, яка так би мовити, “по замовчуванню” носить світло в собі, а по суті — сама є світлом, цей факт перед собою замовчує і постійно шукає якихось зовнішніх джерел освітлення. Усі ці іскри-фейєрверки, бенгальські вогні, сірники, факели-пожарища, люстри-бра, світлодіоди й датчики, стоп-сигнали й неонові літери “no way out”, люмінесцентні циферблати й плазмові монітори, усі ці “лампочки ілліча” й “світочі прогресу”, нескінченні верениці просвітлених і просвітян — усе це (включно з тривіальними вуличними ліхтарями) суть омана, від них самі проблеми, адже саме під зовнішнім освітленням з'являються тіні й починають диктувати нам свої права, згущуючись у сутінки, сукаючись у морок, сплітаючи груповий портрет князя пітьми, а справжнє світло — в тобі, себто повсюди, а Бог — всередині, Бог — всередині, Бог — всередині, як каже drumтиатр, Бог — всередині, і коли ми це розуміємо, сестро (несуттєво, чи насправді приїдеш до мене, суттєво, що я вже прописав світлячками-нейронами твій маршрут, тож навіть коли б моя внутрішня ніч поглинула все довкола, між нами зберігся б хиткий, рухливий мерехтливий ланцюжок із Божих іскор, а сама знаєш: якщо вцілів бодай один світлячок — уціліло все світло світу), так от, коли ми це усвідомлюємо, приходить субота і ми відпочиваємо й радіємо, і Бог радіє всередині нас.

 
A propos:

Ліхтарі — дуже дивні споруди чи, скажімо так, об'єкти. Ну, я розумію — труби, телебашти, радіовежі — всі ці хмародери інвективи. Але ліхтарі? — стирчать повсюдно, смішні свої голівки схиливши в задумі. І світять собі.

 


(с): колажик зроблено з фотки mruwka_art 

---

як жи вас ни любити, кий, щек, хорив

2011-05-17 18:43:32 (читать в оригинале)

---

кавер для drumтиатру

2011-05-08 15:18:56 (читать в оригинале)

текстовий кавер (ніпомню, шо за група) для drumтиатру

у тебе вікна дзеркальні куленепробивні

твої наїзди провальні твої проколи смішні

і пробиваються ритми крізь панель BMW

у твого бумера серце ще здається живе

а твоє заніміло в тебе мертвий сезон

ти — ні впало ні сіло

ти — пропущений сон

ти — гламурна німфетка

перезріла злегка

ти — розтала конфетка

у спітнілих руках

 

ти просто rich bitch

ти каламутна як ніч

ти просто rich bitch

сама вже схожа на річ

і параліч розбиває

сім запалених свіч

ти просто rich bitch

люба

просто тупо rich bitch

 

я надивився на тебе я слухав дивний твій спів

я бачив спалене небо в проїздах палених слів

я пам'ятаю твій подих і твого дихання джем

тривожну радість на вході і після виходу щем

ще мить і вибухне світло ще мить і сповниться сон

у нереальному світі твоїх дзеркальних вікон

бо твої стрази зараза — то пропаща роса

і викликає відразу твоя холодна краса

 

ти просто rich bitch

ти каламутна як ніч

ти просто rich bitch

сама вже схожа на річ

і параліч розбиває

сім запалених свіч

ти просто rich bitch

сука

просто тупо rich bitch

---

АПОЛОГІЯ ЧЕКАННЯ

2011-04-19 02:10:59 (читать в оригинале)




 
   У мене погані стосунки з реальністю. 
   І ще гірші — з теперішнім. В сенсі — з теперішнім часом. Закриваючи різні фрагменти й періоди минулого, як закривають кримінальні справи, і перебуваючи в постійному очікуванні майбутнього (байдуже якого — обіцяної апокаліпси чи наступного року, іноді навіть найближчого дня чи години), не вмію триматися на гребені поточної хвилі, не відчуваю миті актуального теперішнього, тобто, по суті, й не живу по-справжньому. Звісно, біологи зафіксують і підтвердять усі аспекти життєдіяльності, психологи пояснять проблему якимись псевдонауковими теоріями, духівники говоритимуть про поневіряння людської душі у темних лабіринтах часу, проте навряд чи це допоможе мені відчувати реальність так, як її, на мою думку, годилося б відчувати істоті живій, мислячій і віруючій. 
   Тут і тепер мене просто немає. Я — експонат темного минулого і персонаж неясного майбутнього. 
   Бо так насправді немає жодних “тут” і “тепер”: будь-який фіксований пункт дійсності виявляється таким же ірреальним фантомом, як арифметичний нуль або геометрична точка. Навіть дата народження чи момент смерті, якщо розглядати їх під потужним zoom, насправді виявляться розтягнутим у часі триванням — таким же безкінечним і болісним очікуванням невідомості, як і ціла решта людського життя.
   Проте невідомість не лякає мене. Яким би загрозливим не видавалось незбагненне майбутнє, мені комфортніше й природніше чекати його, аніж планувати завтрашній день. Планувати, втілювати проекти й добиватися наміченої мети — прерогатива людей, яким необхідне відчуття контролю ситуації. Знаю багатьох, кому відчуття панування над ситуацією, необхідне як дихання. Можливо, в такий спосіб вони вирішують свої особисті стосунки з реальністю. Мені ця метода недоступна. Бо в моїй реальності надто багато ірреального, нереального, надреального, сюрреального, позареального. Себто усього цього порівну. Себто все це й складає так звану “дійсність” — те, що є і діє. А там, де діє дійсність, людині залишається лише підпорядкована цим діям діяльність. Це і є тією стихією, що пульсує невловимими хвилями так званого “теперішнього”. 

   У нас усе “так зване”. Здається, ми давно втратили (а може, ніколи й не знали) властиві, іманентні імена речей і явищ.
   Наш єдиний закон — “так заведено”. Хоча на запитання, коли, ким і що саме “заводилося”, відповіддю у найкращому разі будуть зведений до неба погляд та глухе мовчання.
   Єдина спільна для нас усіх психічна домінанта — потреба постійно переконувати себе в тому, що ми реальні, що ми насправді існуємо, маємо власну волю і власний вибір. І це попри те, що ніхто не пояснить ані що таке “реально”, ані що таке “насправді”, ба навіть у наших дефініціях “правди” — ані слова правди як такої. Та й навіть оте “як таке” — звичайна лінгвістична данина байдужому, мовчазному, позбавленому людських інтерпретацій універсуму. 
   Бо ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерпретаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації — суть словесні конструкції. Тому й кажемо, що світ постав зі Слова, через Слово уявнився, втілився і стався. Проте, чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише назвами інших слів. Ми втратили здатність (а може, ніколи й не вміли) “називати речі своїми іменами”. Ми оперуємо означеннями й поняттями так далекими від дійсності (якщо така існує), що, по суті, живемо не в світі явищ і речей, а в світі, збудованому з випадкових найменувань. 
   Ми не терпимо неназваного. І не довіряємо названому. Ми роззираємося навсібіч і, вважаючи побачене “справжньою дійсністю”, називаємо, називаємо, називаємо.

   Особисто мені з усіх способів висловлювання найдоречнішими видаються запитання. В мене збереглося багато наївних, дитячих запитань, на які так ніхто й не дав відповіді. Та й хто мав би відповідати? Вочевидь, хтось інший, не я. Але хто? Можливо, саме тому, говорячи про свої стосунки з реальністю і цілком логічно почавши з “я”, я неуникно переходжу на “ми”. Бо там де “ми” — там чергова інтерпретація у формі “об'єктивного” діагнозу, а там де “я” — проблема identity й індивідуальна відповідальність. 
   Коли промовляю багатьом, то й говорю від імені багатьох. А я ж один, і ім'я в мене одне! І в мене погані стосунки з реальністю.
   Зате чудові стосунки з невідомістю.
   Моє identity позбавлене теперішнього часу.
   Зате моя індивідуальна відповідальність — у запитальності. Складаючи з піщинок чужих слів запитання, я будую сипкий фундамент нашого спільного майбутнього. 
   Ці запитання ні до кого не звернені, проте вони володіють таким потенціалом можливих відповідей та інтерпретацій, що це вселяє нічим не обґрунтовану впевненість: завтрашній день настане, і прийде чергова година, і станеться найближча мить. Основне — дочекатися їх. Мабуть, це очікування і є суттю мого життя. 

   Можливо, це є суттю і твого життя. Суттю, не позбавленою сенсу. 
   Якщо тільки знати, що твоє справжнє ім'я — Хтось, Хто Чекає.
   Якщо повірити, що крім тебе чекає ще хтось.
   Якщо лише ті, хто чекають, дійсно є.

---

умний-і-красівий я

2011-04-10 16:22:30 (читать в оригинале)

умний-і-красівий я в могилянці тут і фота-видива оттудова:  

re-mag.com.ua/literature/identity-izdryk.html

Тэги: kampf, mein, reflection
Комментарии | Постоянная ссылка

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9