Ще на початку минулого року одне з моїх оповідань відібрали для друку в збірці Anthology of Modern Literature 2012. На жаль/на щастя, видання спочатку постійно переносилося, а згодом ініціатива зовсім заглухла.
Отже, гадаю, не буде зайвим викласти те старе оповідання. Я його не переписував, тільки трохи відредагував, тож твір лишився фактично незайманим з часу написання.
***
Україна починається в Японії
Артем Бебик
«Любов до батьківщини – це приємні спогади, пов’язані з нею.»
Артем Бебик
«Лолщо?!»
Після перегляду чергового тайтлу аніме Олена Прилипало розчинялася в тенетах світової інформаційної мережі, знаної як Інтернет. Посилання за посиланням, закладок дедалі більшає, голова незримо пухне від міцного струму інформації – і врешті дошукалася:
Ви ніколи не мріяли побути іншої національності? Може ви хотіли відчути себе аристократичним англійцем, пристрасним італійцем, темпераментним іспанцем або таємничим японцем?
Тільки тепер – ЦЕ МОЖЛИВО!!! – за допомогою речовини N.
Негайно замовляйте – кількість обмежена!
Далі йшли контактні дані.
Прочитавши незграбно складену рекламу, якої тьма тьмуща по всій мережі, дівчина спочатку прореагувала скептично та навіть іронічно. Давня віабу Олена, звісно, неабияк жадала би стати японкою, але як дівчина розумна, вона усвідомлювала всю фантастичність тієї загадкової речовини.
Хоча Японія всередині неї дещо сколихнулася, ніби від звичного для того архіпелагу землетрусу. Потаємна зернинка надії отримала нарешті крихту бажаних добрив…
Олена озирнулася – старенька однокімнатна хрущовка, яка прямо-таки благала про бодай косметичний ремонт. Вікна запнуті коричневими шторами, що ледве пропускали світло. Посеред кімнати ліниво розвалилося двомісне ліжко, яке ніколи не заправлялося, осторонь тулився старий письмовий стіл – на ньому чорний ноутбук і творчий безлад. Бляклі шпалери деінде провиднялися крізь просвіти між паперами формату А4, наліпленими на стіни. На аркушах містилися зображення – то була творча віддушина дівчини: вона малювала манґу. І робила це досить непогано.
Скільки ж суму Олена переживала від того, що це було абсолютно безперспективним заняттям. От переїхати б до Японії – інша справа, а ще краще: японкою там народитися… Однак дівчина була українкою – прожила все життя в Україні з повною відсутністю змог. І попри це Оленка не припиняла займатися «чудернацькими малюнками».
Захоплення країною висхідного сонця розгорілося в дівчині ще змалку, коли та без тями підсіла на дитячі анімешні серіали, що рясно крутили по українських телеканалах. Дивні великоокі персонажі створювали для дівчинки цілий світ, у котрий маленька Олена тікала від нестерпучої дійсності: батька-алкоголіка, психічно неадекватної матері… Поєднавши любов до аніме зі здібностями художниці, дівча натхненно розпочало любительську кар’єру манґоїстки. Отак безперервною ниткою захоплення пройшло через усе подальше життя, аж донині. Шкода, що даремно…
Олена вийшла на балкон покурити. Пагубна звичка не відпускала ще зі студентських часів, але дівчина й не докладала особливих зусиль, щоб її позбутися. Олена свавільно затягувалася п’янким димом: підступний нікотин розповзався по вразливому жіночому тілу та, дедалі поглиблюючи тютюнову залежність, отруював молодий організм.
На вулиці стояла ніч. Дим чудернацьким чином переплітався, плаваючи в очищеному морозом зимовому повітрі.
У голову знову вдиралися нав’язливі думки про Японію та речовину N. Олена прекрасно усвідомлювала, що на 99,99% імовірності то було чистої води ошуканство. Прагматизм у дівчині перевищував допустиму норму: не зважаючи на порожність життя, яка з кожним днем дедалі дужче тиснула на дверцята її мікрокосму, гіркий досвід важкого дитинства змушував задушувати в собі всі «нереальні» мрії, відкидати різноманітні сенси буття, які підступали зусібіч, хапливо посмикуючи душу. Не вдалося витравити одне тільки гостре прагнення, що ще з дитинства ціпко вкоренилося в дівчині – вона бажала стати професійною манґоїсткою. Мрія спала собі до пори до часу – і маленьке рекламне повідомлення в інтернеті акумулювало ланцюгову реакцію пробудження. Олена з усіх сил намагалася відігнати напосідливі думки, проте полум’я надії мимохіть розгоралося в серці, лоскочучи легкозаймисту жіночу душу. Перехоплювало подих, дівчина відчувала, як незрима пожежа прожогом розповзалася в грудях, аж поки вогонь не почав лизати голодними язиками весь периметр малого світу Олени, загрубілого від жорстокості світу великого. Тіло беззвучно кричало зсередини, наче там палали тисячі зірок, які рвалися назовні, тиск був напрочуд сильним, що, здавалося, от-от із вух піде дим. Од союзу гіркої зневіри та тепло-солодкого сподівання народжувалося рішення, воно неслося з висот духовних переживань, немовби вода з гір навесні.
Ну добре, дурисвітство, гадала дівчина; гаразд, нічого з того, певно, не вийде. Однак спробувати ж можна? Гірше точно не стане.
***
Замовляти речовину N виявилося легко, усе онлайн: впишіть ПІБ, укажіть адресу, поставте позначку, що прочитали інструкції до вживання, що ознайомлені з протипоказаннями та побічними ефектами. Олена переглянула інструкції: «Зілля – змінює національність і вживлює знання мови, менталітету, традицій (дія препарату є негайною). Пам'ять же колишньої національності поволі стирається. Згодом після прийняття речовини людина пам'ятатиме життя тільки тієї нації, на яку відбулося перетворення.» Далі також зазначалося, що ефект є безповоротним.
Сама не вірячи невластивій їй легковірності, Олена замовила .
Невдовзі прийшов емейл:
«Пані Прилипало, замовлення на речовину N прийняте. Номер замовлення 22344536. Незабаром прийде товар. Будь ласка, очікуйте.»
***
Речовина Nнадійшла через тиждень. Не дуже хутко, проте й не настільки затягнули, щоб роздмухувати скандал.
То був порошок жовтуватого кольору. В інструкції описувалося декілька способів його вживу, Олена вибрала найоптимальніший для себе: висипати в чай і випити. Смачно, тепло та звично.
Вирішено – зроблено. Навіть присмаку не відчулося: і не прогримів грім, не заяскравіла блискавка, не розверзлася земля, із пекла не виліз Сатана. Абсолютно ніяких змін.
«Та й не особливо сподівалася,» – з відтінком затамованої образи подумала Олена та лягла спати.
***
Дзвінок будильника. Відкрити одне око. Потім інше. Протерти обидва. Ох, як же Оленка ненавиділа вставати спозаранку. Але треба – сьогодні мусила здати проекти (підробляла дизайнером-фрілансером). З натугою змусивши себе підвестися з ліжка, дівчина смачно потягнулася. Опалення в квартирі було слабке, прохолода збадьорювала організм, котрий чимдуж пручався намаганням яві сколихнути його лазурний сонний спокій.
Олена попрямувала до ванної: освіжитися, зробити ранкові процедури, прийняти душ. Кінцівки рухалися на автоматі, руки приготували необхідні знаряддя, дівчина вже була готова починати чистити зуби. І тільки Олена кинула погляд у дзеркало – наступив шок. Щітка випала з руки, покотившись по вмивальнику, дівчина остовпіла, вилупившись скляними очима у власне віддзеркалення – звідти дивилося чуже обличчя.
Наче в казці: за ніч Олена трансформувалася в японця – монголоїда із невеличкою домішкою австралоїдної раси. Поступово усвідомлюючи зміни, дівчина приходила до тями, відчувала, як холодок від несподіванки плавно перетворювався на крещендо теплоти, котра різкими променями пронизувала єство: вдалося, вдалося!
Дещо занімілі від заспаності руки потягнулися до лиця – чи не сниться це все? Перевірила: помацала, укусила губу, ущипнула за підборіддя. Ні, не спить. Олена нахилилася ближче до віддзеркалення. Кожна риса, кожна деталь зовнішності змінилася: зник акуратний і маленький, задерикувато кирпатий ніс – натомість витворилося щось гостреньке й тоненьке, у найкращих традиціях гейш; ніжне темно-русяве волосся стало жорстким і чорним, немов смола; лице поширшало; колишні великі очні вирізи виглядали вужчими, епікантус зробив їх характерними для азійського расового типу.
Попередній огляд показав, що від колишньої Олени лишилися тільки очі – такі ж глибоко зелені, тверезі, проникливі, з іскрою страждання, котра, неспішно тліючи, ховалася за райдужною оболонкою. А ще зостався шрам на щоці. Він був, либонь, дуже давнім – добряче заріс шкірою та зарубцювався. Хтозна, яку загадку він беріг у собі, однак Олена всім казала, що то від операції.
Думки про різноманітність шляхів, що відкривалися тепер перед Оленою, бурхливо виплескувалися зсередини душі, ніби лава з вулкану. З графікою, близької до реальності, поставало перед дівчиною майбутнє життя в Японії: дивний вид галюцинації захопив жіночі мізки, розм’якшені шоком і відкриттям нових стежин. Плани подальших дій розросталися з неймовірною швидкістю, дряпаючи верхівками Гір Мрій рожеве небо можливостей.
Сила дум непохитно збільшила гравітацію, раптово стало тяжко стояти. Олена присіла на краєчок ванни. Вируючі почуття засліплювали свідомість, звичайно ясну. Дівчина зібрала волю в кулак, підвелася та п’яною ходою вийшла з ванної, думаючи:
«Ні, сьогодні здавати матеріал я не піду.»
***
Олена жила в Японії вже майже місяць. Коли з організмом відбулися національні зміни, дівчина фактично зразу ж емігрувала до Країни Висхідного Сонця. Як не дивно, це виявилося доволі просто, сливе ніякої бюрократичної тяганини не знадобилось – вистачило того, що вона виглядала як японка та японською балакала (плюс невеличке прибріхування з її боку). Японська нація, як відомо, про своїх представників дбає.
Спершу Олена почувала себе дещо незручно. Проте невдовзі новоявлена японка дуже швидко адаптувалася до інших культурно-національних умов – певно, речовина Nактивно посприяла. Також недовго лишалася талановита дівчина без роботи – її взяли з руками та ногами до цілком популярної професійної студії манґи та аніме. Мрія ставала реальністю.
Хвиля ентузіазму та снаги насунулася на Олену, захопивши в коловорот бажаного щастя – дівчина нарешті отримувала радість від життя. Улюблена справа затопила порожнечу в душі, не даючи жодного шансу журбі та розпачеві, винищуючи й найменші натяки на чорноту духовну. Зневіра, відчай, екзистенційний сум – тепер не для Олени.
Дні борознили простір, сумирним потоком проливалася мистецька енергія. Перекотиполе здобутків вчепилося в ґрунт – і виростала прекрасна квітка, живлячи Олену дивовижним ароматом звершення. Хоча накот ентузіазму потроху проходив, уступаючи місце благосному штилеві, задоволеність новим життям не зникала. Тільки саму малість почала сумувати за Україною – але то таке, гадала Олена. Головне, що вона здобула мрію – і неважливо, українкою чи японкою.
***
Навкруги – Токіо. Пелюстки квітучої сакури довільно кружляли в повітрі, статурний ряд хмарочосів затуляв пів неба, повз блимали усміхнені монголоїдні обличчя. Утім поза цим перед Оленкою поставали образи живописного українського села, рідної природи, неначе перед собою бачила чисто вибілену хатинку – дім любого дідуся, до якого частенько навідувалася дитиною. Ніби справжня, з’явилася перед очима невеличка ялинка – дідусь посадив її надворі, аби щороку не вирубувати нове деревце на Різдво. А ось і сам він – кремезний чоловік похилого віку, сивий, зі смуглявою шкірою, і, як завжди, усміхнений, із добрими блакитними очима. Легка посмішка торкнула вуста дівчини: пригадалося вдаване дідусеве обурення – тим, що внучка задерикувато смика його за густу бороду, коли він садив її на руки та розповідав про своє нелегке життя – а очі його радісно посміхались.
Олена прямувала додому. Од станції метро йти було недалеко. Японську столицю поступово накривала сутінкова шаль Нікс. Незабаром Олена опинилася вдома: комфортна квартира, ультрасучасний затишок, модний інтер’єр, найпрогресивніша побутова техніка. Олена зайшла до ванної, умилася. Холодна вода дещо заспокоїла емоції, які з недавнього часу гнітили дівчину. Зазирнула в дзеркало – уже геть не чужим сприймалося японське обличчя, котре з колишнього життя принесло тільки шрам. Подумала: добре, що все так сталося, що щаслива випадковість наштовхнула на речовину N. Українське минуле забудеться, а, отже, лишать простори пам’яті всі неприємні моменти: у солодке забуття підуть спогади про нещасливе дитинство, неповноцінну родину, незаслужений біль невинної дівчинки. Підуть згадки, як од титанічного жаху забивалася в куточок, але й у найдальшому з них Оленку знаходили монстри світу цього – не сховатися діткам, аматорам життя, од знівечених доль професіоналів – дорослих.
Зникне спогад і про те страшне, що давно не дає покою. Батько прийшов з роботи п’яний, блукав квартирою, чіплявся до домашніх. Усе цілком буденно. Маячня алкоголіка дуже важко піддавалася розшифруванню, проте головна думка вловлювалася – агресивно-жалісливі стогнання про власну нещасливість. Мати (прекрасна мати, яка ненавиділа цілий світ через те, що дешево продалася – вийшла заміж за коханням, але почуття вбив побут, стосунки конче швидко втратили магічну іскру, а її перспективний обранець скотився до алкоголізму) почала кричати на чоловіка: «Ах ти ж падло! Знову, тварюко, сліпи залив?!». Сварка з обзтиваннями та грубим вираженням невдоволення – звична справа для їхньої родини. Одначе цього вечора трапилося подія, що вибивалася з повсякденного життя. Батько, що до того сумирно ходив (видно, що стримувати себе коштувало йому немалих зусиль), якось напружився, завмер, наче гепард перед стрибком на газель. Мить – і чоловік почав наступати на дружину. Либонь, набридло терпіти знущання, крики, несхвальні відгуки – і навіть привите в дитинстві псевдо-шанобливе ставлення до жінки вже не втримувало його від фізичного насильства. Оленка із подивом дивилася на батька, який хоч і страждав на алкоголізм, одначе завжди лишався вкрай добродушним (особливо до доці) – тут же він перетворився на звіра, його тіло аж дихало люттю.
Мати зреагувала доволі холоднокровно – жодний м’яз лиця не ворухнувся, вона спокійно, не поспішаючи, відступала назад. Чоловік пер, ніби танк, але жінка не розгубилася – вона вже стояла напоготові на кухні: зустріла його качалкою по голові, рішуче, без найменшої тіні невпевненості. Сил не шкодувала – алкаш аж осів коло мийки, де в нього й прицілили. З голови буйним потоком полилася кров. Судячи з усього, пошкодження було чималеньке.
Маленькій Оленці стало шкода батька, тонкосльозе дитя розхвилювалося та підбігло до татка – пожаліти, подути на ранку. Подальші дії ніхто не очікував: п’яний ущент батько схопив ніж, що до того непримітно валявся на мийці, і з божевільним криком «Сука! Ненавиджу!» махнув незамінним кухонним знаряддям на дочку. Чи то погана координація рухів, чи то щаслива доля така – лезо лише чиркнуло Оленку по обличчю. Мабуть, в алкогольному угарі прийняв дочку за дружину. Гостре лезо майже повністю розпороло щоку, кров бігла, ніби навіжена гірська річка. У п’яних очах чоловіка прокинулося розуміння того, що він накоїв. Він почав ридати та навколішки линути до доці.
Дівчинка, похитнувшись, стала в ступорі - намацала язиком велику дірку на лівій щоці. У роті панував солонуватий присмак. Оленка провела рукою по рані, подивилась на долоню – щось червоне. Та це ж кров! Далі – чорнота з зеленим зірочками. Дівчинка знепритомніла.
Потім Олену забрала мати та першим ділом відправила до дідуся. Приходила звістка, що батько каявся, кинув пити. Утім вистачило його ненадовго – через місяць уже знов у гівно.
Так, буде пречудово, якщо Олена викреслить із пам’яті той прикрий інцидент із батьком та й узагалі спогади про сімейні стосунки. Але стоп! – зупинила себе дівчина – не тільки ж лихим представлялося минуле. Із прикрими спогадами кануть у Літу й найсвітліші епізоди життя, які нерозривно пов’язані з дідусем. Олена пам’ятала, мовби то було сьогодні, яке полегшення вона відчувала, вириваючись на канікулах із сіро-індустріальних пазурів міста до обійм живописного села, тієї єдиної віддушини, що дарувала дівчині спокій і радість, до оселі дідуся, куди душа завжди настирливо поверталася в пошуках розради. Боже, як же Оленка любила це місце – сховище від батьків, де вона вільно вибігала ген-ген у пшеничне поле, над яким височіло блакитне небо, і радісно ловила промені милостивого Сонця.
У тих мальовничих просторах мале дівча почувало себе вільною, вбезпеченою від татуся, що п’яними витівками попсував дитячу психіку, й істеричної матері, котра привила доньці безліч комплексів. Лише дідусь давав Оленці нагоду побути звичайною дитиною – безтурботною, допитливою, наївною. Тільки він заступався за внучку, надавав прихисток, захищав од кривдників (до найбільших із яких належали батьки). Дідусь же завжди вірив у внучку, напевно, саме завдяки йому Оленка обрала шлях художника – пам’яталося, як, розгледівши в дитині талант і прагнення, старий нашкріб з мізерної пенсії необхідну суму та купив їй фарбу, пензлі та мольберт…
Олена знову зазирнула в дзеркало: в очах, у яких нібито вже зник той давній світлячок страждання, затамована нереалізованість, знову загорілося маленьке багаття, трохи іншої природи. Несамохіть потекли сльози. Може то організм, увімкнувши досі невідомий механізм, намагався залити новоявлений вогонь? Хтозна. Зсередини з’їдала вибухова порожнеча, дівчина відчувала, наче втрачала щось дуже-дуже важливе.
Олену рвало на частини – той шматочок її, що пронесла з України, ніяк не хотів гинути, пручався до останнього. Душа нестямно гризла сама себе, намагаючись стишити збуджене протиріччя. Дівчина зловила себе на тому, що поступово з голови вивітрюється українська мова – а саме нею вона балакала з любим дідусем. Олена чинила спротив – пожадливо вихоплювала з пам’яті українські слова та фрази, особливо мудрі прислів’я, які так любив дідусь і котрими її часто повчав. Олену охоплювала істерика – нестямна, мов божевільна, вона бігала по квартирі, не в силах утихомирити власні почуття. У пориві відчаю дівчина вже криком намагалася затаврувати рідні слова в думках. Стіни, од яких віяло холодним комфортом, тиснули на дівчину, немов гігантські лещата.
Вибігла надвір. Усюди японці – зовсім не схожі на безпорадних депресивних українців – такі доброзичливі, щасливі, чемні, упевнені в собі, та все одно то чужі люде, їхні чесноти для дівчини видавалися брудом у порівнянні з вадами рідного народу. Японське повітря душило її прокурені легені. Олена затулила обличчя долонями. Розплакалася.
Радість од нової іпостасі якось непомітно випарувалася, здобута мрія різко тьмяніла на тлі етнічного дисбалансу. З оченят лилися сльози, з ніздрів – соплі. Невже вже нічого не вдіяти? «Так,» – гірко відповідала сама собі Олена, згадуючи невеличке застереження в інструкції до вживання речовини N– написане дрібними літерами внизу: «зміни від препарату є безповоротними». Ех, моя люба Україно, тебе вже не повернути в моєму серці… Що? «Україна»? ウクライナ?そう、何を私?
ЕПІЛОГ
Дзвінок будильника. Відкрити одне око. Потім інше. Протерти обидва. Ох, як же Оленка ненавиділа вставати спозаранку. Але треба – сьогодні мусила здати проекти (підробляла дизайнером-фрілансером). З натугою змусивши себе підвестися з ліжка, дівчина смачно потягнулася. І в голові блимнула думка: Японія!
Дівчина стрімголов побігла до дзеркала. Зазирнула – лице на місці. Фууух… Отже, то лише страшний сон.
Проте щось було не так, морочила якась невловима деталь. Стоп! Жах накотився, як порив зимнього вітру, у скронях гучно запульсувала кров. Шрам же зник.
Серпень-грудень 2011 року
Миколаїв
***
Буду дуже вдячний за відгуки стосовно оповідання. Не соромтеся - навіть короткий коментар може виявитися дуже цінним.