| Сегодня 26 декабря, четверг |
      |
  
|
 Каталоги Сервисы Блограйдеры Обратная связь Блогосфера
 
Какой рейтинг вас больше интересует?
|
 'Золото сарматов' из собрания Астраханского музея-заповедника (Саратов, 23.11.13)2013-11-24 00:09:52... ;" title="'Золото сарматов' из собрания Астраханского ... ;" title="'Золото сарматов' из собрания ... + развернуть текст сохранённая копия
23 ноября в Радищевском музее состоялось торжественное открытие выставки "Золото сарматов", которую любезно предоставил к просмотру Астраханский государственный объединенного историко-архитектурный музей-заповедник. На открытие выставки приехали хранители собрания из Астрахани. Они провели экскурсию для первых посетителей и выразили желание в дальнейшем продолжать сотрудничество со знаменитым Радищевским музеем. Саратовские же коллеги взгруснули, что их собрание не может похвастаться столь древними экспонатами.
Выставку разместили в небольшом зале на первом этаже музея. Тем не менее в рамках экспозиции представлены 189 предметов кочевых савромато-сарматских племён, датируемых VI веком до нашей эры — III веком нашей эры. Образцы древнего искусства, обнаруженные в захоронениях на территории Северного Прикаспия, выполнены из золота и серебра. Украшения, сосуды с изображениями животных в виде ручек, украшения конской сбруи и другие произведения искусства поведают о малоизвестных эпизодах истории древних кочевых племён. Для того чтобы посетители выставки могли полнее осознать всю ценность представленных образцов, в соседнем зале, а также на самой выставочной площадке, можно посмотреть фильм, повествующий о сарматах, о том как выполнялись украшения и как впоследствии попали в собрание заповедника. Выставка окажется интересна широкому кругу публики, так как она позволяет взглянуть на "ожившие" страницы школьного учебника и осмыслить становление культуры и народных промыслов. Взглянуть на остатки прошлого саратовцы и гости города могут до 23 февраля 2014 года. Вход за посещение выставки составит от 50 до 100 рублей.
Фото: © Copyright ma-zaika.ru Тэги: афиша, выставка, запах, золото, изделия, искусство, коллекция, культура, музей, обзоры, радищевский, раритет, редкий, репортажи,, саратов, саратова, сарматов, собрание, события,, сокровища, фильм, экспонат, элитный Аланы2012-09-29 19:47:40... территории совр. Ирана). Сарматы в этом конфликте ... + развернуть текст сохранённая копия Аланы Аланы. По современным научным представлениям, аланы фиксируются письменными источниками еще в 35 г. от Р.Х.» когда одно из сарматских племен было привлечено Албанией (на территории совр. Азербайджана) к войне против Парфии (на территории совр. Ирана). Сарматы в этом конфликте у Иосифа Флавия названы «аланами» (греческий вариант текста) или «скифами» (в латинском переводе). Складывавшийся во второй Далее... Крым сквозь время - Достопримечательности Крыма, Отдых в Крыму, Частный сектор Крыма, Фото Крым, Страны мира, Путешествия и туризм, Недвижимость, Полезные советы Тэги: аланы, боспор, золото, крым, крыма, народ, поход, сармат, украшение Етногенетичні процеси в Україні. Післятрипільська та скіфо-сарматська доба2012-03-20 05:27:00... жили скотарські племена сарматів. Генетична спор ... я Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. ... + развернуть текст сохранённая копия
На зміну землеробським племенам Трипільської культури прийшли племена з культурою, яка в археології отримала назву шнурової кераміки – посуд орнаментувався за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється зброя. Племена культури шнурової кераміки не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий, а розташувалися в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо. Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя. Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка - скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час, і в скіфо-сарматську добу: жіночі божества, берегині, жінки-жриці, амазонки і т.д. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним фактором при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян. Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людності України. У формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули, а змішалися з новою післятрипільською культурою. В антропології населення України в ІІ тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом. Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в ІІ тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але й на територіях Греції та Італії. Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології та культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племензрубної культури. Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців. У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча були й трупоспалення. Будівлі – глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка – конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948). Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за Трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів" і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили". Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі з пізніших часів Київської Русі. Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис "кімерієць") ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється. Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців. Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней. З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2-3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч – землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню. Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) – вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст. н.е. За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи. Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорив про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби". На думку Віктора Петрова, справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін. Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст. або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно – одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури. У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки. Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова "мед", "страва" які й досі вживаються в українській мові. Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,- іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів. Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г(лат. h), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять h". На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот – він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів. Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів – змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами. Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою", або: "Як згадує Птолемей та інші, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".  Тэги: ukraine, культура, мова, сармати, традиц, трип, укра Спадок тисячоліть: скіфи, сармати, руси, українці2012-03-19 05:26:00... античних джерел називають сарматів «п ... У середовищі сарматів існували ... justify;">їхні (сарматів) жінки ... + развернуть текст сохранённая копия
а також більшу частину території розселення сарматських племен (починаючи з III ст. до н. е. і до другої половини І тис. н. е.). Загалом же індоіранські народи (предки кіммерійців, скіфів, сарматів) мешкали в Україні з часу свого відокремлення з індоєвропейської спільності, тобто з III тис. до н. е. Що ж лишилося українцям від усього цього? Геродот (V ст. до н. е.) так описує обряд скіфського побратимства — клятвено освяченого договору про дружбу: «До великої посудини вливають і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх». Помпоній Мела (І ст. н. е.) так пише про скіфів: «Вони люблять війни і різанину... Навіть при укладанні договору проливається кров: ті, хто домовляються, завдають собі рани, змішують кров, що виступила у них, і п’ють її; це вважається в них найбільшою запорукою вірності». Також про існування побратимів у скіфів пише у своєму художньому оповіданні античний автор Лукіан, де герої-скіфи сприймають побратимство цінніше за гроші і навіть за власну родину. Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах, зокрема, в курганах Солоха і Куль-Оба. В останньому знайдено зображення скіфів-побратимів, що п'ють із одного келиха. Звичай побратимства залишився актуальним і за часів Київської Русі, про що писав, зокрема, український історик М. Костомаров. В «Історії» візантійського історика Лева Диякона X ст. відзначається, що київський князь Святослав зв’язався «узами побратимства» з візантійським патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для зваблювання русів з метою їхнього походу на болгар. Цей звичай, збережений в епоху Київської Русі, повнокровно проіснував в Україні аж до часів козацтва, причому обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала звичай, описаний у Геродота. Поховальний обряд є одним із найбільш сталих для людських спільнот, саме по ньому археологи часто розрізняють археологічні культури. Індоіранці (арійські племена середньостогівців, ямників, катакомбників, названі так археологами за назвою їхніх археологічних культур – прим. ред.) при похованні часто вживали охру. Найбільше цей звичай застосовувався племенами катакомбної культури (III—II тис. до н. е.). В індоарійській традиції червоний колір розглядався як колір смерті і відродження. Індоєвропейські народи Індії, Пакистану й Афганістану й досі використовують його в ритуальних цілях. Вживання червоного кольору при похованні збереглося в українців надзвичайно довго, аж до пізнього середньовіччя (проявившись, зокрема, у відомій «червоній китайці» під час поховань козаків). Скіфи, аналогічно кіммерійцям, ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд із цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через епоху антів — час прискореної слов’яно-скіфо-сарматської асиміляції — передаються слов’янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині, тобто на теренах найбільш інтенсивного контакту між слов’янами та скіфами. Для більшості могил дружинників часів Київської Русі, попри те, що серед них була певна кількість варягів, був характерний камерний тип поховання, який суттєво відрізнявся від скандинавських поховань тим, що вони мали так звану «зрубну» конструкцію. Камерний тип могил характерний для скіфських часів та для зрубної (змішаної слов’яно-скіфської) культури, однак не властивий скандинавам. Арабський мандрівник Ібн-Даст повідомляє про існування у слов’ян обряду, коли через рік після смерті покійного одну з його дружин (у деяких арабських мандрівників — за її доброю волею) кладуть в могилу з покійним. У середині X ст. арабський мандрівник Ібн-Фалдан повідомляє, що зі знатним покійним русом ховали одну з задушених дружин покійного, яка попередньо добровільно згодилася на це. Про це ж повідомляє і ще ціла низка арабських істориків та мандрівників. Ібн-Даст фіксує поховальний обряд русів: «Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається і дружина вмирає в могилі». Тим часом ще Геродот за 1400 років до того відзначав існування такого звичаю у скіфів: «Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, гінця, коней і первенців інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була найвища». Ці дані підтверджуються й численними археологічними знахідками. У курганах скіфської знаті знаходять рештки жіночих тіл, похованих через певний час після основного поховання. Так, у знаменитому Рижанівському кургані, що відноситься до III ст. до н. е., віднайдено поховання молодої жінки, яка, як свідчать археологи, була похована через рік-два після князя. Слід відзначити, що в багатьох індоєвропейських народів, зокрема у германців, існувала традиція принесення в жертву і поховання дружин померлого разом з чоловіком. В індоєвропейців Індії зусиллями англійських колонізаторів цей жорстокий звичай було припинено лише в XIX ст. Тобто цей страшний обряд — ховання однієї з попередньо задушених дружин разом із знатним покійником, протримався на території України щонайменше півтора тисячоліття — з часів Геродота до X ст. У поховальному обряді слов’ян, сарматів і скіфів присутня тризна. Під впливом сарматів з другої половини І тис. до н. е. у слов’ян змінюється тип поховань і відповідний ритуал. Померлих дедалі частіше ховають у ґрунтових ямах із північним і південним орієнтуванням, особливо це помітно в місцях найбільшої концентрації виразно сарматських пам’яток. Скіфські та сарматські уявлення надзвичайно сильно вкорінені в міфологію України. Так, за свідченням Геродота, скіфи, приносячи в жертву кожного сотого полоненого, відтинали йому праву руку, як ознаку сили. Згідно з поширеною легендою, запорозькі козаки наприкінці XVII ст. (!) після поховання Івана Сірка відтяли йому праву руку і сім років возили її із Запорозьким військом, уявляючи, що це робило його непереможним. Досить цікавим є скіфський вплив на політичну систему України в пізніші часи, зокрема в епоху Київської Русі. Влада скіфського царя була спадковою і належала одному родові царських скіфів. Аналогічну систему правління бачимо й за часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду Рюриковичів, на відміну від Західної Європи, де володар вже сам по собі був легітимним джерелом влади. Геродот описав, що скіфський цар постійно об’їжджав свої володіння з метою збору данини і подовгу жив у своїх підданих. У слов’ян, згідно з Ібн-Дастом, цар теж регулярно об’їжджав свої володіння. Так, згідно з Ібн-Дастом, «Цар їхній об’їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці». Слід відзначити, що така система збору данини (полюддя) збереглася на Русі аж до княжіння Ярослава Мудрого. Дані писемних джерел свідчать про близькість світогляду скіфів та ранніх слов’ян. Так, зокрема, Прокопій Кесарійський (VI ст.) у своїй праці «Війна з готами» пише, що слов’яни «не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хтось має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою врятували собі життя». Цікаво, що в VI ст. до н. е. скіфський мудрець Анахарсис під час своєї небезпечної подорожі із Скіфії до Греції мав таку ж логіку поведінки — він під час небезпечного плавання пообіцяв жертву і всю її справно віддав після вдалого закінчення подорожі. Легенда, зафіксована Геродотом, яка оповідає про трьох братів, менший з яких поклав початок царським скіфам, співзвучна з українською традицією, в якій присутня ціла серія казок про трьох братів, з яких найменший виявляється найвправнішим і отримує спадок або владу. Переможець із цієї трійки братів — Колаксай, його ім’я перекладається зі скіфської як Сонце-Цар («коло» індоіранськими мовами означає «сонце», і «ксай» — «цар, володар»). Дехто з учених, зокрема Б. А. Рибаков, пов’язує Колаксая із міфічним Світозаром, Світовидом у слов’ян Наддніпрянщини. Цікава нагода зрозуміти світогляд скіфів існує через аналіз філософії шанованого греками скіфа Анахарсиса, якого єдиного з не-еллінів греки часто зараховували до семи найвидатніших мудреців світу. Йому в античні часи навіть приписували винахід якоря і гончарного кола. Анахарсис мандрував Грецією в VI ст. до н. е. До сьогодні дійшло близько 50 його коротких висловів, загалом же він написав 800 віршів. Про Анахарсиса з великою пошаною згадують Цицерон, Плутарх, Діодор і ще багато античних діячів і філософів. Відомо, що в III ст. до н. е. його сентенції навіть завчали грецькі школярі. У своїх висловах Анахарсис представляється як людина, що вважає багатство за марноту, вірить в бога і безсмертя душі, вважає природний порядок речей найкращим, найвище цінує свободу. У «Листі до Солона» скіф пише, захищаючи своє походження: «Елліни — мудрий народ, але ні в якому разі не мудріший за варварів, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне... Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і еллінів одні й ті ж самі». Античні історики наводять дані про часті незгоди серед скіфів. Давньогрецький історик Фукідід писав, що за військовими чеснотами зі скіфами «не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти скіфів, якщо всі вони живуть між собою в згоді». Твердження іноземців про систематичність сварок серед слов’ян, відсутність у них тяжіння до єдності, поширені в антські часи (III—VII ст. н. е.) та в часи Київської Русі. Так, Маврикій (VI ст. н. е.) пише: «Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступитися іншому». Деякі дослідники вважають, що сарматський вплив допоміг слов’янам реалізувати більш ефективну систему влади і зменшити руйнівні наслідки постійних розбратів і чвар. Ймовірно, що саме зі скіфських та сарматських взірців як з передових на той час була запозичена військова організація слов’ян, що спиралася на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу. Така організація ополчення була характерною для Київської Русі. Скіфський флот, започаткований за часів царя Скілура (II ст. до н. е.), мав суттєве значення в північній частині Чорного моря, однак пересувався в основному попід берегом, оскільки складався з невеликих суден. За свідченнями літописців, Русь здійснювала морські походи також переважно попід берегом, на кораблях-однодеревках («моноксилах»), на яких можна було пройти Дніпром, вийти з гирла Дніпра в море і повернутися назад. Автор літописної статті 6352 (844 року) підкреслює, що руські дружинники віддавали перевагу «вірній здобичі перед невірним (Чорним) морем». Слід відзначити, що римській історик Тацит у своїй праці «Германія», написаній у 98 році, що стосувалася подій середини І ст., писав, що слов’яни «перейняли багато сарматських звичаїв», бо «ради грабунку рискають між певкінами і фенами». Сарматські загони були добре відомі в Європі ще з римських часів використанням гучного бойового кличу, до якого під час битви вдавалися одностайно всі вояки. Такі ж спостереження іноземців існують і щодо русів. За словами Лева Диякона, під час битви з візантійцями «тавроскіфи... (тобто військо князя Святослава) вишикувалися в грізний бойовий порядок, виступили на рівне поле перед містом і, рикаючи подібно до звірів, вигукуючи дивні незрозумілі крики, кинулися на ромеїв», в іншому місці про інший бій Лев Диякон (свідок тих подій X ст.) пише, що «роси, якими керувало вроджене звірство і шаленство, в запеклому пориві кинулися, ревучи, як скажені, на ромеїв». За даними візантійського імператора Маврикія (VI ст.), анти і слов’яни застосовували цікавий метод переховування від ворогів: «Більше всіх людей вони досвідчені в переправах через ріки і хоробро зносять перебування у воді, так що якщо кого-небудь застає небезпека, коли він знаходиться вдома, часто він занурюється у воду, тримаючи в роті наперед заготовлені очеретини, що дістають до поверхні води і зовсім порожні. І так вони лежать під водою, дихаючи через них, і витримують так по багато годин, ніяк не видаючи своєї присутності». Про цілковито тотожний метод маскування у запорозьких козаків тисячоліттям пізніше повідомляють як фольклорні, так і документальні джерела. Сарматському племені роксолан належить стрічкове знакове письмо від IV ст. н. е., знайдене в Ольвії, Євпаторії і Керчі на кам’яних плитах. Знакове письмо роксолан, ймовірно, було попередником глаголиці і, можливо, тими «руськими письмами», які згадує просвітник слов’ян Костянтин (Кирило) під час свого перебування в Херсонесі у 860 році. Костянтин знайшов у Херсонесі Євангеліє та Псалтиря, написані «руською мовою». Це його визначення могло стосуватися ще сарматської або вже й словянської мови. Сучасні етнографи відзначають особливо шановане становище жінок у традиційному побуті українців, значно більш вагоме, ніж у сусідніх народів. Це слід пояснювати, зокрема, й сарматськими впливами. Історики та сучасники відзначали важливу роль жінок у сарматів. Починаючи від Скілака абсолютна більшість античних джерел називають сарматів «підвладними жінкам». Геродот пише, що й скіфи називали сарматів так само. У середовищі сарматів існували значні загони жінок-воїнів, яких греки називали амазонками. У багатьох жіночих похованнях І тис. до н. е. на півдні Східної Європи під час археологічних розкопок виявлені різноманітні предмети озброєння, зокрема наконечники стріл. Активне застосування стріл та легких списів сарматською кіннотою у І тис. до н. е. та ведення бою переважно дистанційно зробили більш слабосилих жінок майже настільки ж ефективними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть більш ефективними — з урахуванням зростання маневреності коня через меншу вагу вершника. Гіпократ у своєму творі «Про повітря, води та місцевості» пише, що «їхні (сарматів) жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються із супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть, аж доколи не вб’ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, поки не з’явиться потреба усім поспіль рушити в похід». Існують дані про те, що жінки воювали нарівні з чоловіками й у війську русів. Так, візантійський історик Іоан Скилиця (X ст.) пише, що під час війни київського князя Святослава проти візантійців у 970 році, «знімаючи обладунки з убитих варварів, ромеї знаходили між ними мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали разом із чоловіками проти ромеїв». Як правило, греки давали скіфам досить позитивні характеристики, особливо у порівнянні з іншими «варварами». У низки грецьких філософів і, відповідно, в суспільних уявленнях навіть сформувалися стійкі скіфофільські погляди щодо «чесних, незіпсованих молокоїдів», скіфів та сарматів. В «Іліаді» згадуються кіммерійці в контексті опису населення Північного Причорномор’я — «славні кобилодоїльці, що годуються молоком, бідні й найсправедливіші з людей». Грецький історик Ефор у IV ст. до н. е. пише, що скіфи «вигодувані на кобилячому молоці, перевищують усіх людей у справедливості». Ефор описує скіфів як народ, що утримав недоторканими добрі справедливі звичаї, втрачені греками. Відомо, що в його часи в Афінах зі скіфів набирали поліцейських-лучників, про що, зокрема, йдеться в творах античного поета Аристофана. У І ст. до н. е. Страбон писав: «Ми вважаємо скіфів найбільш справедливими людьми, найменш схильними до злого умислу, які також є більше стримані і незалежні від інших, ніж ми». Ібн-Даст твердив про русів X ст., що «до гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коли ж хтось з них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його». Такі ж характеристики ставлення до іноземців в Україні читаємо і в пізніші часи в абсолютної більшості іноземних авторів.  Тэги: ukraine, руси, русь, сармати, слов'яни, укра Сармати2012-03-19 05:24:00... поховання — кургани. Частина сарматів проникла далеко ... систематичний характер поселень сарматів у ... + развернуть текст сохранённая копия
Як пише в своїй книжці «Ключ ло історії України» Олександр Палій, найбільшими племенами сарматів були роксолани, які оселилися насамперед у Причорномор’ї, аорси (в Приазов’ї) та сіраки (Східне Приазов’я, Північний Кавказ і Кубань). Деякі племена сарматів (у Приазов'ї і на Північному Кавказі) пізніше, з І ст. н. е. об'єдналися під ім’ям аланів. Ім’я роксолан означає «світлі арії». Грецький історик Страбон писав про них: «Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцини з добрими пасовиськами». Його попередник Полієн повідомляв про царицю роксолан Амаге (II в. до н.е.), яка правила владно, але справедливо. А Геродот відзначав, що «жінки у них цілком рівноправні з чоловіками». Роксолани, які вперше згадуються в III ст. до н. е., були відомі як найбільш войовничі – на початку II ст. н. е. вони змусили Римську імперію платити їм постійну данину. Цікаво, що одна з війн Римської імперії в II ст. н. е. називається «сарматською». У 166— 180 рр. Рим вів так звану Маркоманську війну з сарматами та германцями. Ця війна вперше після встановлення в Римі імперії виставила Рим як сторону, що змушена була захищатися на власній території. Війни сарматів з римлянами відбувалися з перемінним успіхом (у І—II ст. перемагали переважно сармати, 358—59 рр.— жорстока поразка, 374 р.— знову успіх і т. д.). За часів правління імператора Траяна наприкінці І—II ст. н. е. у Подністров’ї римляни звели так звані «Траянові вали» проти наступу сарматів, а також інших союзних з ними племен – вірогідно, слов’ян і скіфів або їхніх об’єднань. Вихід Риму до території сучасної України після захоплення Дакії зумовив посилення не лише військових, але й торгових контактів слов’ян та сарматів з імперією. У XII ст. автор «Слова о полку Ігоревім» згадує «часи Траянові» як час процвітання слов'ян. У сарматів усі чоловіки і значна частина жінок були воїнами. Основу війська складала легка кавалерія, озброєна луками, списами та клинковою зброєю. З II ст. до н. е. у сарматів фіксуються загони катафрактаріїв — кіннота, озброєна довгими списами та захищена, часом разом із кіньми, важким захисним обладунком. Археологічні дані свідчать, що системних етнічних змін на території України сарматські племена не спричинили. Як відзначає М. Грушевський в своїй праці «Історія України-Руси», «давніша скіфська людність перед сарматським натиском не зникла, лише сховалася під новою назвою головної орди, як раніше під назвою скіфів могли перебувати всякі інші різноплемінні підвладні народи. Під натиском сарматів одні племена могли відступити на південь або на північ, інші розпалися, а сформувались натомість нові племена, з попередньо відомих нам етнічних назв виринули старі, що були ними затерті. В результаті етнічний склад людності змінився значно менше, ніж її номенклатура» . Як писав римський історик Амман Марцеллін, «алани (сармати) мало-помалу своїми постійними набігами виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності» . Алани згадуються в І ст. н. е. античними письменниками Плінієм Другим і Тацитом. За відомостями Аміана Марцелліна (ІVст.), сармати-алани здійснювали напади на грецькі колонії Боспорського царства, переважно на Фанагорію, Кінни та інші міста Тавриди. Марцеллін подає таку загальну характеристику аланів: «Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві, легкоозброєні, дуже войовничі та вільнолюбиві, любили дотримуватися в громаді рівності». У III ст. н. е. алани заклали нові міста Сугдей (за вітчизняними літописами — Сурож, тепер Судак) і Аравда (тепер Феодосія), які стали важливими пристанями-базами аланів під час нападів гунів, а згодом, в IX ст., угорських і печенізьких кочовиків. За свідченням невідомого складача старовинних «Перипл» Чорного моря, Феодосія спершу називалася мовою таврів чи алан «Аравда», тобто «Місто семи богів» чи «Місто сімох світил (планет)». У 375 році гуни завдали поразки роксоланам і аланам. У цій боротьбі роксолани й алани користувалися своїми військовими базами в Криму, зокрема в Сугдею (Судаку) і Феодосії, та перебували в Кримських горах, куди частина з них відступила під натиском. Візантійський письменник Костянтин Багрянородний (X ст.) засвідчує, щоалани-сармати не тільки самі були незалежними, але й перешкоджали хозарам мати зв’язок з Кримом. Поміж єпархіями під зверхністю візантійського імператора Лева згадується “Аланія” під номером 62, а за Палеолога Старшого “Аланська Митрополія” була під номером 74. Алани згадуються в історичних документах у Криму ще в XIV ст., коли там були “Аланські парафії”. Укріплення на Перекопі, які будуються скіфами у III ст. до н. е., вже у І ст. до н. е. виявляються запущеними, що свідчить про замирення скіфів Криму із сарматами. Натомість виникають нові скіфські укріплення, але вже орієнтовані проти загрози з моря (спочатку понтійської і грецької, а пізніше — римської). Створюється дієвий союз сарматів із царськими скіфами. Роксолани з ІІ ст. до н. е. беруть активну участь у війнах на боці Скіфії в Криму. Антропологічні дослідження скіфського Золотобалківського могильника у Нижньому Подніпров’ї (І—II ст. н. е.) доводять, що чоловіки, поховані у цьому могильнику, були скіфами, а чимало жінок - сарматками, які, вочевидь, потрапляли до пізньоскіфського середовища внаслідок змішаних шлюбів. Археологи фіксують зростання кількості сарматів у Криму в часи панування там пізньоскіфського царства (II ст. до н. е.— III ст. н. е.). Відбувається помітна “сарматизація” мешканців багатьох пізньоскіфських поселень у Криму, що надає їхній культурі у перші три сторіччя нашої ери своєрідного вигляду. У цей час частина сарматів, які були, на думку вчених, найбіднішими, переходить на осілий спосіб життя і починає займатися землеробством. Після нашестя готів і гунів, тобто після IV ст. н. е., всі сармати, що лишаються в Україні, переходять на осілий спосіб життя. У І ст. до н. е. фіксується посилення городищ зарубинецької культури у Середній Наддніпрянщині (Пилипенкова гора, Ходосівка, Бабина гора), у валах яких знайдено наконечники сарматських стріл. Це свідчить про непрості взаємини слов’ян і сарматів. Значний тиск з боку сарматів у І ст. н. е. відчуває населення лісостепового межиріччя Дніпра та Дністра, де виявлено значну групу суто сарматських поховань. Однак, досить швидко слов’яни та сармати перейшли до більш конструктивних відносин. Від контактів із слов’яно-скіфським населенням зарубинецької культури залежав добробут сарматів. Як і в часи скіфів, кочовики отримували прибутки від вивозу товарів, насамперед збіжжя, у грецькі міста північного узбережжя Чорного моря. Самі кочовики в обмін на це гарантували безпеку шляхів довезення. Згодом слов’яни і сармати асимілювалися настільки, що створився слов’яно-сарматський симбіоз — антський союз слов'яно-сарматських племен. Таким чином, у перших століттях нашої ери відбувся процес осідання сарматів серед землеробів, про що свідчать поховання сарматів у ряді пунктів Київщини, Черкащини, Поділля, а також змішані зарубинецько-сарматські поховання — кургани. Частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України, де, ймовірно, змішалася з місцевою землеробською людністю. Основна маса археологічних свідчень про просування сарматів належить до І ст. н. е. Сарматські племена в цей час розселяються на захід від Дніпра в басейнах річок Рось, Росава, Тясмин. Саме в цьому районі в перші століття нашої ери простежується найбільша концентрація сарматських могильників, що свідчить про систематичний характер поселень сарматів у Середній Наддніпрянщині. Використано матеріали книги Олександра Палія «Ключ до історії України»  Тэги: ukraine, сармати, укра
Главная / Главные темы / Тэг «сарматия»
|
  
Категория «IT»
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
Популярные за сутки
300ye 500ye all believable blog bts cake cardboard charm coat cosmetic currency disclaimer energy finance furniture house imperial important love lucky made money mood myfxbook poetry potatoes publish rules salad seo size trance video vumbilding wardrobe weal zulutrade агрегаторы блог блоги богатство браузерные валюта видео вумбилдинг выводом гаджеты главная денег деньги звёзды игр. игры императорский календарь картинка картон картошка клиентские косметика летящий любить любовь магия мебель мир настроение невероятный новость обзор онлайн партнерские партнерских пирожный программ программы публикация размер реальных рубрика рука сайт салат своми событий стих страница талисман тонкий удача фен феншуй финансы форекс цитата шкаф шуба шуй энергия юмор 2009 |
Загрузка...
| Copyright © 2007–2024 BlogRider.Ru | Главная | Новости | О проекте | Личный кабинет | Помощь | Контакты |