Какой рейтинг вас больше интересует?
|
Главная / Главные темы / Тэг «ukraine»

Никитский ботанический сад 2012-03-25 19:03:00
+ развернуть текст сохранённая копия
Христиан Христианович Стевен, русский академик, основатель и первый директор Никитского ботанического сада. Сад был создан в 1812 году неподалёку от деревни Никита – отсюда и пошло его название. По мысли основателя Никитского сада «Таврический казённый сад будет иметь в виду тройную цель: 1) по возможности полное собрание всех без изъятия в здешнем климате расти могущих и в каком-либо роде хозяйства полезных, или только для украшения служащих деревьев, кустов и трав, для познания всех различных видов по наружным их признакам и по образу; 2) добывание семян и разведение по мере важности больших или меньших школ таковых (растений), которые в прочей России произрастать могут; 3) разведение больших плантаций таковых растений, которые одним тёплым климатом, свойственны для получения от оных дохода и поощрения тем жителей Тавриды и других способных мест к таковым насаждениям». В коллекциях Никитского ботанического сада насчитывается около 30 тысяч видов, сортов и гибридов растений. По удивительным, красивым, богатым и интересным своим зелёным убранством аллеям ежегодно путешествует более 700 тысяч экскурсантов и туристов со всех концов земли. Никитский сад осуществляет широкие научные связи с 550-ью учреждениями из 80 стран мира. Никита – это поселок городского типа, который расположился в преддверии Ялты. Здесь находится крупный научно-исследовательский центр Крымского полуострова. 1984 год стал годом, когда в этом поселке появился Исследовательский комплекс, призванный заниматься проблемами охраны геологической среды Крыма. Его создание было приурочено к XXVII Международному геологическому конгрессу, поскольку именно в Крыму проводились его научные экскурсии. Домом для центра стало красивое здание, привлекающее своей оригинальностью. Одним из лесничеств, составляющих Ялтинский горно-лесной заповедник, является Никитская яйла. Многие речки, принадлежащие к Гурзуфскому ландшафту, берут начало на ее склонах, здесь появляется восхитительный воздух, несущий в себе целебные ароматы соснового леса. В 1974 слева от шоссе было построено 16-этажное здание санатория «Ай-Даниль». С восточной стороны находится государственный заповедник «Мыс Мартьян», к которому вплотную примыкает парковая зона санатория. Никитская расселина расположена с противоположного края сооружения природоохранного комплекса. Здесь природа во всей красе продемонстрировала, как огромная мощь земных сил способна воздействовать на рельеф ландшафтов. Здесь впечатляет холодное, мрачное ущелье, которое похоже на след от гигантского меча, рассекшего скалы. Если Вы рискнете прогуляться здесь, то увидите нависающие над головой отвесные стены, имеющие высоту до 25-30 метров. Можно увидеть лес, растущий вдоль верхней кромки ущелья. Пейзаж 20-метрового царства, в котором правят угрюмые скалы, также включает каменные осыпи и хаосы, глубокие трещины в толще известняка, сдвинувшейся по горному склону. Здесь даже летом, в самый жаркий день, можно ощутить веяние холода. Разгадка несколько проще, чем может показаться на первый взгляд. Дело в том, что благодаря естественным природным особенностям эти скалы стали своего рода аккумулятором и конденсатором влаги. Никитская расселина имеет три выхода. Все они загромождены величественными скалами пирамидальной формы. Здесь, в живописной романтике скал черпают вдохновение кинематографисты и художники, а скалолазы проверяют себя на прочность на крутых стенах ущелья. Верхний парк Никитского ботанического сада. Центральный ансамбль партера создан вместе с административным зданием сада к его 125 -летию. Центр сада окружён пирамидальными кипарисами, ливанским, гималайским и атласским кедрами, пальмами и другими привлекающими внимание экзотами. Здания увиты розами, плющом, глицинией. Неподалёку – здания научных отделов и лабораторий парка, в центре любовно ухоженного газона – бюст основателя Никитского сада Х.Х. Стевена.  Вдоль искусно оформленных аллей парка можно встретить насаждения растений, завезённых со всех континентов Земли: высоко вскинула свои плети роща бамбука, родиной которого считается Китай, рядом растёт дуб каменный – вечнозелёный вид, выходец из Средиземноморья. Дуб этот на Южном берегу хорошо акклиматизировался, он широко используется для озеленения улиц Ялты и других населённых пунктов. Здесь же, в Верхнем парке, видны мощные деревья пихты, платана, секвойядендрона гигантского (мамонтово дерево) из Северной Америки. Сад закладывался на месте естественного лес, поэтому нередко встречаются отдельные старые деревья местной флоры – фисташка туповидная, дуб пушистый, земляничник мелкоплодный и другие деревья, которые по возрасту старше парковых насаждений.  Тис ягодный, например, растущий в этой части сада, достигает 500-летнего возраста, напоминая о здешних былых лесах. Это красивое хвойное дерево ныне сохранилось лишь в самых труднодоступных лесных урочищах Крымских гор, в которых встречаются и 1000-летние особи. Чудесен розарий Верхнего парка, где почти круглый год можно встретить цветущие розы, многие из которых созданы селекционерами сада: Климентина, Красный мак, Звёздная сестра (сорт посвящён Валентине Терешковой), Бахчисарайский фонтан и другие. Путешествие по аллеям сада привлекает внимание не только к богатейшей коллекцией растений, но и к красивым пейзажам Ялтинского амфитеатра, то и дело открывающимся с видовых площадок. Нижний парк. Это наиболее старая часть Никитского сада, созданная в первой половине XIX века. Здесь можно наблюдать самые крупные особи дуба и кипариса, сосны и платана. Привлекает внимание маслиновая роща, заложенная более 170ти лет назад. Эта средиземноморская вечнозелёная культура хорошо прижилась в южном Крыму. Маслина засухоустойчива, неприхотлива и представляет немалый практический интерес. Здесь же встречаются и другие теплолюбивые культуры: инжир, мушмула, хурма. Интерес вызывает и гигантская сосна Монтезума, названная по имени вождя американских индейцев – ацтеков. Особенное внимание привлекают старые деревья земляничника мелкоплодного (земляничного дерева красного), занесённого в Международную Красную книгу. Это единственный местный представитель лиственной вечнозелёной дендрофлоры европейской части СНГ. Его изумрудная листва с пурпурного цвета корой служит великолепным украшением парковых насаждений. Земляничник долговечен, в лесах Южнобережья известны его 1000-летние экземпляры.  В Нижнем парке можно встретить и другие интересные виды растений: пробковый дуб, завезённый из Португалии, магнолию крупноцветковую и банан из Японии, лавр благородный из Средиземноморья, гинкго двулопастный – «живое ископаемое» из Китая. Вдоль аллей обильны красиво цветущие кустарники: олеандр, бугенвиллия, багряник. Своеобразны вечнозелёные местные кустарники: ладаник крымский, иглица понтийская, плющ крымский –, придающие склонам парка привлекательный, нарядный вид. Приморский парк. Он лучше других защищён окрестными горными гребнями, климат здесь мягче, и поэтому в этой части Никитского сада представлены наиболее теплолюбивые вечнозелёные формы растений. Обращают на себя внимание разнообразные пальмы, криптомерия, османтусы, фисташка мастиковая и шинус свешивающийся. Набережную приморского парка красиво обрамляют насаждения ленкоранской акации и многочисленные ярко цветущие субтропические кустарники. Парк Монтедор. Западнее Приморского парка, ближе к Ялте, расположен парк на мысе Монтедор, где наряду с аборигенными видами – дубом пушистым, можжевельником высоким – произрастает ряд реликтовых хвойных экзотов: многие виды сосны из разных стран мира, метасеквойя с нежной, опадающей на зиму хвоей. Метасеквойя считалась вымершим видом и обнаружена была «в здравии» учёными в Китае лишь в 1941 году. Здесь можно полюбоваться также посадками сосны пицундской, естественные насаждения которой в Крыму сохранились лишь на Южном берегу на мысе Айя – на западе и на мысе Ай-Фока, а также в Новом Свете – на востоке. Удивляет посетителей и старая роща мамонтовых деревьев, посадки кипариса мексиканского, гуттаперчевого дерева и других экзотов. Парк Монтедор – самый молодой в Никитском саду, он создан чуть более полувека назад, поэтому пока ещё реже других парков Никитского сада посещается любителями природы. Никитский ботанический сад расположен в Крыму, в 9-ти километрах к востоку Ялты в пгт. Никита. От центрального вещевого рынка можно доехать на автобусе № 34 или маршрутном такси, до остановки Никитский Ботанический сад. С троллейбусной станции на троллейбусе № 2, доехать до конечной остановки и по живописному пути спуститься к Никитскому Ботаническому Саду. Обратно в Ялту лучше попасть на катере. Спуститесь еще ниже, на пляжи, и совершите увлекательную прогулку вдоль побережья на теплоходе.
Тэги: ukraine, ботанический, крым, путешествие, сад, укра, украина
Херсонес 2012-03-25 19:01:00
+ развернуть текст сохранённая копия
Историко-археологи- ческий заповедник Херсонес Таврический известен не только в нашей стране, но и далеко за ее пределами. В 1996 г. решением ЮНЕСКО он занесен в сто самых выдающихся памятников мировой культуры. Раскопки открыли миру город, который на протяжении многих веков являлся крупным политическим, экономическим и культурным центром Северного Причерноморья. Херсонес был греческой колонией, основанной в 422-421 гг. до н. э. выходцами из Гераклеи Понтийской. Он расположен в юго-западной части Крыма, у бухты, которая в настоящее время называется Карантинной. В переводе с греческого «Херсонес» и означает полуостров. Здесь жили земледельцы и ремесленники, врачи и скульпторы, архитекторы и художники, историки и поэты. Это была рабовладельческая республика с демократической формой правления; высшим органом государственной власти было народное собрание. Все годы существования государства херсонеситам приходилось вести войны.Во II в. до н. э. шла кровопролитная, длительная война со скифами. Херсонес вынужден был обратиться за помощью к понтийскому царю Митридату VI Евпатору, который направил в Крым большой отряд во главе с полководцем Диофантом. Скифы были разгромлены, однако и Херсонесу не удалось сохранить свою самостоятельность: он вошел в состав державы Митридата. С тех пор город находился в постоянной зависимости от своих более сильных соседей. В 1 в. до н.э. Херсонес утратил демократическую форму правления, попал в зависимость от Римской империи и долго служил основным форпостом ее захватнической политики в Северном Причерноморье. С началом новой эры в Херсонес проникает христианство, в IV в. оно становится официальной религией. Безжалостно разрушаются памятники античного искусства, театр, храмы, их заменяют христианские церкви, часовни. В этот период от нашествия гуннов погибают многие города. Херсонес, защищенный мощными оборонительными стенами, продолжает жить еще тысячелетие, но уже в условиях нового, феодального строя. В V в. Херсонес вошел в состав Византийской империи, а в IX в. стал одной из ее военно-административных областей.К этому времени изменился не только внешний облик средневекового города, но и его имя: византийцы называли его Херсоном, славяне — Корсунем. Русь в эту пору становится силой, с которой вынуждены были считаться не только ближайшие соседи, но и такое крупное государство, как Византия. Когда Византия не выполнила обязательств договора с киевским князем Владимиром, он в 988 г. выступил против Корсуня и взял его после девятимесячной осады. Византия заключила с Русью равноправный союз. Херсонесу, служившему посредником в их торговле, этот союз был очень выгоден. Отсюда в Малую Азию и Византию отправлялись продукты сельского хозяйства и животноводства; из южных стран в Херсонес и далее, на север, везли оружие, ткани, масло. Со временем могущество Византии ослабело, и в XIII в. торговля на Черном море оказалась в руках итальянских (венецианских, а затем генуэзских) купцов, которые основали в Крыму свои фактории. Торговые пути переместились в Восточный Крым, и это стало одной из причин упадка экономики Херсонеса. Трагедию города довершили набеги кочевников, которые в конце XIII в., а затем через сто лет нанесли ему непоправимый урон. Разрушенный и сожженный Херсонес больше не смог возродиться. К середине XV в. жизнь в нем окончательно угасла. Прошло время и земля погребла под собой руины некогда большого, прекрасного города. Лишь 400 лет спустя, в 1827 г., офицер Черноморского флота Крузе произвел первые раскопки на месте погибшего Херсонеса. Впоследствии они проводились отдельными лицами и организациями. Наиболее систематические раскопки начались в конце 80-х годов прошлого века. Двадцать лет жизни отдал им большой энтузиаст и организатор будущего музея К. К. Косцюшко-Валюжинич. За годы Советской власти Херсонесский историко-археологический заповедник превратился в один из крупнейших научно-исследовательских центров, стал базой, где ведут исследовательскую работу ученые-археологи всего мира и проходят практику студенты университетов. Систематические раскопки помогли восстановить историю древнего города-государства. Музей-заповедник очень популярен, ежегодно его посещают десятки тысяч экскурсантов. Их привлекают коллекции эпиграфических памятников (в том числе всемирно известная присяга граждан Херсонеса III в. до н. э.), произведения искусства, ремесленные изделия и орудия труда, предметы быта, которыми пользовались жители Херсонеса. Экскурсанты могут ознакомиться с территорией древнего города: пройти по его главной улице, побродить по некогда оживленным жилым кварталам и площадям, осмотреть руины античного театра, беломраморные колонны средневековых храмов, остатки величественных оборонительных сооружений — стен и башен. Из оборонительных башен наибольший интерес представляет башня Зенона, которая занимала важное место в системе городской обороны и поэтому постоянно достраивалась и совершенствовалась херсонеситами. Не случайно это самая большая башня Херсонеса. В ней были найдены расписные надгробия, архитектурные детали, которые и сегодня восхищают своей красотой.
Тэги: ukraine, археологический, архитектура, заповедник, историко, история, крым, путешествие, укра, украина
герб України який видно із космосу 2012-03-25 06:27:00
... -747065551028150689?l=ua- ukraine-ua.blogspot.com ...
+ развернуть текст сохранённая копия
 Він самотужки вирубав чагарі на горі неподалік села Остриня Тлумацького району на Івано-Франківщині, кілька місяців носив каміння та садив дерева, повідомляє ZIK.Колишній упівець, 90-річний гуцул Анастасій Козак виклав на схилі карпатської гори державний символ України – тризуб, який видно з космосу.
За словами автора роботи, таким чином він вшановує пам’ять своїх загиблих побратимів з Української Повстанської Армії. Каміння на гору Козак носив власноруч у звичайній господарській сумці, де поміщається 10-12 кілограмів найбілішого гірського мергелю. Від кар’єру до схилу, де мав бути тризуб, треба подолати майже кілометр. За літо колишній упівець виніс на гору більше вантажівки каменю. Закінчивши викладати камінь, уздовж контуру тризуба пан Анастасій посадив смерічки та туї. Щодня поливав дерева, щоби не всохли. Воду носив руками. Старенький не приховує – було важко. Та образливо – від байдужості односельців: “Мій сусід говорив, що я гору псую,.. худоба йшла, м’яла Тризуб, я сварився”. Аби його творіння було довговічним, пан Анастасій викопав на схилі своєрідний фундамент для Тризубу – канави, щоб каміння не змістилося.Обране упівцем місце – напрочуд вдале. Державний символ видно не лише з усіх околиць Острині, але й з траси “Івано-Франківськ – Київ”. І навіть з космосу – завдяки рівним лініям і вражаючому розмірові білий кам’яний тризуб добре проглядається на електронних картах.
Тэги: ukraine, герб, укра
Україна - прабатьківщина індоєвропейців 2012-03-25 04:48:00
... (http://www.aratta- ukraine.com/img/body_anons_fon ...
+ развернуть текст сохранённая копия
| Картина українського маляра Анатолія Буртового «Пам’ять пращурів», 1995 |
Хто ж ми, нащадки києвотрипільців та первісного населення етноґрафічного Україноруського краю чи тюркських народів, консорцій й ханів?
Вічно дивує Шевченко. Неосягненно: як міг він за півстоліття до відкриття Києво-Трипільської цивілізації відчути її глибинніший дух!
Вчитаємося у "Саул": В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Єфратом Свої ягнята і телята У вольнім полі вольно пас Чабан було в своєму раї.
У нас...
Було...
Академік за дипломом та дійсним членством в елітарній інституції митців, Шевченко виплеснув на папір не лише згусток етноґенної інтуїції, а й зливок фундоментальних сходознань. Індоєвропейських вед.
Ми...
Рівночасні єгиптянам та шумерам (царство небесне обом преславним народам), китайцям (це етнонім початку 1-го тисячоліття по Христі), індійцям, або мешканцям Бгарату, як іменують свою країну вони самі... А ще вавилонянам та юдеям, про яких у "Саулі" йдеться далі.
Шевченко іґнорує етнонімічну софістику Татіщева - Карамзіна - Устрялова (цей пропонував цареві Ніколаю Першому охрестити "русскими" навіть литовців - на тій підставі, що Київську й Галицько-Волинську Русі заступила Русь Литовська, Литво-Русь) - Поґодіна - Хомякова - Каткова... Безперечно, поет прекрасно знав, що росіяни мають до середньовічних русів такий самий стосунок, як і до "Другого Риму" та візантійського орла. Та Кобзар іде значно далі невідомого автора "Історії Русів". Принаймні - у 6-те тисячоліття до р. Хр. Які ж підстави були утверджувати нас у тій історії, що на нашій, не своїй землі до Рюриків нібито й не ночувала?
Хай не видасться це парадоксом: за часів студентської юності Тараса індоєвропейські студії в імперії були активнішими, ніж у 2-й половині 19-го століття. Спочатку сходознавці Російської Імперії конкурували було зі знаменитим членом паризької Академії безсмертних Ж.Шампольйоном. П.Ґульянов задумав, але не здійснив навіть таку роботу: "Про слов'янської мови з єгипетською". Подібні теми в ті часи не здавалися ненауковими, як засвідчує історіоґрафія. "У кожному разі, його праці користувалися повагою в ученому світі" [1].
Чимало сенсаційних матеріалів опублікував часопис "Библиотека для чтения" ("Книгозбірня для читання"), яку редаґував О.Сеньковський.
З-посеред українських учених порівняльним мовознавством захопився професор-енциклопедист перший ректор Університету Св. Володимира М.Максимович. Зокрема, він першим висунув припущення щодо спорідненості санскритської фонеми uk і тотожного стародавнього кореня у багатьох наших словах [розвиток ідеї: 2], а відтак - і етнонімі Україна.
Сходознавчий романтизм спливав, а російська влада не виявляла реальної зацікавленості. Лише у зв'язку з посиленням антитурецької політики були виділені кошти на вивчення мусульманського світу. А тематика класичного Сходу здобула офіційне, імператорьке визнання аж за університетським статутом 1884 р.
Тим часом на Заході утвердився зверхній погляд на культуру давніх мешканців Сходу. "Європоцентриський" підхід був властивим навіть таким дуже значним авторітетам, як Вінсент Сміт. Укладаючи політичну історію стародавньої Індії, він центральне місце відвів завоюванням Олександра Македонського, якого, за його власними словами, обожнював. В.Сміт поділяв думку, що "східний деспотизм" - неодмінна умова існування Індії. Безсумнівно, у даному випадку концепція вченого визначалася його політичними поглядами: він був прихильником анґлійського панування в Індії.
Культурну спадщину країни багато індолоґів оцінювало з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи її крізь призму античної цивілізації. Нерідко давньоіндійське суспільство зображалося відсталим і застійним". І, зазначимо, подібні погляди "подибуються і у сучасній західній літературі" [3].
А тим часом, у 60-х роках 19 ст., у Київському університеті підготував та захистив дисертацію античної проблематики (на право викладання) спадкоємець Максимовича Михайло Драгоманов. Він став читати курс леуцій з історії Стародавнього Сходу. Згодом молодий, високоосвічений приват-доцент видав проґраму, в якій виділив окремий розділ "Орійські народи". Тоді синонімом їх учена Європа вважала "індоґерманців". Драгоманов декодує термін зовсім по-сучасному:
"Риси побуту індоєвропейських народів до їхнього розділу. Індуси: історія знайомства Європи з індією. Громадське життя і реліґія патріархально-пастушого побуту на схилах Гідуку (Веди). Героїчний період переселення (Магабгарата). Громадський, родинний побут і реліґія жрецького періоду у долині Гангеса і декан-браманізм (Ману та Рамайяна); браминська наука й філософія." (...) [4].
Метафора Шевченка здобула теоретичний розвиток у справді науковому дослідженні "патріархально-пастушого побуту" стародавніх насельників величезного ареалу, де сформувалися всесвітні осередки культури. Але яких сміливих (навіть для сього дня) висновків доходить Драгоманов у зрілому віці! "Немає нічого дивного, що, керуючись лише корифеями національної літератури греків і римлян, нові вчені мали вельми неповні відомості про історію некласичних народів і надавали їй другорядного значення. А між тим достатньо глянути на розміри країни від Індійського океану до Гібралтару, щоб подумати про те, що на цій території могли відбуватися події, порівняно з якими багато фактів у греко-римській історії, відомі освіченим людям з малих літ, дійсно можуть бути названі подіями "сільської хроніки" [5]. Вчений наголошує, що достатньо найуривчастіших нотаток "про пам'ятники й установи народів східних, щоб бачити, що першими могутніми засобами культури: досконалою обробкою металів, будівельними машинами, системою лічби, календаря, азбукою тощо - ми зобов'язані некласичним народам [6]".
У 1874 р. Драгоманов сприймав те, що й сьогодні заперечує або, в ліпшому разі, ігнорує українська офіційна наука: "Уже в XVI ст. італієць Філіпо Сасеті (1583 - 1588 рр.) звертав увагу на схожість мови індусів з італійською, а з кінця XVIII ст., з часу публікації кодексу браминів, складеного за дорученням англоіндійського уряду в 1776 році, завдяки працям англійців Гальгеда (1778 р.), Вількінса (1787 р.), Джонеса (1789 р.), Кольбрука (нар. 1765 р., пом, 1837 р.) утворилася ще нова галузь науки -санскритська філологія та старожитність і пов'язана з нею наука про індоєвропейський елемент в історії" [7].
Позбавлений комплексу європоцентризму, Драгоманов як історіософ ішов попереду своїх західних колег. Прагнучи виправдати "дикі", "варварські" народи, він на матеріалах міжнародного конгресу антрополоґії та доісторичної археолоґії (1871) твердить: археологія "рішучим чином вступила у галузь тієї науки про найдревніший побут людей, яка створена останнім часом працею переважно великих натуралістів. А якщо таким чином так звана древня історія розширила свою галузь у часі, то неодмінно вона повинна розширити її і в просторі. Пам'ятки первісної культури в Європі можуть бути досліджені з успіхом не інакше, як у зв'язку не лише з подібними їм викопними пам'ятками інших країн, але й порівняно з пам'ятками та побутом теперішніх диких племен". І висновок: "Ці пам'ятки найдревнішого побуту людини в Європі змушують нас, отже, найнаочнішим чином відмовитися від ґрупування матеріалу, що складає історичну науку, за грубо хронолоґічними кадрами, заснованими на спостереженнях життя не всього людства, навіть не народів усієї якоїсь частини світу, а життя десятка чи двох привілейованих народів" [8].
Залишається тільки шкодувати, шо Драгоманов помер усього за один-єдиний рік до відкриття Трипільської культури. А було ж тоді професорові всесвітньої Історії в Софійському університеті тільки 54...
І.Франко критикував свого вчителя за "індійщину". А Леся Українка, навпаки, дуже серйозно поставилася до новітніх ідей у царині "індоєвропейської науки". Вона звернулася в Софію до дядька за консультаціями й одержала вичерпні настанови щодо методолоґії та джерел. Так під науковим керівництвом Драгоманова поетеса опрацювала величезний матеріал та написа-ла книгу "Стародавня історія східних народів". У ній Леся Українка вже проводить деякі санскритсько-українські паралелі. Оскільки ж це було на початку 90-х, то місця нашим трипільським пращурам ще не знайшлося (чи не тому вона так і не дала згоди на друкування книги, обіцяючи внести суттєві правки?). А 1896 року сталося те чудо, яке провіщав Т.Шевченко, яке прогнозував М.Драгоманов.
Чех Вікентій Хвойка (Хвойко) здійснив в археології такий самий переворот, як поляк М.Красуський у порівняльному мовознавстві. Тільки на відміну від тепер уже знаменитого [9], хоч так і не визнаного українськими корефеями, поліполіглота,- замовчати Хвойку було неможливо. Одна справа мікротиражна брошура, а зовсім інша - численні матеріальні факти своєрідної культури. Що з ними робити? Засипати землею? Тим паче: все знайдене в "Малоросії" автоматично належало "Великоросії", - скитське золото чи шапка Мономаха...
До честі В.Хвойки, він не просто описав пам'ятки, виявлені між Києвом і селами Трипіллям та Халеп'ям. Він продовжив методолоґічну лінію М.Драгоманова. Він покінчив із поглядом на Українську землю як дику, варварську в язичницькі часи. Він воздав їй належне як одній із прадавніх цивілізацій. Більше того, він показав спадкоємність духовно-матеріальних культур аж од самих трипільських часів, він висунунув ідею автохтонності україноруського етносу на власному терені.
Відкривши 1893 р. Києво-Кирилівську стоянку (сам археолог підтримав тих учених, які вважали, що їй 20.000 літ; нині пам'ятці дають 10-15 тисяч), Хвойка дійшов висновку: "Древні мешканці території Києва з'явилися в той віддалений од нас час, коли головними представниками фауни нашого краю були - первісний слон, носоріг, печерний ведмідь, лев і гієна, а флори - кедр, кипарис, ялина. Боротьба із суворою первісною природою змусила їх згуртуватися у великі спільності, а більш чи менш сприятливі умови життя дозволили їм залишитися тут протягом дуже тривалого періоду часу" [10]. Історик занурився у сферу діяльності "великих натуралістів" (пригадаймо Драгоманова).
Прапрапракиянин "був не тільки добре знайомий з уживанням огню, але вмів також і зберігати його" [11]. Більше того, він уже мав духовні цінності, вмів їх висловлювати матеріальними засобами. "Серед палиць, зроблених із бивнів первісного слона, в числі яких деякі були прикрашені нарізами, знайдена частина бивня, вкрита нескладною за малюнком різьбою, у котрій можна впізнати зображення птаха та якоїсь щитоносної тварини" [12].
А відкриття Києво-Трипільської культури дало поживу роздумам над її ймовірними зв'язками з Києво-Кирилівською. "Вивчаючи збережені пам'ятки неолітичної епохи, мимоволі відчуваєш бажання відшукати ті причини чи відкрити ті сприятливі умови, які допомогли древній людині зробити такі швидкі й блискучі успіхи на шляху культурного розвитку. З іншого боку, виникало заперечення: чи справді лише самими нашими попередниками залишені ці числені пам'ятки або ж деякі з них належать якомусь прийшлому, культукнішому народові, котрий змінив древніх поселенців нашого краю?
Однак погодитися з останнім припущениям ве дозволяють вельми серйозні заперечення проти нього. Передусім цьому суперечить однаковий спосіб життя древніх насельників нашого краю, який не змінюється в усі періоди неолітичної епохи. Затим проти цього ж говорить й поступовість їхнього культурного зростання, яку легко простежити за іншими пам'ятками даної епохи, котрі являють цільність і незмінність у своєму основному типі" [1З].
Отже, хто вони — києвотрипільці? Звідки? "Щодо походження цих других жителів нашого краю можна висловити таке припущення. — Ґрунтуючись на їхній тілобудові та строї черепів (довгоголовість), не випускаючи з поля зору також характеру деяких залишених ними предметів і, головним чином, різноманітності рогових і кістяних виробів, пов'язуючих цю культуру з попередньою, навряд чи буде з нашого боку помилкою визнати неолітичних мешканців Середнього Придніпров'я за прямих потомків їхніх палеолітичних попередників, сліди існування яких відкриті як у Середньопридніпровській області, так і в Прикарпатських місцевостях" [14].
Хвойка торкнувся й питання про формування індоєвропейських народів. Протоіндоєвропейці населяли стикові терени Європи й Азії, а після катаклізму, що розокремив субконтиненти, вони опинилися по різні боки нових морів -Мармурового, Чорного, Каспійського, Аральського.
Києво-Трипільську культуру Хвойка вважав "можливим назвати древньоорійською, а зокрема - протослов'янською" [15]. До кінця днів своїх шляхетний чех відстоював споконвічність українства. "Через те, що землянки й майданчики тисячами розкинуті на такому значному просторі (смуга поширення їх починається від самого Дніпра, доходить до р.Дністра та Карпат, а може, й далі, до р.Вісли) і що подибувана в них культура представляє многорізні стадії розвитку, від найпримітивнішої до тієї, яку ми видимо на початку віку металів, я можу повторити тільки висловлену вже мною раніше думку, а саме: народ, що зоставив їх, був мирним, осілим землеробським племенем безперечно орійського походження, в якім можна бачити лише наших пращурів - праслов'ян, котрі передували й пережили в нашій місцевості всі відомі досі пересування та нашестя шнших, іноземних племен й нащадки яких утримали у своєму володінні край пращурів до цього часу" [16].
Автохтонізм Хвойки підтримав М.Грушевський. Він висунув Ідею: "правітчиною" індоєвропейських (орійських) народів була етноґрафічна Україна. Характерно, що саме ці, а не політичні "гріхи" піддавалися остракізму московськими вченими, причому навіть із числа каторжан (Л.Гумильов).
Ось фраґмент, що свідчить про крок уперед порівняно з Лесею Українкою:
"Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов'янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) - по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було.
Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уло-жилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська ґрупа). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лінґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі."
І головний висновок:
"Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі"[17].
В антрополоґічному ж плані, зазначає Грушевський, "справжнього індоевропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й "первісного слов'янського" одностайнього антропольоґічного типу" [18]. До уваги піонерів доморощеного расизму: "пранарід" наш "асимілював при розселенню, а мабуть; іше й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів" [19].
Згодом головні ідеї Хвойки-Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський [20], В.Даниленко [21], В.Петров [22], Д.Тєлегін [23], 0.3нойко [24]... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова [25], І.Чернякова [25], Ю.Шилова [26]...
Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю - "Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури" (1990). Гадаєте, де вона випущена? У Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гартарді?
Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в 9-13 ст. київський діалект "не був ні українським, ні російським у сучасному розумінні цього слова" [27]. Що "інтеґраційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї величезної держави" [28]. Що в неосяжній Київській Русі "хоч у 12-13 ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати" [29]. Що український народ зародився завдяки монголам (які навіть гарнізонів не позалишали в нас) і почав формуватися вже під литовцями, а завершив цей процес під поляками та росіянами. Що: "Аж до 14 ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим" [30].
Кінець кінцем, що подибуються ще могікани - "аполоґети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньоруськоїдержави" [З1].
Це все - з розділу "Давньоруська народність - спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів" у капітальній праці академічних учених "Українська народність" (підп. до друку 26 листопада 1990 р.). Це все продубльовано в статті "Чи існувала давньоруська народність?", підписаній до друку 20 грудня 1991 р. - вже після референдуму, на якому "аполоґетом історико-культурної своєрідності Південної Русі" виявився сам україноруський народ.
Кому не відоме узагальнення М.Грушевського про те, що в руські часи ніякого "общерусского" язика не існувало! А П.Толочко ничтожесумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд [32] цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє ( 1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента - В.Петрова [33]. Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця?
Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: "На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. "Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від 6 ст. по Різдві, а ще ... від 3 тис. перед Різдвом, ми повинні ... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша артохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біолоґічної зміни й біолоґічного відтворення поколінь, щов русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині" (с. 25-26).
Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етноґенетичних пошуків" [34].
То академік перестав боротися проти "аполоґетів" саме цих "новітніх" студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів-русинів-русичів українцями, а "Слово..." - першою українською думою. Аполоґетом самобутності т.зв. "Південної Русі" був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етноґрафічну різність киян, полочан і новгородців [35]. А ця етноґрафічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами. Терміном Русь (з 852 р. "нача прозиватися земля Руская" [36]) згодом її вуалювали. Хіба ж неасимільовані"чюд, вес, меря, мурома, черемиса, ям, мордва, печера, литва, зимігола, корс, нерома, лив" [37] складали т.зв. "давньоруську народність"? Про який моноліт мова? Та, приміром, литовці були і є осібним етносом ще з часів неолітичних, коли "лито-слов'янська" [38] спільність розпалася.
Заплутав Толочко наукову громадськість невизначеністю своєї позиції щодо українського етноґенезу. Якби ж це пішло на користь аполоґетам івдоєвропеїстики...
А тим самим часом американка М.Гімбутас впиускає своєрідну археолоґічну дилоґію - "Цивілізація богинь" та "Мова богинь" [39]. Одразу ж треба зазначити, що Трипільська культура в неї -десь на околиці індоєвропейського світу. Того ж, приміром, знаного нею особисто М.Чмихова ніде немає серед численних посилань. Уманщина - це чомусь Західна Україна. На одній із принципових схем відсутній ... Дніпро. Проте американка наводить багато фактів, не або мало відомих нашому освіченому загалові. Вражає, зокрема, схема, зроблена за космічним знімком. Києво-Трипільський регіон був густонаселеним. Навіть якщо зважити на різночасовість поселень, число городищ не поступається перед часами Руської держави.
Були вже й протоміста, коли не справжні городи. Наприклад, на території Майданецького чи Таліянок. Площа таких ґіґантів перевищувала 400 гектарів. Число хат - понад 1000. За розрахунками М.Шмаглія [40], в трипільських протомістах мешкало 10 і навіть більше тисяч чоловік. А населення попередника Майданецького сягало майже 25 тисяч. Може, "наші" з Заходу нам допоможуть? Модний нині О.Субтельний, з одного боку, погоджується з теорією самобутності від доби києвотрипільців: "Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи" [41]. А з іншого? Не розумію: "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням реґіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу" [42].
Які радянські? М.Брайчевський чи Я.Дашкевич? Які західні? Аґент чехословацького КГБ П.Маґочій, що очолює українську кафедру в Торонто?
Далі Субтельний приголомшує: "Нещодавно американський учений Омелян Пріцак висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговим союзом, що з метою встановити контроль над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь" [43].
Для американців, може, 6 несуттєвий іхій етноґенез на кістках мільйонів корінних мешканців континенту. Для вас, затурканих такими ж старшими братами, наше походження - одна з передумов пробудження від летарґійного сну. Далі: хіба Елада не була поліетнічним і багатомовним торговим союзом? Чи Рим?
Головне ж не в цьому. Субтельний посоромився розкрити українському читачеві істинну сутність історіософії свого вчителя. Це зробив голова Центру культури тюркських народів України Р.Масаутов: "Відомий український історик Омелян Пріцак на моє запитання, хто такі українці, не задумуючись, відповів - стародавні тюрки, які розмовляють слов'янською мовою" [44].
Каюсь: не можу, грішний, утриматися, щоб не перефразувати Шевченка: Пріцак скаже: "Ви моголи!" "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі. Пріцак скаже: "...!" Славних прадідів великих Правнуки погані.
У часописі Верховної Ради України "Віче" О.Пріцак публікує про нашу міфічну "хозарність" зовсім бездоказові матеріали. Це передусім фраґменти "Історії хазар" А.Кримського. У передмові американського учня знаменитого сходознавця-поліглота - аж нуль арґументів. А загальний заголовок убиває наповал: "Хозарська держава - попередниця Київської Русі" [45]. Уявляєте: Британська імперія - попередниця Республіки Індія? Або: Арабський халіфат - попередник Ірану? Чи: Іспанія - попередниця Нідерландів?
У того ж Субтельного читаємо, що наприкінці 8 ст. "у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни змушені були сплачувати хозарам данину" [46]. Мало хто кому платив данину! Де-факто навіть учень Пріцака не визнає теорію української хо-зарності. Але ж і Прщаків учитель у статті " Тюрки та їх мови" писав, що українська кров значною мірою вливалася в кримськотатарську. Сам потомок кримського татарина, академік Кримський не міг би не усвідомлювати біолоґічної тавтолоґії, якби українці були тюрками. Що, наприклад, принципово змінюється від влиття азербайджанської крові в турецьку, тобто тюркської в тюркську?
Кінець кінцем, треба розібратися, хто такі тюрки. Зокрема, таджики - це нащадки арабів і тюрків. За мусульманською вірою вони близькі туркам. За мовою фарсі (персидською) - іранцям. За системою письма - арабам. Останні, до речі, семіти, які ворогують із семітами Ізраїлю.
Новий альманах "Хроніка - 2000'' почав друкувати "Походження Русі" О.Пріцака. Віддаючи належне рівню альманаху, самому наміру ознайомити українського читача з цим капітальним твором, водночас не можу зрозуміти тотального захвату преси. "Педагогічні роздуми" Українського радіо, "Независимость", львівський "Европеец"... Останній пише: "Давно я перестал надеяться на внход журнала "Хроніка 2000''. А тут сразу - О.Прицак "Походження Русі". Об этой публикации надо сказать больше. Безусловно, само название нашого читателя сейчас весьма испугает. Столько уже бредятины с подобннми названиями было опубликовано в рамках имитации национального возрождения! Писали уже все, кажется, кто сумел совместить отсутствие совести с нехваткой лени. Само собой, процесс кретинизации народа Украины, особо тут отличился пан П.Чемерис, так сразу не прекратится, а некоторые издания - "Індо-Європа", "Атлантида-Україна", буд
Тэги: ukraine, укра
Пращури слов’ян 2012-03-25 04:36:00
... ="http://www.aratta- ukraine.com/textua/06031001v ... -463256816983765833?l=ua- ukraine-ua.blogspot.com ...
+ развернуть текст сохранённая копия
 | Ідеограми Берегині на українських жіночих вишиваних сорочках |
Офіційно вважається, що слов'яни - наймолодший етнос Європи й усієї індо-європейської мовної спільноти. Проте існує інший академічний підхід, впроваджений Б. О. Рибаковим. Історична пам'ять народу – це його фольклор, орнаментика та інші пам'ятки культури.
І ця пам'ять залишила згадку про мамонтів ("слонів" та "ящерів"), які вимерли в Європі щонайменше 11 тисячоліть назад.
Узгодити ці два підходи неважко. Досить взяти до уваги, що кожний нащадок має пращурів. Наприклад, сучасним грекам передували елліни, які пішли від пеласгів; причому у кожної ланки цієї етногенези складалася, а згодом розпадалася особлива цивілізація.
Тож і у слов'ян були родичі, відомі як склавіни та сколоти, венеди й енети, русени й боруси, оріяни-орачі. І у них теж, як згодом у русичів, були цивілізаційні утворення.
Тож не будемо обмежуватися часами розповсюдження назв слов'яни та Русь, а визначимо попередні ланки нашого родоводу й державотворення, залучаючи при цьому не тільки відомі, але й маловивченні джерела.
Українці - найбільш корінний з усіх слов'янських народів. Орнаментика українських вишиванок та писанок виводиться з прикрас і амулетів місцевих мисливців на мамонтів, про яких згадують також казки ("Про богатиря Димка та його зятя Андрушка", наприклад). Давнину в 21 тисячоліття наводить "Велесова книга", на 198 століть вказує один із міфів Київщини.
Є дати й пізніші. 7000-6200 рр. до н. е. датується початок канонічного зображення Берегині, VII-V тис. до н. е. - "Супойський переказ" козацтва, V тис. до н. е. - виникнення легенди про Золоту очеретину озера Оврут; раніше 3102 р. до н. е. - легенди Савур-могили. Від тих часів і до XVIII ст. н.е. існував звичай сватання дівчатами парубків (за піснею "Ой ізійди, Місяць…", наприклад).
Найдавнішою самоназвою пращурів слов'ян та інших племен є хатти – народ доіндоєвропейського походження. На це вказує спорідненість малоазійських хаттів із зауральськими кетами, що мешкали донедавна в спільній долині рік Хатанга, Кета, Котуй Красноярського краю. Така спорідненість склалася, напевно, у ІХ-VIII тис. до н. е. під час розселення з території між Карпатами й Прибалтикою племен свідерської археологічної культури.
Малоазійські нащадки-"індоєвропейці" хаттів прозивалися хетти і згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказі їх прямими нащадками є абхази, адигі та кабардинці. Отак "прадід" значний час співіснував аж зі своїми "праонуками". Одним із його "синів" були, напевно, протослов'яни. Про це свідчать записані Ю. П. Миролюбовим скази "Про Хату-Русу" та "Про Землю Руську-Полянскую".
А на підставі досліджень А. Г. Кифішиним топонімії України можна говорити про те, що "на Волинсько-Подільскій і Придніпровській височинах спочатку жили протошумери, а потім протохатти витіснили їх в Причорноморські степи і почала развиватися трипільська культура". Чималий "Трипільський прасловник української мови" склав Ю. Л. Мосенкіс.
Ю. О. Шилов, С. І. Наливайко та деякі інші дослідники відносять трипільську археологічну культуру (5400-2200 рр. до н. е.) Дунайсько-Дніпровського регіону до найпершої в світі держави Аратта. Проте вона з'явилася близько 6200 р. до н. е. внаслідок угоди про взаємоіснування між північно- та південнопричорноморськими нащадками "свідерців-євразійців" (протошумерів та протохаттів, за А. Г. Кифішиним).
Степовий Аріан (близько 5000-1500 рр. до н. е.) - спільнота кочових скотарів, що почала складатися біля кордонів держави своїх родичів-хліборобів. Початок державного ладу в Аратті засвідчує хаттське словосполучення Кал-лам-АСУ: 'Бик-полум'я-БОГ', тобто спільнота під покровительством вогненного БОГА-Тельця. Назва досі залишилася в українській Коломиї.
Відомі також Калиця з "Вєди словена", Колунь (>Голунь) "Велесової книги", Гелон давньогрецької "Історії" Геродота. Притаманним розквіту Аратти (як трипільської археологічної культури), є термін государство. Він розкладається на словосполучення 'го(вяд) (А)СУ дар(уюче) (суспіль)ство': "суспільство, спроможне офірувати корів БОГОВІ". На час і араттську специфіку государства вказують не тільки назви БОГА й великої рогатої худоби, але й її приручення в трипільській та генетично передуючих їй культурах. При цьому "офірування БОГОВІ" мали характер релігійної ('правлячої') системи, на чому зупинимся нижче…
Арійський термін держава (від санскритського диржя-ва: 'довжиною володіти') виникає пізніше й зводиться до "простирання території". Територія Аратти, на думку Кифішина, базувалася на ритуальних ланках "Чотирикутника" (предтечі арійського Вари та наступної Скіфії), осмисленого у його природньо-екологічному та людино-суспільному аспектах. Кути тієї території знаходилися біля сучасних сіл Полунічне (Львівщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопільщина), Полум'яте (Луганщина).
Навколо третього зосередилася найбільша кількість міст Аратти. В області двух перших пунктів досі існують населені пункти з дещо ослов'яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А "в Закарпатті поруч стоять Лагаш, Ур и Урук, що виступали в ритуальній зв’язці, як і потім в Шумері".
"Вєда словена" розповідає про Першолюдину на ім'я Іма. Цей образ знаний багатьма індоєвропейськими народами. Йому відповідає шумерський Йа-ам. В індоарійських Ведах, а згодом у "Велесовій книзі" він зветься Яма і виступає Богом померлих пращурів. Але первинний Іма був сонцеподібним – згодом він поступився новим богам і став знаком потойбічного світу.За часів правління Іми-царя, згідно з "Вєдою словеною", серед оброблених земель і загонів для худоби стояв Білий град - квітуче місто, в якому шанувався БОГ Влас (< Вол АС) - Телець-БОГ, сузір'я якого головувало на небі протягом 4400-1700 рр. до н. е. після головування сузір’я Близнюків (6680-4400 рр. до н. е.). Напевно, Влас відповідає не так наступному Велесу, як Владиці - бо в іншому місці “Вєди” цей БОГ зветься Вішну. Його й досі згадують українські колядки:
Спредвішні Народився бог Вішні. Він по землі походив, Нас із світу призовів.
Зображення стопи (відбитка підошви) Вішну шанується в Індії й досі, як колись шанувалося в Україні творцями арійських стел та могил. Кілька "плит зі стопами" є у Кам'яній Могилі. У вигляді стопи розбудовано найбільше місто "Трипілля"-Аратти між сучасними селами Тальянки та Вишнопіль (вед. 'Вішну захищене' > укр. "Вишневе поле") на Черкащині. Звідсіля, через аратто-арійські зв'язки, спорідненість індійської віш(с)і-грама з українською всією громадою та давньоруськими "гради і вєсі". А вишня - це, може, "громадське дерево Вішну", яке рясніло у садочках прадавньої Аратти не менш, ніж у сучасній Україні...
Тэги: ukraine, слов'яни, укра
Главная / Главные темы / Тэг «ukraine»
|
Взлеты Топ 5
Падения Топ 5
|