Комментировать

Постоянная ссылка

 

Комментировать

Постоянная ссылка

Комментировать

Постоянная ссылка

Комментировать

Постоянная ссылка

Я тільки-но переїхав із Градовки до Мостового – великого й незнайомого села. Мені майже п'ять років. Я розмовляю «по-кацапськи», бо в Градовці живуть саме "кацапи", і всі з такої моєї мови дуже сміються.

Наступного дня після переїзду я виходжу в новий світ на розвідку. Спускаюся по вулиці трохи вниз і зустрічаю першого аборигена, малого й пузатого. Я оголошую його своїм другом і веду знайомити з мамою. Мама дивується з нас і питає пузаня, як його звуть. І тут абориген дуже поважно видає таке, за що я запям'ятовую  його на все життя: «Анатолій Іванович Жнець!». 

Відсміявшись, мама пригощає нас медом. Вірніше, пригощається мій новий друг, бо сам я на той мед дивитися не можу. Адже відомо, що чого нам не бракує, то саме цього нам найбільше не хочеться. З усього видно, що аборигену меду дуже бракувало.

Добре погане тим, що настає момент, коли воно закінчується. То ж бачучи, що меду більше не дадуть, Толя облизує пальці й запрошує вже мене знайомитися з його мамою. Ми спускаємося вниз по вулиці, і виявляється, що він – мій сусід, і живе всього через три хати від  мене. Його мама пригощає нас із величезного казана вареним кукурудзяним зерном, яке приготувала домашній живності. Я їм цю смакоту, аж за вухами лящить, тоді як абориген копилить губу. І я його розумію, бо це підтверджує мої вищенаведені спостереження: коли в нас чогось удосталь, то воно не лізе в горло. 

...Минали роки. Ми виростали поруч, товаришували і жодного разу не посварилися. Бо, хоч Толя і був молодший за мене на цілий рік, у мені на все життя поселилася повага до малого аборигена, який, колись, так по-дорослому відрекомендувався моїй мамі. 

Комментировать

Постоянная ссылка