missov - BLOG.I.UA Голосов: 1 Адрес блога: http://blog.i.ua/user/3035919/ Добавлен: 2010-04-27 19:40:43

"Вбити бога" (02)

2013-01-20 02:37:00 (читать в оригинале)

— Ти така
сумна... — почав першим розмову незнайомець,
відразу перейшовши на “ти”, і обірвав
власну фразу, не договорюючи її.

— Ти теж, —
в тон йому продовжила уважна Еделіна.
Їй вистачило тільки короткого погляду
на нього, щоб помітити сум в глибині
його очей. Трішки помовчавши, продовжила.
— День видався поганий.

— Може,
розповіси мені? Чужим людям завжди легше
відкритись, розказати про те, що наболіло,
— Сказав красень.

— Якось
дивно. Навіщо це тобі? — з підозрою
подивилась на нього Еделіна.

— Не знаю.
Здається, що я сам хочу виговоритись
комусь незнайомому. Вперше у своєму
житті. Тому подумав, що сумна золотоволоса
дівчина мене зможе вислухати... — Він
мило посміхнувся і знову замовчав.

— Для цього
є одна корисна професія — психолог. —
Вона відразу злякалась, що цими словами
може відштовхнути хлопця від себе, тому
швидко додала. — Але я думаю, що ми можемо
з тобою поговорити. Добре, але якщо ти
не проти, — Еделіна встала з лавочки. —
будемо говорити гуляючи містом, бо я
вже дуже змерзла на цій лавці.

Хлопець
також встав і пішов поруч з незнайомою
дівчиною. Він був на цілу голову вищий
за неї, йшов рівно, зовсім не сутулячись,
з якоюсь невимовною гордістю тримав
високо голову, дивлячись кудись за
горизонт. Руки він не ховав в кишені,
ніби зовсім й не знав, для чого придумані
ті штуки на куртці. Дівчина, навпаки,
гріла руки в кишенях куртки і дивилась
собі під ноги.

— День не
видався. — Почала Еделіна, без нагадування
хлопця. — З ранку весна залетіла в місто
і я сподівалась, що вона пророкує удачу.
Та ні. Я допомагаю волонтерській спільноті
“Небайдужих людей”. Чув про таку? Я там
волонтер. Допомагаємо сиротам, будинкам
пристарілих, людям у яких сталась
трагедія. Ну, різне. В понеділок приїжджають
до нас волонтери з Франції і Німеччини
для обміну досвідом. Весь тиждень бігали
домовлялись про їхнє годування,
проживання, зал для лекцій і таке інше.
Та головне — нам був потрібний спонсор.
Один банкір одразу погодився допомогти
фінансово. Довго годував нас “завтраками”,
а сьогодні просто грубо відшив, як бідних
жебраків. Під цей гнів я і потрапила.
Дуже неприємно. Таке відчуття, ніби
помиями облита.

— А навколо
— все сіро. Моя робота в арт-галереї
“Магія кольору” нудна і одноманітна.
Я теж люблю творити: малюю картини, роблю
прикраси, створюю цікаві і оригінальні
подарунки, та власниця салону не дозволяє
в ньому продавати мої роботи. І
волонтерство, за ці п'ять років, мене
втомило. Хочеться змін, яскравості в
житті, якихось пригод і, звичайно що,
справжнього кохання. Ну, бажання
стандартні, як у всіх людей. — Еделіна
посміхнулась якійсь своїй таємній мрії
і продовжила. — Ще й Макс — ганчірка, а
не хлопець. Я ж бачу, що подобаюсь йому,
та він ніяк не наважиться запросити
мене на побачення. Я постійно роблю
якісь невеличкі кроки йому на зустріч,
а оце щойно, я яскраво дала зрозуміти
йому, що маю намір прогулятись містом.
Так хотілось, щоб він пройшовся зі мною,
щоб зараз я виливала свою душу йому, а
не тобі, зовсім незнайомому хлопцю. І
бачила, що він хотів залишитись зі мною,
але розвернувся і попрощався. Не стала
я його зупиняти. І не збираюсь на майбутнє
будувати якісь плани стосовно нього.
Мені потрібний справжній чоловік, герой,
з яким я буду впевнена за своє майбутнє.
Знаю, що я дуже сильна, але так хочеться
поруч бути ще з сильнішим за мене
чоловіком. А Макс не такий.

— Вибач, за
мій настрій. Якась сіра депресія
накотилась на мене. — Еделіна замовкла.

— У тебе
часто такий настрій буває? — запитав
хлопець.

— Ні, зовсім
ні! Я життєрадісна людина, бачу світ у
яскравих тонах. — Посміхнулась дівчина.
— Це так. Сьогодні. Не змогла справитись
з такими дрібницями.

— Нічого
собі дрібниці? – Хлопець заклав руки
на грудях, щоб їх зігріти. – Сьогодні
ти дала малознайомому багатому грубіяну
витирти об себе ноги. Твої, так звані
друзі-волонтери, кинули тебе на самоті
з усіма цими поганими думками. В особистому
житті ти свідомо погоджуєшся зустрічатись
хоч би з ким, навіть ганчірками, тільки
щоб не бути білою вороною. Я вже й не
кажу про відчуття власної нікчемності,
коли не вдається виконати такого простого
завдання – дістати обіцяні гроші. Крах
у всіх напрямках.

— А ти умієш
підбадьорювати! – Еделіна шоковано
подивилась на нього. – Просто талант!

— Ти що,
образилась? – Хлопець також чомусь
здивувався. – Ти щиро і довірливо ділишся
зі мною своїми труднощами, при цьому
хочеш, щоб я тебе підбадьорював і брехав
про справжні твої проблеми, які так
кидаються в очі? Для такого у кожного є
нещирі друзі.

— Я не
просила тебе вказувати на мої проблеми.
Ти міг просто змовчити. – Дівчина
замовкла.

— Значить,
ти все ж таки образилась?

— Ні. Не
образилась. Я думаю про твої слова і
гірко стає від їхньої правоти. Мені
двадцять три. Половина моїх однокласниць
не просто заміжні, а вже мають дітей. А
я все чекаю принца на білому коні і
нічого не роблю сама, щоб першій його
знайти. І друзів у мене немає. От в такі
хвилини нікого поруч, в усіх завжди є
щось важливіше. І цей Адам Іванович. Він
буркнув до мене, а я якось заклякла і
нічого вимовити не могла. Не була готова
до такої грубої і несподіваної відмови.
Тільки й сказала, що : «До побачення».
Але я... Я сама прекрасно знаю про свої
проблеми і в змозі розібратись з ними
самостійно, без твоєї допомоги! – Рішуче
закінчила Еделіна.

— То ти
справді не образилась? – Ще раз перепитав
він.

— Ні. А ще
я обіцяю твою історію просто вислухати.
Без критики, осуду, читання моралі, або
насміхання. Просто вислухати.

— Дякую. Це
наперед, за розуміння. Але давай зараз
зайдемо в якусь кав*ярню зігрітися. У
мене вже зуб на зуб не попадає.

— Так. А ти,
як я бачу, вже зовсім перейшов на весняний
гардероб. – Дівчина пристально подивилась
на досить таки легеньку куртку.

— Домовлялися
ж, без критики. – Він жартівливо
посміхнувся.

— Ясно.
Значить у цьому і є твоя проблема? Ой,
як все в нас запущено! – Вона дзвінко
засміялась і сплеснула в долоні. – Вже
мовчу, мовчу. – Хлопець теж посміхався
і дивився на неї теплим приязним поглядом.

Коли вони
підійшли до милої кав'ярні, супутник
Еделіни рішуче відкрив двері перед нею.
Вони Зайшли і сіли в теплому приміщенні
з жовтим світлом і зручними, також
жовтими, кріслами. Замовили зелений чай
з медом. Він швидко зігрівся і розстебнув
куртку. Під нею виявилась лише одна
тонка футболка. Це спричинило новий
напад сміху, але прохолодний погляд
хлопця розвіяв усю її веселість. Еделіна
роздивилась хлопця уважніше і зрозуміла,
що таких красенів вона ще ніколи в житті
не зустрічала. І трішки позаздрила самій
собі.

Хлопець
довго мовчав. А потім розпочав свою
розмову з запитання. Його голос був
низьким, і все більше подобався дівчині.

— Скажи
мені чесно, що ти думаєш дивлячись на
мене? — Запитав і уважно подивився їй
у очі.

— Чесно? Я
таких красенів у реальному житті ніколи
не зустрічала. — Різко і рішуче сказала
дівчина. І відчула, що червоніє під його
поглядом.

— В реальному?
— Перепитав хлопець.

— Ага. Ну
бачила різних красенів у глянцевих
журналах. Та я знаю що означає слово
“фотошоп”, — Засміялась Еделіна. — А
ще голівудські актори з усім тим гримом
на обличчях.

— Зрозумів.
— Також посміхнувся співбесідник.

— Я маю одну
проблему, яку ще зовсім недавно не вважав
за серйозну. – Далі розповідав хлопець.
- Я не розумію значення слова “кохання”.
— І він якось зніяковів і ніби закрився
з середини.

— О, я б
могла тобі порадити пошукати це слово
в тлумачному словнику! – Засміялась
дівчина, стараючись трішки розрядити
цю раптову незручну ситуацію.

— Такої
книженції я ні разу в руках не тримав,
але можу пошукати в неті. – Заусміхався
красень і усе його тіло ніби розслабилось.

— Тільки
не нет! – Еделіна жартівливо помахала
вказівним пальчиком у нього перед носом.
— Відповідь на це запитання ти отримаєш
занадто прямолінійну. Ще, не дай боже,
зрозумієш її буквально!

— Та годі
тобі! – Він уже заливався дзвінким
сміхом.

— Вибач. Я
більше не буду тебе перебивати. – Сміх
знову об*єднав їх і розслабив.

— Слухай...
Моя зовнішність – моя проблема. Вона
завжди ставала просто непробивною
стіною перед відчуттям кохання. З самого
дитинства усі знайомі і незнайомі
дівчата закохувались у мене з першого
погляду, і, як правило надовго. Мені
хотілося відчути душевний трепіт, перед
тим, як запрошуєш дівчину на побачення,
як страх можливої відмови заставляє
тремтіти руки. А вони, зарази, ніколи не
відмовляли! – Хлопець знову напружився
і сильно стиснув руками гаряче горнятко
з чаєм. – Усі вони згорали від бажання
і страху, вони не спали ночами, думаючи
про мене. Одночасно, цим самим вони
забирали від мене ці емоції. Навіщо
переживати, якщо точно знаєш, що дівчина
тобі не відмовить? Мені дуже скоро стало
нудно від таких ідентичних стосунків.
Це ніби постійне дежавью. І щоб себе
якось розважити, я почав ставитись до
них, як до експериментів. Не буду
розповідати, що я витворяв із своїми
піддослідними – це не для вух такої
милої дівчини, як ти. – Він підняв погляд
на Еделіну і без краплі сорому в очах,
невинно посміхнувся. - Пам'ятаю, як мені
було сімнадцять років, то на дні народженні
свого батька я побачив дуже красиву
фотомодель. Жанетт було двадцять п*ять
років і вона вже прославилась на весь
світ. На той момент вона рекламувала
батькові автомобілі. Я побачив її і
подумав, що це і є кохання. Чомусь
здавалося, що така старша жінка явно
мене відшиє. Все розмірковував, як
підійти, про що почати розмову. Але
Жанетт підійшла перша, говорила якісь
милі дурниці і я зрозумів, що вона
закохалась у мене, їй просто башку
знесло. І знаєш, що? Усі мої почуття до
неї раптом зникли, так, ніби їх і не було.
Після того я ще декілька років переховувався
від її палкого кохання.

— За десять
років я пробував відчути біль у серці
і використовував різні методи. Розбивав
сім'ї, закохував у себе старших жінок,
ставив за мету спокусити багатих та
знаменитих красунь. Навіть “навернув
на істинний шлях” двох лесбіянок. Були
дівчата з якими я дуже жорстоко поступив,
зрадив, принизив, тільки для того, щоб
викликати ненависть у них до мене. І
викликав, та за першої нагоди примирення,
вони усе мені прощали. Деякі з них готові
були навіть жити гаремом.

Мені і це
набридло. Я просто почав зустрічатись
з найкрасивішими дівчатами, щоб не
затьмарювали їх занадто сильно собою.
Півроку тому я познайомився з дуже
гарною дівчиною Алісою. Вона модель і
кіноактриса. Ми почали зустрічатись і
змогли разом пробути увесь цей час,
дякуючи її стриманому характеру, красі
і її частим поїздкам по роботі. Вирішили
одружитись. Це мало статись вже через
два тижні, якраз в подарунок моїй мамі,
на день народження.

Три дні
тому вона переїхала жити до мене. І я
зламався. Її присутність одразу почала
тиснула на мій простір, свободу. Я
відчував, що хтось чужий і ворожий
захопив мою територію і не залишить від
мене й мокрої плями. Зранку Аліса ходила
в своєму домашньому рожевому халаті,
без косметики і зачіски. Я все розумію,
але так різко шокувати чоловіка – це ж
не гуманно! Чомусь стало страшно і
самотньо, а як згадав, що шлюбний контракт
ми підпишемо на усе життя, то втік так
швидко, що не встиг забрати речі першої
необхідності. За декілька годин бродіння
містом, я заспокоївся, подзвонив до неї
і відмінив весілля. Дав день, щоб зібрала
речі і виїхала. А вона закатала мені
істерику, розгромила усю квартиру,
повикидала речі з вікна і мало не довела
мою мамку до інфаркту. Це так на неї не
схоже, але ясно дало зрозуміти, що я
вчасно втік.

Хлопець
видихнув так, ніби усе сказане відтарабанив
одним махом, заспокоївся, розслабився
і на деякий час замовк, відпиваючи вже
холодного чаю.

— Сьогодні
я вирішив змінити своє життя. Кажуть,
усі зміни на краще. Я відмовився від
батьківського фінансування і відкрив
власний бізнес. Готувався я до цього
вже давно та трішки боявся, що мама
сильно образиться. Вона завжди каже, що
вони з батьком працюють тільки для мого
світлого майбутнього і я не повинен
відмовлятись від їхніх грошей. Тяжко
їй зараз. Просто удар за ударом. – Еделіна
помітила, як смуток пробіг по обличчю
співбесідника. - Також змінив стиль
одягу. — Вона здивовано поглянула на
нього. Джинси, футболка, темна, звичайна
куртка.

— Можливо,
— Продовжив хлопець, усміхнувшись її
погляду, — це звичайний одяг для
більшості, та не для мене. Також проїхався
громадським транспортом, прогулявся
містом, заговорив із незнайомою дівчиною
на яку не маю подальших сексуально-романтичних
планів, ще й пожалівся їй на свою долю.
Ось так. А тепер я розгублений і стараюсь
знайти сенс у своєму житті. – Він знову
замовк, - Тільки нікому не розповідай
цього. Гаразд?

— Звичайно.
– Еделіна трішки різко відсахнулась
від тарілочки з десертом, розуміючи, що
зараз їй дали можливість вклинитись в
цей монолог. - Розмова двох незнайомих
людей — прозора і нереальна, як сутінки.
Її ніколи й не було. Просто нам двом
приснився дивний сон. Ми скоро прокинемось
і ніяк не зможемо згадати ні обличчя
один одного, ні причину нашої зустрічі,
ні саму розмову. — Подумавши, промовила
дівчина.

Хлопець
посміхнувся і поглянув їй в очі.

- Гарно
сказано. Аж хочеться повірити.

- Мені просто
завжди хотілось комусь сказати подібну
фразу. – Вона дзвінко засміялась. – Це
так таємниче...

— Ти мабуть
думаєш, що мені насправді немає на що
жалітись в житті? І все що я розповів,
навіть і близько до твоїх проблем не
схоже?

— Ні. Зовсім
так не думаю. У різних людей різні
проблеми. І всі мають на них право.

— Цю фразу
ти також хотіла колись сказати? – Він
спробував здогадатись.

— Ні. Це я
часто так кажу, бо насправді так думаю.

— Дякую, за
розуміння. — Щиро посміхнувся синьоокий
красень.

— І я тобі
дякую. Особливо за ось цю фруктову
смакоту. — Еделіна посміхнулась і допила
залишки медового чаю. — Мені потрібно
йти. — Вона рішуче встала і почала
вдягати куртку. Хлопець також встав і
галантно допоміг їй. Еделіна з-під куртки
витягнула копну золотого волосся і воно
розсипалось по спині.

— У тебе
дуже гарне волосся. — Тихо промовив
незнайомець.

— Я знаю.
Та все одно дякую. — Вона відчувала, що
її настрій явно покращився і була від
цього дуже щасливою. – Все було чудово.

— То може
на прощання скажеш, як тебе звати? —
Чомусь, незвично для самого себе, нерішуче
запитав хлопець.

— Та ні. Не
треба. Незнайомці мають залишатись
незнайомими, щоб секрети не виходили
далі їхніх сердець. — Еделіна чомусь
по-хлоп*ячому, легко кулачком стукнула
плече хлопця, ще раз посміхнулась,
опустила очі та вийшла в темний вечірній
холод ранньої весни. А він сів за стіл
і задумався над чимось своїм.

Далі буде...

---

В украинском парламенте появится “СС Галичина”?

2013-01-20 02:37:00 (читать в оригинале)

Новое межфракционное объединение в Верховной Раде планируют создать депутаты из Западной Украины.

Об этом рассказал в Тернополе нардеп от “Батькивщины” Василий Деревляный.

Читать полную версию статьи на Politica-Ua.com

---

Катастрофическая нехватка времени...

2013-01-20 02:35:00 (читать в оригинале)

Не хочу долгих введений - суть проблемы и так ясна, лучше задам вопрос: "А вы успеваете сделать за день все желаемое??? Если да, то КАК??????"
В общем, не могу сказать, что у меня так много свободного времени, которое я могу контролировать, но то, что остается после занятий, курсов и прочих плановых заданий, распределить по назначению очень трудно. Стоит лишь выбор: выполнить задания на завтра или дать себе отдохнутоь. В любом случае полностью предоставить себя одному из вариантов не выходит(((
Несколько печально все получается... Невольно вспоминаю фильм "Время" и понимаю, что такая позиция обязывала бы правильно расставлять приоритеты ибо на кому - собственная ЖИЗНЬ! А так существуешь себе, тратишь массу сил и энергии на решение проблем, которые вскоре покажутся пустяковыми и становится грустно(
И вроде бы понятие time management мне является знакомым, но все равно как-то не получается распоряжаться своими возможностями так, чтобы иметь возможность учится, но при этом находится в приподнятом настроении из-за наличия здорового сна)

---

Бізнесмен із "нової еліти нації" Януковича розчавив селянина

2013-01-19 10:20:00 (читать в оригинале)

---

Господи, я прошу… (4)

2013-01-19 10:04:00 (читать в оригинале)

 ... не о чудесах и не о миражах, а о силе каждого дня. Научи меня искусству маленьких шагов. Сделай меня наблюдательным и находчивым, чтобы в пестроте будней вовремя останавливаться на открытиях и опыте, которые меня взволновали.

(Антуан де Сент-Экзюпери, «Молитва», отрывок)